“Історія пам’ятає про тих, хто переміг і зберігся”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
НА СКРИЖАЛЯХ НАШОЇ ПАМ’ЯТІ
Слово Просвіти, №47 за 2007 рік
Здається, зайве запитувати, чи всі сьогодні розуміють, що означає Батурин для України. Проте запитання звучить далеко не риторично. Так, бути Батурином — гетьманською твердинею тоді і містом-музеєм завтра — таки непросто. Але ще непростіше бути Батурином сьогодні, коли він поки що — лише велика, після страшних листопадових подій 1708 року, братська могила, про яку не так давно навіть заборонялося згадувати, — бо і для царизму, і для більшовизму змагання українців за свободу, за державу було страшною крамолою. А недавно зібрані чималі кошти на відродження гетьманської столиці не міняють поки що психології різного владного рівня пристосуванців, які свою злочинну бездіяльність уміють “по-гарячому” швиденько прикрити за одну ніч поставленими показушними риштованнями навколо палацу Розумовського: мовляв, трудимося в поті чола…
Наталка ПОКЛАД
“Через Батурин Президент України Віктор Андрійович Ющенко прагне донести до співвітчизників розуміння здобутків минулого, щоб ми глибше збагнули себе як націю, прагне пробудити національний дух у тієї частини нашого суспільства, яка ще міцно тримається великодержавного минулого. Немало тих, хто поглядає збоку, спостерігаючи, чи вийде у Президента та його однодумців відродження Батурина, а чи ні, — та й потирає руки, киваючи: “Навряд чи…” Щемко на серці від того. Схаменіться — це справа не приватна! Це справа насамперед відродження нашої історії, величі, слави — лише так здобудемо повагу самі до себе та серед народів світу. Та, на щастя, більше тих, хто від душі поділяє ідею відродження гетьманської столиці, хоча з різних причин не всі патріоти ще приєдналися до її реалізації”, — пише директор Батуринського заповідника “Гетьманська столиця” пані Наталя Реброва в газеті “Слово”, яку віднедавна видає заповідник. Щорічні розкопки, що проводять в містечку ще з 1995-го (задля правди кажучи — переважно за кошти нашої діаспори), відкривають усе нові й нові сторінки кривавої розправи озвірілого царського сатрапа Меншикова та його п’яних стрільців із захисниками вільнолюбної гетьманської твердині, а також її мешканцями і тими, хто шукав захисту за міцними фортечними мурами. Взятий зрадою 2 листопада (за старим стилем) 1708 року, сонцесяйний гордий Батурин був у лютості стертий з лиця землі, а 20 тисяч жертв і пекельність умертвлення їх вжахнули весь світ. “Господи, помилуй і упокой душі рабів Твоїх, батурян, постріляних, поколотих, порізаних, потоплених, задушених, зґвалтованих, замордованих, замучених, що прийняли безневинно мученицьку смерть під час московської навали 1708 року, коли всіх жителів Батурина, незважаючи на вік і стать, було знищено…” — благають у ці сумні листопадові дні наші церкви. Треба сказати, що кожного року (від започаткування 1991-го, коли на Гончарівці — місці заміської резиденції гетьмана І. Мазепи — громадськість встановила дерев’яний хрест і пам’ятну плиту) дійство поминання мало свої нюанси: було більш або менш скромним чи людним, робилося з владою чи без влади тощо. Але це вже історія, у якій зафіксувалися свої герої й антигерої і яка, звісно, мусить нас вчити. Нинішні поминання жертв Батуринської трагедії — сумній даті виповнилося 299 років — уперше готувало все селище, і цей позитивний факт багато про що свідчить і навіть обнадіює. До оргкомітету ввійшли представники селищної ради, заповідника “Гетьманська столиця”, школи та Свято- Покровської церкви, яка свого часу була сповідальнею Івана Мазепи і нинішній священик якої отець Роман Кривко 2000 року вперше на батуринській землі пом’янув ті безневинні жертви, і тоді з ясного сонячного неба став накрапати дрібний дощик: померлі душі почули молитовне слово!.. 11 листопада цього року акт поминання безневинно загиблих від рук меншиковських катів батурян нарешті одважилась звершити (і це не так сенсація, як наш загальний біль, а може, й сором) Воскресенська церква Московського патріархату, в якій покоїться прах останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. Проте Миколо-Крупицький монастир, що теж належить до Московського патріархату і теж є на балансі заповідника “Гетьманська столиця”, досі в імперському чаду і не те що не поминає гетьмана Мазепу, який щедро фундував будівництво його церков, — але, замість вчити любові до ближнього, виконує політичні каральні функції, дихає ненавистю до всього українського: мені розповіли, що влітку групу львів’ян, які приїхали в монастир на екскурсію, ігуменя та її дочка, закривши своїми тілами амбразуру вхідних дверей, не пустили до храму лише тому, що… гості були у вишиванках. Отже, 13 листопада дійство вшанування пам’яті загиблих розпочалося ранковою панахидою в церкві Покрови Пресвятої Богородиці Київського патріархату, яку відправили отець Роман разом із отцем Олександром, настоятелем церкви села Підлипного, що під Конотопом. Нагадаю: великомученицька святопокровська громада тулиться поки що у відремонтованому приміщенні колишньої церковнопарафіяльної школи. Ще 14 жовтня 2003 року на храмове свято було закладено “наріжний” камінь для нового храму, і всі затамували подих у надії: ось куди повернеться дух Мазепи… Проте Р. Безсмертний, який опікував будівництво, тепер розводить руками. А тим часом добрі люди — українці зі США — на поклик уродженця Батурина пана Миколи Кочерги, що мешкає за океаном, проте часто буває на Батьківщині, зібрали чималі кошти, купили у центрі містечка землю під
Помаранчева осінь. 2004 р.
храм, і ось від травня просто на очах росте-вищиться нова святиня, на яку з нетерпінням чекає не лише Батурин, а й уся Україна, все світове українство. Наступного року на День Незалежності сподіваємося освячення нової Свято-Покровської. Потім почався хвилюючий хресний хід численної колони гостей і батурян до пам’ятного хреста на Цитаделі, де в ті страшні дні 1708 року впало найбільше жертв. Першу стацію святі отці прочитали ще в церкві, інші 10 — на короткотривалих зупинках (старшокласники в цей час ставили на землю свічки, значачи скорбну дорогу), а останню стацію — перед Скорботним хрестом, встановленим на Великдень 2004 року (автор — Анатолій Гайдамака). Вітер тріпотів хорогвами й знаменами, жінки витирали сльози, що мимоволі виступали на очах, а на могилу перед хрестом, куди перепоховали віднайдені під час розкопок останки жертв різанини 1708 року, лягли живі квіти… Багатолюдний мітинг-реквієм відбувся у прекрасному будинку культури, реконструкція якого тривала два роки (на неї було використано 5445 млн грн., із них благодійних — 1600 грн.). Знов під час панахиди палали свічки у жертовному хлібі, знов лунали зворушливі слова молитви, і здавалося, душі загиблих-замучених: і батуринського сотника Дмитра Нестеренка, і батуринського коменданта, сердюцького полковника й наказного гетьмана Дмитра Чечеля, й генерального гарматного осавула Фридриха Кенигсека та багатьох-багатьох тисяч убієнних вірних соратників і симпатиків гетьмана Мазепи — разом із ним слухають нас. Звісно, було мовлено багато гарних слів на адресу Президента України Віктора Ющенка, акцентувалося на великих змінах, що сталися за останні роки в Батурині, не обминалося й того, як багато ще треба в ньому й загалом у державі зробити. Говорили високі владці з Чернігова й Бахмача, музейники, літератори, митці й науковці з Гадяча, Києва, Донецька, Переяслава-Хмельницького, гості з-за кордону, козаки і просто шанувальники цієї землі. Батурин був загрозою для Росії і тому мусив бути знищений. Ми, борони Боже, не святкуємо трагедії — ми беремо з неї великі уроки. Один із них: Україна мусить бути міцною й гордою — аби завжди могла протистояти зайдам, уміла оборонити себе. Наприкінці Дня пам’яті було підбито підсумки акції “Подаруй Батуринському заповідникові експонат”, яка розпочалася 18 травня й тривала до 13 листопада. Подарунків було таки чимало — із материкової землі та з-за кордону, і всі вони — надзвичайно дорогі: і справжня козацька люлька-вусогрійка, і вишиті скатерки-серветки, й авторські книжки та картини, і навіть новісінька блискуча шабля, яку передав від благодійників зі США Микола Кочерга… Все буде зафіксовано, і час збереже і даровизну, й імена. Завершив усе цікавий документальний фільм (автори — археологи: доктор Володимир Мезенцев із Канади та пан Володимир Коваленко з Чернігова), зроблений ще 2002 року. Подумалося: а чому таких фільмів не бачимо на нашому “не нашому” телебаченні? Їх би — в кожну школу, і ми б не думали, кого вибирати у Великі Українці. Щоб вибирати, треба ЗНАТИ. І то не лише теперішніх футболістів та танцюристів, як нам підсувають, а й — глибинно, ще звідтоді, як кувалась звитяга, мужнів біль, гострилась думка і шабля. За цей рік, що я не була в Батурині, відкопано славетний Троїцький собор-твердиню: саме в ньому, кам’яному, і в його дзвіниці в дні запеклого змагу за гетьманську столицю стояли гармати і били по ворогу, що сунув із боку Сейму. На Троїцький, довго й безуспішно шукаючи його, натрапили в останній день розкопок 2006 року — кажуть, якийсь хлопець підказав: “А копніть-но ось тут…” Цього ж літа керівник розкопок доктор В. Мезенцев відкрив світові міцні фундаменти поруйнованої 1708 року святині. До багатьох легенд-переказів теперішнього Батурина додалась і ця, свіжа й майже реальна: знайшовся спонсор, що був готовий викупити землю, на якій розташовуються унікальні фундаменти, хотів теперішнім господарям землі придбати квартири, а самі фундаменти або взяти під саркофаги, щоб ми й наші нащадки могли милуватися святинею, або й взагалі — відбудувати церкву Живоначальної Трійці… Проте далі пішла проза життя: господарі землі, подумавши чи послухавши радників, виставили нереальну ціну за неї, а дехто із впливових у містечку людей став наполегливо говорити: “А навіщо нам ЩЕ ОДНА церква?..” На тому й затихло. Поки що. “Без Батурина важко зрозуміти українців”, — каже Сергій Павленко.
Постає нова Свято-Покровська церква. 2007 р.
Батурин таїть ще багато таємниць, які чекають свого розкриття. У 2008- му виповниться 300 років із часу Батуринської трагедії. Це знакова подія для кожного свідомого українця. Вже розроблено велику програму відзначення цих днів пам’яті. Серед переліку багатьох заходів — і зведення в Батурині пам’ятника гетьманові Івану Мазепі, який майже 12 років спочатку жив тут у гетьмана І. Самойловича, а потім 21 рік розбудовував свій улюблений Батурин, уже сам гетьмануючи. Саме батуринська земля є його меморіалом. У румунському місті Галаці, де Іван Степанович знайшов свій вічний спочинок, стоїть пам’ятник українському провідникові. Є пам’ятник і в селі Мазепинцях. А ось Батурин — чекає… Тож державний історикокультурний заповідник “Гетьманська столиця” кидає клич: “Збудуймо в Батурині пам’ятник гетьманові І. Мазепі!” Ще такий нюанс: Російський патріархат раз на рік проклинав І. Мазепу аж до 80-х років ХІХ ст. Причому, як пише відомий дослідник Батурина С. Павленко, у соборах, які були збудовані коштом українського гетьмана, разом із цим прокляттям постійно під час богослужінь згадували і його благодіяння. Отакий парадокс. У січні 1918 року Симон Петлюра зініціював був зняття анафеми з І. Мазепи, проте відповідна панахида у Софійському соборі не відбулась, бо в Київ зайшли більшовики. Лише 27 червня (за старим стилем або 10 липня — за новим) 1918 року, в день відзначення Полтавської битви, який національні сили вважали днем жалоби, відбулася багатолюдна панахида по Іванові Мазепі, з участю останнього нашого гетьмана Павла Скоропадського, і скасування анафеми. Як розповідає в своїх спогадах про митрополита Антонія (Храповицького) архієпископ Никон (Рклицький), — Антоній, на тоді владика на українських землях, що “цінував Мазепу за його церковноправославну народну діяльність і не співчував Петрові Іза антиканонічні та антицерковні реформи в Росії”, звернувся попередньо телеграмою до російського “патріарха Тихона з проханням зняти з Мазепи анафему як незаконно накладену не за єресь, а за політику”. Патріарх зняв заборону… Чому цього факту не хоче знати ігуменя Миколо-Крупицького монастиря? І не лише вона. …Ще один парадокс Батурина: не встигли роз’їхатися гості, не встигли влягтися емоції після дня поминань, як до директора середньої школи двоє солідних батьків принесли свої заяви-протести, — мовляв, ми посилаємо до вас дітей учитися, а не на панахидах стояти. Ось так. Пряме випадання з часу. Випадання з усього. І спробуй говорити про патріотизм. Але говорити ТРЕБА. Обов’язково.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
