“Нація являє собою найбільше з існуючих громадянське об’єднання, потужне й самодостатнє”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
НАРІЖНИЙ КАМІНЬ НАШОЇ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ
Слово Просвіти, №47 за 2007 рік
Олександр КРАМАРЕНКО, м. Луганськ
Щоб краще зрозуміти загальний рівень національної свідомості та європейськості громадян України, достатньо ознайомитися з результатами соціологічних досліджень щодо перспектив вступу нашої країни в НАТО. За цими дослідженнями, прибічників євроатлантичної інтеграції в Україні не більше чверті усього дорослого населення. Із цього можна зробити два висновки. Перший: незважаючи на всі заяви наших президентів, урядовців та парламентарів про твердий курс України до Європи, вони у кращому випадку є виявом політичного романтизму, а в гіршому — відвертого цинізму політиків. Другий висновок, на жаль, ще сумніший. Бо, за великим рахунком, європейську ментальність у нашій державі мають ті-таки 20—25 % її громадян.
Відкинемо 20 % представників національних меншин і виявиться, що євразійську ментальність мають принаймні 55 % наших співгромадян саме українського походження. Це означає, що сьогодні приблизно 70—75 % українців утратили свій традиційний європейський світогляд і набули євразійського, що спричиняє загалом негативне ставлення до українців у європейських країнах. Якщо додати до цього, що ті 20—25 % прибічників євроінтеграції в Україні — в абсолютній більшості мешканці реґіонів, приєднаних до УРСР за пактом Молотова— Ріббентропа 1939 року, то можна припустити, що саме ця обставина і є головною причиною їхніх ментальних відмінностей від населення решти реґіонів України. Для всіх об’єктивних дослідників причин Голодомору та його наслідків немає жодних сумнівів у тому, що якби Західну Україну приєднали до СРСР 1929 року (до більшовицького геноциду українців 1933 року), то прибічників вступу до НАТО сьогодні в Україні було б не більше 5 % (так само і в Росії). І складалися б вони тільки з того “вузького прошарку української інтелігенції” (за висловом віце-прем’єра з гуманітарних питань Дмитра Табачника), який лише завдяки своєму інтелектуальному рівню та ерудиції зрозумів усю облуду радянської та пострадянської пропаганди щодо голоду 1932—1933 років. Наймасштабніший в історії людства геноцид на українських землях був саме на те й розрахований, щоб вони назавжди перестали бути українськими, а люди — прямі нащадки його жертв втратили історичну пам’ять про Голодомор разом із національною самосвідомістю та європейською ментальністю. Можна з упевненістю сказати, що сатанинський задум ідеологів Голодомору вдався майже повністю — нащадки понівеченої нації у своїй абсолютній більшості таки втратили власну генетичну та історичну пам’ять і, незважаючи на те, що мають нібито державу, втрачають сьогодні й останню національну ознаку — мову пращурів. Про те, наскільки цей процес протиприродний, яскраво свідчить хоча б таке порівняння. Комуністові Петру Симоненку, який, за його ж зізнанням, утратив під час Голодомору двох тіток, ця трагедія та пам’ять про неї болить значно менше, ніж львівському професорові Василеві Лизанчуку, який не втратив під час геноциду 1933 року нікого зі своїх родичів. Перший зак-
Фото Олександра Литвиненка ликає ставитися до трагедії своєї нації як до помилок колективізації, від яких постраждали всі народи колишнього СРСР, і не політизувати її сьогодні. Другий же не має спокою через те, що Українська держава не вшановує сьогодні належним чином пам’ять про мільйони безневинно заморених голодом представників своєї титульної нації: “Можна було сподіватись, що, здобувши незалежність, Україна продовжить цікавитись українським геноцидом, створить дослідні центри для вивчення всіх трьох голодів та увічнить пам’ять численних жертв цих та інших злочинів “совіцької” імперії музеями та пам’ятниками. І тут прийшло розчарування…” Звідки ця разюча різниця у ставленні до Голодомору? Адже Симоненко, напевне, вважає себе українцем, а поважний пан Лизанчук, швидше за все, був свого часу в лавах КПУ-КПРС. Річ у тому, що одного з них виховали в українській родині, а другого — у сім’ї людей, яких штучним голодом більшовики перевиховали з українців на радянських громадян. Саме внаслідок цього Василь Лизанчук — за входження України до НАТО, тоді як Петро Симоненко — послідовний борець проти цього. Оскільки ж нащадків перевихованих таким чином українців у нашій державі в кілька разів більше, ніж свідомих українців, то й маємо таке негативне ставлення до вступу України в НАТО. А сам Голодомор серед історичних атрибутів пам’яті в нашому постгеноцидному суспільстві посідає місце десь між Чорнобилем та війною в Афганістані, значно поступаючись суспільній пам’яті про так звану Велику Вітчизняну війну чи, скажімо, “велику” жовтневу революцію. І це протиприродно з погляду будь-якої іншої нації. Бо навіть під час Другої світової війни українців загинуло значно менше, ніж під час Голодомору. А українських дітей та жінок за перше півріччя 1933 року загинуло в кільканадцять разів більше, ніж у 1941—1945 роках. Але належна пам’ять про жертви Голодомору потрібна сьогодні Україні не стільки для відновлення історичної справедливості, скільки як гарантія її національного відродження та входження в європейські інституції. Без повернення цієї пам’яті українцям розбудова громадянського суспільства в нашій державі досить сумнівна, хоч саме на такому варіанті європейської інтеграції України наполягає сьогодні більшість вітчизняних політиків та політологів. Громадянське суспільство, безумовно, — гарантія такої інтеграції, але, незважаючи на багаторічні зусилля щодо його розбудови в Україні безлічі закордонних грантодавців, у нас із цим суспільством, погодьтеся, ніяк не складається. Саме тому, що наше суспільство постгеноцидне, Україна, маючи кращу якість освіти та професійні навички свого населення (принаймні середнього покоління) і кращі природні ресурси, ніж такі наші сусіди з посткомуністичного минулого, як Польща, Угорщина, Словаччина, Румунія та Болгарія, за якістю життя своїх громадян плентається далеко позаду від названих держав, не говорячи вже про порівняння нашого рівня євроінтеграції з ними. Цей парадокс пояснити можна так. На відміну від України, ті держави мають здорові титульні нації, на підмурівку яких після розпаду соцтабору вони швидко відновили свої національні держави та розбудували в себе громадянські суспільства. Для тих, хто не бачить зв’язку між цими подіями, наведу вислів одного з “батьків” французького націоналізму Шарля Мор-раса: “Нація являє собою найбільше з існуючих громадянське об’єднання, потужне й самодостатнє. Розбийте його, і ви оголите індивіда. Він втратить усе — захист, підтримку, допомогу”. Загальновідомо, що один із китів, на яких тримається кожна нація, — спільна історична пам’ять, спільний травматичний досвід, яким і є для нас саме Голодомор. І доки ми всі не будемо ставитися до нього належним чином, доти не відродимося як повноцінна нація. А наслідками цієї національної неповноцінності й надалі буде неможливість розбудови громадянського суспільства й реальної євроінтеграції України. Сьогодні все це, на превеликий жаль, краще розуміють сірі кардинали антиукраїнських політичних сил, які часто-густо перебувають у сучасній Україні при владі. Саме тому вони й намагаються всіма правдами та неправдами нав’язати тяжкохворій українській нації чужі для неї історичні свята, чужих героїв та спокуту чужинських національних трагедій, замовчуючи та оббріхуючи пам’ять про нашу національну Голгофу — Голодомор. Та на довгому й тернистому шляху відродження історичної пам’яті українців хотілося б застерегти від крайнощів, які можуть завдати значної шкоди цій святій справі. Так, усі балачки деяких наших ура-патріотів щодо компенсацій Україні Росії за втрати від геноциду — пустопорожні за своєю суттю. У сучасному світі такі компенсації були б можливими тільки якби за Україною стояла неабияка військова потуга, сила грошей або сила закону в міжнародному контексті. Вочевидь, із цього переліку наша обкрадена проросійськими олігархами держава не має сьогодні і не матиме в найближчому майбутньому нічого. Автор не вважає себе винахідником того ноу-хау, завдяки якому відродження історичної пам’яті українців призведе до повернення їхньої природної європейської ментальності. До цього висновку дійшли незалежно один від одного такі велети сучасної гуманітарної думки, як Папа Іван Павло ІІ та всесвітньо відомий учений Френсіс Фукуяма. Перший, говорячи про уроки Голодомору для українців, дуже слушно свого часу зауважив: “Досвід цієї трагедії повинен сьогодні керувати почуттями та діяльністю українського народу на шляху до злагоди та співпраці”. Дивно, що жоден із наших сучасних “об’єднувачів” України (а їх серед українських політиків удосталь) так і не дослухався до цієї поради одного з наймудріших громадян світу. Це і є, на мою думку, доказом того, що “об’єднувати неньку” ця (порівняно з Папою) інтелектуальна дрібнота намагається лише з користю для себе, а не для України. Френсіс Фукуяма у своїй торішній київській лекції підійшов до цієї нагальної української проблеми системніше. На його думку, розбудова громадянського суспільства в Україні повинна розпочинатися із засвоєння українським народом “спільного травматичного досвіду” як підмурівка для розбудови політичної нації. Тактовний Фукуяма не сказав прямо, що він мав на увазі під словосполученням “спільний травматичний досвід”, але і без того зрозуміло, що розбудовувати українську політичну націю можна тільки на історичному досвіді Голодомору, як свого часу євреї на пам’яті про Голокост вибудували свою політичну націю в Ізраїлі, озброївши її мертвою на той час мовою — івритом. В українських реаліях розбудова політичної нації на основі двомовності неможлива апріорі. Один із класиків філософії англієць Джон С. Мілль із цього приводу ще у ХІХ сторіччі слушно зауважив: “Серед людей, яким бракує почуття солідарності, особливо якщо вони читають та розмовляють різними мовами, не може існувати і спільна громадська думка, потрібна для діяльності представницького врядування. Впливи, які формують громадську думку, — і, отже, визначають прийняття політичних рішень — будуть різними у різних частинах країни. В одній частині будуть довіряти зовсім іншій категорії лідерів, ніж в іншій”. Що тут додати, враховуючи сучасний стан речей в Україні? Хіба те, що, на відміну від наших інтелектуалів із патріотичного табору, ті ідеологи “об’єднання” України за допомогою конституційної двомовності непогано знайомі з працями Мілля?.. Але, за Фукуямою, для розбудови громадянського суспільства в Україні спільної історичної пам’яті її громадян недостатньо. Новостворена політична українська нація ще повинна буде створити свою єдину помісну церкву. Бо можна з однаковою повагою ставитися до пам’яті про національну трагедію свого народу, але якщо при цьому ходити молитись у ворогуючі між собою конфесії однієї церкви, то тоді про громадську єдність годі й мріяти. І тільки після створення єдиної помісної церкви українці зможуть нарешті розбудувати у своїй державі справжнє громадянське суспільство з такими його недосяжними для нас сьогодні інституціями, як суспільне телебачення та радіомовлення. Тоді не лише Україна матиме бажання увійти до НАТО та Євросоюзу, а й ці поважні міжнародні організації прагнутимуть нашого членства у своїх лавах. Так само, оцінюючи роль осмислення всіх наслідків для України геноциду-33, вважає і світоч сучасної націоналістичної думки, політв’язень Євген Сверстюк: “Мета наших досліджень — озброїти сам народ самосвідомістю і мечем духовного самозахисту, вивести його з полону облудних понять і шляхів, що ведуть на примирення із владою нечестивих”. Усе це так, але й Папа Іван Павло ІІ, і Фукуяма, порадивши нам, що робити, мабуть, через свою тактовність іноземців нічого не сказали про те, як саме це все зробити. Про це, на мою думку, повинні подбати вже українські інтелектуали, принаймні та частина, що претендує на звання національної еліти. По-перше, слід домогтися визнання Голодомору більшовицьким геноцидом української нації на міжнародному рівні, усією світовою спільнотою. Це стане можливим тільки тоді, коли збір доказової бази геноциду замість громадськості виконуватимуть такі державні інституції, як прокуратура, судово-медична експертиза, СБУ та державні архіви. Міжнародне визнання Голодомору геноцидом, напевно, змінить теперішнє зневажливе ставлення до України у світі на об’єктивніше, що, у свою чергу, поліпшить становище нашої держави на міжнародній арені. По-друге, нам варто перейняти досвід Ізраїлю у вихованні належного ставлення молодого покоління до Голокосту і ввести кримінальну (а не адміністративну, як нині) відповідальність за заперечення факту більшовицького геноциду українців 1933 року, як це давно зробили в Ізраїлі та в провідних країнах Євросоюзу стосовно Голокосту. Якщо все це реалізувати, то поява української політичної нації, погодьтеся, вже не здаватиметься такою нездійсненною мрією, як вона здається сьогодні. Наступні ж кроки (за рекомендаціями Фукуями) щодо розбудови громадянського суспільства як гарантії входження України до європейських структур, на моє переконання, будуть уже не такими складними, як попередні.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
