“Характерні риси українського цвіту — працьовитість, розум, господаровитість, потяг до освіти”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
ІСТОРІЯ З ПІДРУЧНИКА ЖИТТЯ
Слово Просвіти, №47 за 2007 рік
Родина батька Валеріана Артемовича Войтенка ректором школи. Родину посилали з села в село, вона дуже бідувала, бо мала шестеро дітей. Дідусь записував українські народні пісні, зберігав багато альбомів із тими піснями. Але під час репресій 1937 року в родині неодноразово були обшуки, альбоми забрали, ще й не забули прихопити мішки з сушеними грушами, які рятували всю сім’ю від голоду. Під час війни сім’я жила в Варенівці Миколаївської області. Діда за віком до армії не взяли, а після приходу німців заарештували. Зберігся будинок і той підвал, де він сидів. Його охороняли румуни і діда вдалося викупити: дочка виміняла в охоронців на свій перстень. А заарештували тому, що на горищі в цей час дідусь слухав по своєму
Будинок і пасіка родини матері Ольги Іванівни Морокішко приймачу “сводки совинформбюро”, а в будинку жили два німецькі офіцери. Недалеко від нашого села в селі Кримка діяла група “Партизанська іскра”. Пізніше нам розповідали, що все, що він чув по радіо, передавав якимось чином туди. Дід навчився гарно фотографувати, я ще пам’ятаю старовинний фотоапарат на трьох ніжках: велика коробка. Коли його мобілізували 1916 року на Першу світову війну, то він був військовим фотографом, збереглося навіть посвідчення. Тоді тільки з’явилися аероплани, він з тих аеропланів робив зйомки німецьких позицій. Але на старих фотографіях є не тільки побут солдатів, а й німецькі позиції, руїни давньої фортеці Венден. Ще сфотографовано всі роти, музикантів, пекарів, кулеметників, кінну роту, навіть солдатський цвинтар. Збереглися фотографії перших солдатських заворушень, є два унікальні знімки — на них солдати-татари на молитві. Вони теж воювали в російській армії, але найбільше було українців. Багато знімків з побуту латишів, бо дідусь дуже приязно ставився до людей інших національностей. Це вже за переказами мого батька, бо дідуся я не застала живого. Деякі фото воєнного часу підписав дід, фотографії рідних теж підписано. Фотоапарат відійшов у спадок до іншої гілки родини, а ось фотографій збереглося понад сто. Було дуже багато негативів, але ми їх не взяли з собою, переїжджаючи з Миколаївської області. — Чи вів дідусь щоденник? Є й щоденникові записи, вони мають і побутовий характер. По-перше, дідусь дуже цікавився медициною, залишив багато рецептів приготування ліків. Збереглася скрипка, на якій він грав. Їй понад сто років. Написано, що то скрипка Гварнері, але я так не думаю, бо в той час було багато підробок під великого майстра. На ній потім грав батько, зараз мій онук грає на гітарі, можливо, звернеться й до скрипки. А друга гілка мого роду — українці з Холмщини, які роками жили в с. Слободін біля
На баштані. На скрипці грає дід Артем Григорович
Дід Артем Григорович Войтенко та бабуся Агафія Фоківна
Замості. Прізвище їхнє Морокішко. У Першу світову всю родину переселили сюди, в південну зону. Потім вона повернулася в рідні місця. Родина була заможною, досі зберігаю довідку про їхнє господарство. Морокішки пережили важкі часи, коли почалися переслідування банд на території Польщі — це були сплановані з радянським урядом акції, щоб виселити українців. Про це можна зробити висновок, судячи з того факту, що їх вивозили з усім майном, з худобою, хатнім начинням, а тут усе забрали в колгоспи, тобто для влади це було вигідно — обібрати і цих українців. Утиски почалися 1939 року, тривали під час війни. Нападали вночі, грабували, вбивали, змушували покинути Польщу. Вивозили в “телячих” вагонах на південь Миколаївської області, а ці люди виросли в лісовій зоні, важко пережили переїзд, втрату культури. Мама завжди згадує рідну домівку, черешні, які росли на обійсті, смородину, порічку, липи. А коли приїхали сюди, місцеві комуністи почали переслідувати нові жертви. Наказали всю худобу здати в колгосп; та худоба, незвикла до колгоспних харчів і недогляду, загинула. Родині було дуже важко адаптуватися, її постійно залякували й обдурювали. На деякий час її звільнили від сплати податків і облігацій, але все одно оббирали, адже вони не орієнтувалися в місцевих законах, на цьому й наживалася влада. І як тільки виявляли якесь незадоволення, казали: “Ми вас вивеземо до білих ведмедів”. Дехто з нашої родини повернувся в Західну Україну, зараз там мешкає мій 90-річний дядько. А у війну вони переховували червоноармійців, які тікали з концентраційного табору, що був неподалік села, врятували 15 осіб, але від них і заразилися тифом, тяжко перехворіли. Після війни ще довго листувалися з врятованими з Підмосков’я, а потім усе загубилося. Думаю, що не один такий рід в Україні, з якого можна було б написати цілу історію народу”.
Зоя Валеріанівна ШАЛІВСЬКА приїхала до редакції “Слова Просвіти” з Конотопа Сумської області, щоб показати альбом старих знімків, які зробив її дідусь. Вона біохімік за фахом, а за покликанням журналіст, збирає спогади про голодомор, приїздить із Конотопа до Києва на кожен виступ хору “Гомін” і зробила вже майже фотолітопис цього колективу за час знайомства з ним. Це в неї, очевидно, родинне захоплення, адже її дідусь Артем Григорович Войтенко був полковим фотографом ще 1914 року. Історія двох гілок її роду дивовижним чином відбиває історію України від запорозьких козаків, вигнаців і депортованих до Росії українців, а також з Польщі в Україну, голодомор, репресії, війни. А ще найяскравіше представляє характерні риси українського цвіту — працьовитість, розум, господаровитість, потяг до освіти. Ось якою розповіддю вона проілюструвала світлини свого дідуся.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
