Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

ГОЛОД533. РОЗПОВІДАЮТЬ СВІДКИ З ЛУГАНЩИНИ

Слово Просвіти, №47 за 2005 рік

ринам, коли немає чого їсти лю" дям. Звісно, вони не могли працю" вати. Так, у колгоспі “9 січня” с. Павлівка"І із 400 членів колгоспу на роботу виходило 80—90 осіб (га" зета 13.V.1933 р.). Наприкінці 1932 року в газетах з’явилися статті, інформації про виконання річного плану хлібоза" готівель. І раптом бадьоре звіту" вання припинилося. Виявилося, на те була воля вищого партійного керівництва. На засіданні політбю" ро ЦК КП(б)У 29 грудня 1932 року (протокол №96) прибув сам керу" ючий голодом в Україні Лазар Ка" ганович. Зауважмо, що там, де з’являвся Каганович, голод спала" хував із новою силою, там були страшні репресії. У липні 1932 року на Третій конференції КП(б)У він разом із Молотовим задали темп голоду в Україні під приводом за" готівлі хліба нового врожаю. Третій голод в Україні 1946—1947 років здійснювався під безпосереднім керівництвом першого секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Мойсейовича Кагановича. Забрати весь хліб у се" лян, у колгоспах, радгоспах і цим поглибити голод у селах та містах — такою була його мета на грудне" вому засіданні політбюро. Під наг" лядом Кагановича постановлялося вислати 700 сімей із 20—25 сіл Дніпропетровської області, 50 осіб, виключених із лав компартії, — “для немедленой высылки в кон" центрационный лагерь”. У наступ" них постановах репресіям почерго" во піддавалися мешканці Чернігів" ської, Харківської та інших облас" тей. Четвертим пунктом розглядав" ся рапорт Вінницької області про закінчення хлібозаготівлі, надру" кований у газеті “Комуніст”. Пуб" лікацію кваліфіковано “непра" вильною і передчасною”, а тому й “помилковою”. У телеграмі вказу" валося: “Рапортувати будете мати право після виконання плану по насіннєвій ссуді, по культурах, а також по радгоспах”. За підписом секретаря ЦК С. Косіора обкомам і райпарткомам надіслано розпо" рядження зачищати зерно повніс" тю: “…Все имеющееся зерно в этих колхозах, в том числе и так называ" емые семенные фонды, должны быть в первую очередь сданы в план хлебозаготовок”. Затримка у виконанні плану здачі “будет рас" сматриваться как саботаж хлебоза" готовки со стороны районного ру" ководства”. Тому й зарясніли газе" ти заголовками на кшталт: “Поси" лити боротьбу за хліб”, “Посилити боротьбу з куркулем”. На місцях пройшла кадрова чистка. У середи" ні лютого 1933 року секретарем Тальнівського райпарткому обрано Міщенка, а в його склад, замість Межиріцького та Кузьменка, вве" дено Висоцкова і Губанова. Масове жахливе вимирання людей, оче" видно, зачепило і серця місцевих керівників. У газетах Тальнівського та Ба" банського районів почали публіку" ватися інші матеріали. Так, газета “За суцільну колективізацію” (11.V.1933) виступила зі статтею про організацію роботи дитячих ясел і майданів у колгоспах “Во" ля”, “Зірка”, “Перемога”. За гру" день 1933 року газета “Колгоспник Бабанщини” у шести номерах над" рукувала кореспонденції на захист дітей: “Інтернат без догляду”, “Школа без гарячих сніданків”, “Занедбали виховання дітей”, “Про інтернат не дбають”. У них одні й ті ж дані: діти брудні, хворі" ють від бездогляду, сліпнуть, кухо" варки погано готують. Винні не ті, хто організував голод, масове ви" мирання людей, а “крайні”: у Тан" ському — куховарка, у Тальянках — завгосп. У замітці “Інтернат без догляду” (24.ХІІ.1933 р.) натяк на голод очевидний: діти"сироти у бруді, холоді, не мають узуття й одягу; п’ятий день не отримують хліба; завгосп Шпак не вживає за" ходів. Із публікацій районних газет, які ми подаємо, наочно видно, що газети були активними провідни" ками програми голоду в Україні, розробленої ідеологами Всесоюз" ної компартії більшовиків та ви" щого державного керівництва Ра" дянського Союзу — Сталіним, Мо" лотовим, Кагановичем “со товари" щи”. За їхньою допомогою масово знищувалися не тільки люди, а й тисячолітні надбання хлібороб" ської і духовної культури україн" ського народу. Вадим МИЦИК, директор Тальнівського музею історії хліборобства, Черкаська обл. z За твердженням істориків, які працювали з ар$ хівними матеріалами, у північних (сільських) ра$ йонах Луганщини за 1932—1933 роки кількість населення зменшилася на 20—25 відсотків. Свід$ ків — тих, хто пережив український Голодомор$ геноцид, стає все менше. У зв’язку з цим у нас виник задум тематично обстежити луганські (слобожанські) села і запи$ сати на відеокамеру розповіді тих, хто пам’ятає голодні роки. За підтримки небайдужих людей нам удалося це здійснити і влітку 2004 року по$ бувати в 65$ти селах Слов’яносербського, Но$ воайдарського, Біловодського, Старобільсько$ го, Новопсковського, Марківського, Міловсько$ го, Білокуракинського, Кремінського, Сватів$ “КОЛИ ЛЮДИ ВМИРАЛИ, ТО ТАК ПЛАКАЛИ ТА ЇСТИ ХОТІЛИ!” Мамай Марія Пантеліївна, 1915 р. народження, мешканка села Тишківка Марківського району Луганської області. — Тоді так було. Начали заганять у колхози. А тоді... Я помню, як приїхали... шо у нас там було у горщeчках — квасолька та ше шось — усе чисто забрали. Забирав актів — такі вибрані були — комсомол і ще там якісь були. Они позабирали все чисто, не оставили нічого. Шо було — все забрали: квасолька, горошок, зeрно, харчі. Хліб они забрали вперед (раніше. — І. М.) увесь, під мітлу, не оставили й жмені — забрали усе. А тоді шо й осталось у горщечках, — і те забрали. Та Боже! Стіни пробивали, шукали ж, де хліб. Люди ж ото так у сараях перегорожували стіни і засипали туди. Вони там розвалювали, розбивали, і все забирали, до жменьочки, ніде нічого не оставили. — А люди закопували зерно в землю? — Закопували, ховали, і ми ховали. У нас на городі тоже — викопали яму, у мішки зложили, — і там знайшли. Ходили щyпами отими ширяли-ширяли, і те все вибрали, все чисто. Тоді забрали всю одежу. Шо в нас було? Кожyхи, тоді шубейки там суконні, ну, таке ж ото було — приятне, дороге. Тоді ж така мода була. Забрали й те, забрали! Я прийшла із “вулиці” (гуляння молоді. — І. М.), на міні була юпка отласна, міні батько з Кантамировій привіз к Паски, кохточка — і те забрали. Забирали, понімаєте, грабили, забирали все чисто. Машинка в нас швейна була — забрали, усе чисто. Облагали здорово налогом, поняли? А платить же чим? Там вони чи за налоги забирали? Ну, грабили, забирали. Ой, та не дай Бог! Тоді чом ми вижили? Ото ж як у нас усе забрали — і худобу забрали... Було в нас три парі... шість волів, дві корови, пара кoней, тридцять овець, і таке там — гуси, индики, 22 десятини землі було, поняли? — І хто це все обробляв? — Сами обробляли, худоба ж-то була! — Сім’я велика у Вас була? — Тринадцять душ, дітей було дев’ять. А тоді... при нeпові (неп — нова економічна політика. — І. М.) дали у кредіт инвентарь германський — плуги, букарі, сівалки, віялки дали, шо зeрно переганяли. При непові це діло було. І все це забрали — тільки Господи благослови, все забрали. Батько ж не хотів у колхоз, поняли? Так ото ж облагали великим налогом. Тоді й хату забрали, вигнали нас у бур’яни. Тоді ше голодомору великого не було... Ми пішли у Кантамирову, у Росію, оно ж ще тоді гряниці не було. А батько познакомився з експедітором, тільки ж колхози організовували, і батька взяли сторожом на експедицію. Тоді експедітор получав зeрно і дав батькові пшениці. Так ото там ми вижили. У тридцять первому году ми з старшим братом поїхали у Казахстан. Наші хотіли, щоб перейшла туди вся сім’я, у Семирики, так три місяці волами їхали. Киргизи налітали на їх, ну дід наш такий здоровий був, заклепав отак кoсу, як рубeль, та тоді як махне косою! А вони як кров побачили — і пішли, і ні разу їх не обобрали. А ми в Казахстані з братом зіму пожили... А переїжджать туди не було надобності — і там же колхози, тоже начинався вже голод. Дід нам дав грошей, харчів на дорогу. А тоді як приїхали — 250 кілометрів пішком ішли. Де можна було проїхать — волами, верблюдами їхали. А тут погранотряд, якраз китайсько-монгольська гряниця, так тоді ми з киргизами, і два руських було, поїхали на другу станцію, якраз строївся Турксіб — Туркестанськосібірська желєзна дорога. Так там ото ще були такі із комишів станції, ми там і ночували, там тепло було. А як відтіля — ми вже їхали волами. Їхала хвура — хліб возили на посів, і ми сіли туда нагору, і поїхали. Приїхали на станцію, уже на Сєміпалатінськ ходив поїзд, Алма-Ата, і ми поїхали. І з нами їхав якийся агроном, і заболів брюшним тіфом, і його з поїзда зняли. А ми заховались подалі на полки, і нас не побачили, а то б і нас зняли. А як ми приїхали додому (приїхали ми в Кантамирову), а батьків уже звідти міліція вигнала, щоб здихали на Вкраїні. Вигнали назад, з міліцією, ноччю. Они приїхали, а хати ж нема. А тьотка в нас була солдатська вдова: “білі” розстріляли дядька Романа, тьотчиного чоловіка, батькової сестри. Так тьотку оставили в кухні як солдатську вдову. Так ото ми приїхали до тьотки, а скіки нас душ! І голод начався. Як начався голод — Боже, шо ж робили! Люди уже їли і кішок, і собак, ой-ой-ой! Ну, а ми так вижили. Була колхозна коморя, і в неї було сім’я з прядива. Так хлопці полізли туди, дірку провертіли, та наточуть сім’я, та насушим, та трощикуєм, тіки ноччю їмо! Та тоді збирали такі кашки, по вигонах росли, збирали та їли. Ніхто в нашій сім’ї не помер. А по дворах — кажен день вивозили повні брички. Везуть — ноги висять. Чорбулaх у яму общу — і всьо! Нам Господь дав, шо ми якось зуміли, понімаєш? Ну, і ми вже пухлі були. А тут батько у нас пішов до черниць, а в черниць коровка була. Це монашки, дві сестри такі, заміж не ходили, а молилися в церкві. Батько до їх пішов пособлять, вони вже старі були, і в їх корова була. А як коровка отелилась у їх, вони начали з нами поділяться, і ото ми поодтухали, Бог дав. Так у нас з голоду ніхто не вмер... ні, хлопчик маленький вмер. А Олексієнки — дванадцять душ було, так двоє осталося — дівчина і хлопець. Вони пішли у Росію, у Кантамирову, буряки відтіль носили. І ми буряки носили, совхоз “Комунар” там був, і там буряки садили, і ми ходили ноччю по буряки. Ой, та нас як там закрили в хаті... А була директором москвичка Щукіна, вооружонна. Та нас як захватили на ямах, на тих буртах, та вона нас ського і Троїцького районів Луганської області. Із розповідей 80—96$річних інформаторів постає жахлива картина людського горя, окрес$ люються реальні причини й наслідки загальноук$ раїнської трагедії. На основі зафіксованих матеріалів плануємо зробити документальний фільм про голодомор на Луганщині, а за архівними матеріалами, надани$ ми нам працівниками Луганського обласного дер$ жавного архіву та обласного краєзнавчого музею, видати Книгу пам’яті. Сподіваємося, що наша праця стане скромним внеском у справу держав$ ного масштабу. Пропонуємо розшифрований запис розповіді про голодний 1933 рік (стилістику розповіді зберігаємо). забрала усіх (там нас було четверо чи п’ятеро жінок) і погнала нас, і закрила у тому сараї. Це за Канта-мировим, у совхозі, за ці буряки. — А в Кантемировім не було голоду? — У Кантамирові не було. У Росії хліб був. У Росії ж не було голоду, тіки Україна голодала. А я така ж добра була! Дід нас беріг (охороняв. — І. М.), тоді пішов, а нас накинув (закрив двері на засув. — І. М.), я бах! — шибку розбила, у вікно виплигнула, одкрила, і ми втекли. Утекли ноччю, отак бродили — і ярки, і все, і ото прийшли додому. А Олексієнки померли — уся сім’я, тіки двоє осталося — Митька і Наташка. Вони з нами ото буряки збирали, і їх забрали й заставили у совхозі робить, худобу годувать, ото вони й вижили обоє. — А хто в селі ще вмер тоді? — Боже! Та вимирали — пусті хати були. Оце Олесієнки всі померли, тоді Мирoненки померли всі, це на нашій вулиці, усі чисто, до душі, померли, тоді Климeнки померли, тут же тоже. Мироненки — такий парень був, Ваня, красавець! На балабайку грав. Ой Боже! Уже дивлюсь — везуть, уже вмер! Тоді Мідвіді тоже вимерли, одна душа осталася. Та в нас душ триста умерло з голоду! Сусідні села — оце рядом Скороднa, і далі — всі повимирали. Та Боже, повимирали села! Коли люди вмирали, то так плакали та їсти хотіли! Якраз у нас дід умер, просив їсти, а в нас нічого не було. — Як Ви думаєте, хто зробив голод і для чого? — Та зробив голод хто? Сталін! Для чого? На Вкраїну він шось був злий — чи дуже умні люди були тут, працьовиті... Самі робили, все було своє... Я помню і двадцять первий год, голод тоже був. Тоді у нас неврожай був. Це в тридцять другому був урожай, так його забрали, а в двадцять первому году був неврожай. Отакий ячмінець поріс (показує, що невисокий. — І. М.), так його руками рвали, праниками молотили. Тоді у нас було багато волів, так ми два воли з’їли у двадцять первому году, та й осталися. Ав кого не було волів, худоби, так багато померло тих людей. Одна жінка дітей їла своїх. Я питала в сусідки: “Як, Параска поїла дітей?” А вона розказує: в неї хлопчик був, такий жирненький, так вона його в піч положила, спекла ще живого і з’їла. Прибігла дівчинка (їх троє було) та питає в старшенького: “А де Серьожка?” А він каже: “Мама його з’їла!” А мати взяла та і його з’їла, а дівчинка втекла. Ото вже вона “потірялася” (збожеволіла. — І. М.). Страх Божий, шо було! Я ж кажу: везли, і везли, кажен день везли. Заставляли возити. Хто вже лежав, не піднімавсь — і того вкидали і везли, забирали і кидали в яму. Це все на моїх глазах було. Ірина МАГРИЦЬКА, голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні z Іван Черканов. Пам’ятник у вигляді статуетки часів трипільської культури на могилі Палазі і Парасі Загребельних, умертвлених голодом 1933 р. с. Тальянки Тальнівського району

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин