“Винищення українських хліборобів штуч% ним голодом — свідомий терористичний акт політичної системи проти мирних людей”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
РОЗУМІТИ І ПАМ’ЯТАТИ
Слово Просвіти, №47 за 2007 рік
Іван МАСУР, Іван РУДЕНКО, м. Київ
Ми народились у селі Скрипаї Зміївського району на Харківщині. 1933-го нам виповнилося відповідно 10 і 11 років, тому все, що відбувалось у нашому селі в 1932—1933 роках, добре пам’ятаємо. Саме 1932 року вперше в селі почалось колективне господарювання. Частина дворів не пішла в колгосп і їх назвали “одноосібниками”. Вони мали свої окремі земельні наділи. У 1932-му, першому колгоспному році, кожний колгоспник за цілий рік роботи одержав на трудодні по 1—1,5 пуда зерна. Фактично весь колгоспний урожай вивезли на хлібозаготівельний пункт. Одноосібникам хлібоздачу державі нараховували на кожний гектар орної землі й множили на кількість гектарів. Такий метод нарахувань називали “план до двору”, а план здачі хліба державі дорівнював приблизно 70 відсоткам усього зібраного врожаю. Одноосібники почали бідкатись: великі сім’ї (3—5 дітей), їх треба годувати, та й на посівну навесні 1933 року слід залишити певну кількість зерна. З району приїхав уповноважений в уніформі з наганом, який суворо слідкував за хлібоздачею. Хлібоздачу виконали, тільки на цьому вона не закінчилася. Надійшла на місця вказівка з району додатково здати ще приблизно стільки ж. Щоб якось урятуватися, вижити, одноосібники стали закопувати зерно в діжках. З’явилися місцеві “активісти”, озброєні жердинами з металевими гострими наконечниками. Схрони знайшли. Усе закопане і не закопане забрали до зернинки, а господарів заарештували. У кінці 1932 року розпочався голод, а навесні 1933 — голодомор. Умирали й одноосібники, й колгоспники, і дорослі, й діти. Ми пухли, але вижили. Багато наших однокласників померло. Ми бачили, як вони вмирали страждаючи. Коли людину розстрілюють, її смерть миттєва, коли вішають, вона мучиться дві-три хвилини. А смерть від голоду, коли нічого їсти, — це не доба, не тиждень, це місяці таких мук, таких страждань, що не дай Господи, щоб ніде і ніколи таке не повторилося. Хоч через 50 років було знято табу на згадку про Голодомор, однак лише після Помаранчевої революції з ініціативи і за безпосередньої участі Президента Віктора Андрійовича Ющенка 2005 року на державному рівні було відзначено 72-річчя цієї трагедії українського народу. Комуністи, звичайно ж, всіляко намагаються применшити трагедію Голодомору, бо правда негативно впливає на їхній імідж. Як реакція на відзначення на державному рівні 72-річчя Голодомору, в газеті “Комуніст” (від 09.12. 2005 р.) надруковано статтю під заголовком “Голод в Украине 1932—1933 гг. Кто виноват?” У статті шість розділів, один із них називається “Уймитесь, фальсификаторы!”. У ньому звинувачують у фальсифікації наслідків голодомору ЗМІ, істориків, політиків, науковців не тільки в Україні, а й за кордоном. Так, наведено дані, що відомі на Заході діячі Дейл Далрімпл називав кількість померлих від голоду 5,5 млн осіб, а Хослі Грант — навіть 15 мільйонів. Припустімо, що померло “лише” 5,5 млн, то це що — мало, це не трагедія, не Голодомор? Це вже майже погроза — мовчіть! Ні, не можна ні мовчати, ні забувати злочину, бо навіть у державних, зараз розсекречених документах того часу говориться, що в Україні вимирали цілі села, які потім заселяли переселенці з Росії, і що траплялися випадки людоїдства. Прикро, що в Україні й досі знаходить певну підтримку антиукраїнська за своєю суттю партія, яка, будучи політичною спадкоємницею більшовиків, чинить шалений опір об’єктивному оцінюванню трагічних сторінок нашої історії. Чинить, замість того, щоб покаятись: адже історичні оцінки передбачають і відповідальність за скоєне. …Наше село було велике і багатодітне. До школи ми пішли 1931 року, першокласників було 88. Нас розділили на дві групи. Більше половини вмерли голодною смертю, й у вересні 1933 року решту живих об’єднали в одну групу. Так було в усіх класах нашої семирічної сільської школи. Про наслідки Голодомору в Україні видно зі статистичних даних всесоюзних переписів населення. За матеріалами перепису 1926 року, українців налічувалось 31,2 мільйона, росіян — 77,8 мільйона, тобто кількісне співвідношення українців до росіян становило 40 %. На початку XX століття Україну за швидкістю зростання населення порівнювали з Китаєм. Другий всесоюзний перепис закінчився 1939 року, проте його даних не публікували. Очевидно, картина, яка постала за цифрами, була надто моторошною. Наступний перепис у СРСР проведено тільки 1959 року. З 1926-го, тобто за 33 роки, кількість українців зросла всього на 0,48 % (у цифрах — на 1 мільйон 500 тисяч), тоді як чисельність росіян в СРСР за цей час зросла на 56,9 % і співвідношення кількості українців до росіян зменшилося до 27 %. І це при тому, що в період 1930—1940 років Україна отримала значне вливання українського населення внаслідок входження до її складу Галичини, Закарпаття й Буковини. А це близько 6 мільйонів. Немає сумніву, що в зазначеному часовому проміжку (1926—1959 рр.) сталася українська національна катастрофа. Такі демографічні ями позначаються на кількості представників наступних поколінь. У Західній Україні, яка сама чимало потерпіла внаслідок депортацій та репресій, але яку все-таки оминув Голодомор, де-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
