Тема для медитації · с. 15сторінка оригіналу ↗
СВІТЛОТІНЬ
Слово Просвіти, №47 за 2005 рік
А ти сідав на свіжовимитий поріг, простягав натомлені ноги, знімав прилиплу до спини сорочку, залишався в самій майці — бронзовий, жилавий, спокійний. Такий ти нам був дорогим, рідним, а потім приходили твої друзяки, приносили з собою пляшки… Не хочеться про це згадувати. Коли я згорьована, моя пам’ять лише приємне дарує мені, як тому сліпцеві уява малює вишневий цвіт. Якби ж ти мені уявлявся білим вишневим цвітом. Ти любив, коли наш дім світився чистотою, коли підлога пашіла щойно струганою сосниною, лісом. Тому я завжди перед твоїм приходом із роботи вимивала підлогу, вишкрібала поріг. Вадим приносив од колодязя воду, ми з дівчатками віником вимивали. Але ти дуже часто брудними ногами ступав на поріг і на наші душі. Ранима чистота людська! Та ще коли нікому за неї заступитись. Я знову про тяжке. Не хочу і пускати його до свого серця, воно саме — без дозволу, без стуку. Хоч би хто зайшов якого вечора — чи сусідка, чи чужа людина, бо самій так слізно, не знаю, за що поглядом зачепитися. Тиша в кімнаті, як у сні. Не можу ні читати, ні склавши руки сидіти. Візьму книжку, пробігaю рядки, сторінки. Ніби й читаю, спитай, про що вона, — не скажу й слова, ніби для мене щось між рядками писане, — його і читаю. А то раптом на якомусь реченні зупинюся, повторюю його кілька разів, а потім увесь день це на думці, куди не йду — і воно за мною. Наче ти. Я тебе хочу побачити, торкнутися лиця твого — навіть неголеного, яким запам’ятала того останнього дня. Почну щось робити, тоді легше стає, забуваюсь, і день зітреться в суєті на пил, на дріб’язок. А прихилить вечір свою циганську голову до мого вікна — то хоч вішайся, так тебе хочу, нехай брудного, обірваного, неголеного, — мого, щоб духом чоловічим хата зайнялася… А ти — далеко. Заплющу очі і метаюся по подушках — по своїй, по твоїй. Сплю на твоїй. Уві сні відчуваю тебе. Гляну на своє тіло, а воно мені чужим видається, і сором пече, мов підглядаю за кимось. Хоч на одну ніч увійшов би, і я була б знову щасливою. Троє діток… З ними увесь час, а в домі порожньо без тебе. Порожньо… Зайду, посеред кімнати стану — ноги ніби свинцем наллються, з місця не можу зрушити. Здається, ніби ти простягаєш до мене руки. І хочеться виплакати сльози на ці руки, щоб найдрібніша ранка затихла на них. Обцілую пальці твої, зашепчу твоє страждання такими словами, що при тобі посоромилася б і сказати, і при дітях наших теж. Ті слова тільки нам із тобою відомі, ми їх майже ніколи не говорили одне одному. Вони були для нас недоторканними, останнім ковтком води, останньою надією. Тільки жінка вміє ці слова промовляти... Не думай, що я змінилася, — я така ж, як і була раніше. Тільки вишня під моїм вікном засмученою стала та двері до хати поважчали. Тільки халат на ліктях витерся… Вчора пришила ґудзика до твого сірого піджака — вибач, що не змогла зробити цього раніше. Ти в ньому був такий гарний. Хочу, щоб усе до твого повернення було справним… Закінчую писати. Хтось стукає. Може, листоноша?”
z
Володимир КАРПІНСЬКИЙ
АКЦЕНТИ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
