“Лунають кроки в пам’яті моїй”. Т. С. Еліот · с. 11сторінка оригіналу ↗
ЧОРНІ ПОКОСИ
Слово Просвіти, №47 за 2007 рік
Ніна ГНАТЮК
Книжку свого земляка Миколи Дороша “Чорні покоси” приніс до редакції Володимир Марущак, кандидат економічних наук, старший науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАНУ. Це видання — свідчення невигойного болю та скорботи Голодомору 1932—1933 років на щедрих чорноземах Хмільницького району на Вінниччині. Понад 24 тисячі дорослих і дітей забрав у небуття страшний Голодомор лише в цьому районі. На основі багаторічної роботи в архівах, опитування сотень очевидців тих страшних подій автор розкриває один із найжахливіших злочинів комуно-більшовицької системи. Ще в дитинстві краєзнавець, літератор Микола Дорош чув від своєї бабці Ганни та її братової, бабці Марини, про те, як пухли діти, не маючи жодної крихти хліба, як варили в селі борщ з лободи, пекли млинці з жолуддя. А за кілька колосків, зірваних на колгоспному лану, вдів або забивали батогами на місці “злочину”, або відправляли до Сибіру. Про ті страшні роки вголос не говорили, у шкільних підручниках про них теж не розповідалося. Але ті, хто пережив цю трагедію ХХ століття, припасали у коморі, в погребі борошно, овочі на “чорний день”. Скільки тих чорних днів було на віку українських селян?! Важко відразу перелічити… У Законі України “Про Голодомор 1932—1933 років в Україні” зазначено: “…сприяти поширенню інформації про Голодомор серед громадян України та світової громадськості, забезпечувати вивчення трагедії Голодомору у навчальних закладах України”. Саме це і робить учитель Воронівської школи у Хмільницькому районі Микола Никифорович Дорош. “Чорні покоси” — це його нова праця, логічне продовження першої книжки “Зламані колоски”. У передмові начальника відділу освіти Хмільницької райдержадміністрації Тамари Сашко наголошено на тому, що пам’ять і пам’ятник — слова одного кореня. У кожному селі слід відкрити пам’ятник жертвам сталінського Голодомору, як це зробили мешканці Терешполя, Воронівець, Мар’янівки, Морозівки, Чеснівки, Порика, хуторів Кривошиїнських, Подорожин, Петрікивець та інших сіл Хмільницького району. Американський дослідник голодоморів в Україні Роберт Конквест писав: “Українських селян нищили не тому, що були селянами, а тому, що були українцями…” Адже голод робив людину слухняною, покірною, руйнував свідомість, відбивав будьяке бажання протестувати проти насильної колективізації. Хоч Вінниччина і була житницею України, та смерть косила хліборобів. Жахливими були втрати і в Хмільницькому, і в Уланівському районах. Один із довгожителів села Чеснівка, 91-літній Іван Филимонович Ткачук залишив записи померлих від геноциду. Лише в цьому селі було виморено 552 особи. Люди гинули цілими родинами. Навічно зникли Блащуки, Гринчуки, Бельські, Вітюки, Бойки, Вітківські, Грамарчуки, Бачинські, Курівські, Магерки — всього понад 40 трудових селянських родин. Першими від голодомору вмирали чоловіки. За ними покидали білий світ діти. Оплакуючи своїх рідних, проклинаючи жорстокість нелюдів, відходили в небуття жінки. Часто гарбами на цвинтар звозили не лише трупи, а й напівживих односельців, щоб не вертатися ще раз по них. Голод не лише висушував тіло, а й руйнував психіку, пробуджував тваринні інстинкти, перетворював людей на хижих істот. Як пише Ми-займають на правах оренди в будівлях загальнодержавної та комунальної власності з одночасною безстроковою забороною перепрофілювання цих приміщень під якісь інші потреби. Правонаступниками приватизованих видавництвами чи книгарнями, музеями, галереями, митцями приміщень можуть бути лише аналогічні організації та особи. На думку УАВК, цей своєрідний прорив, розпочатий захистом книгарні “Знання” громадою і продовжений Президентом України у дорученнях щодо законодавчого розв’язання назрілого блоку проблем, став можливим завдяки наступальним, послідовним і логічним діям громадських організацій, підтримці свідомих українців з усіх реґіонів України і членів київської громади, електронних і друкованих ЗМІ. Особлива подяка громадським об’єднанням “Опора” й “Остання барикада”, Асоціації сучасного мистецтва, Міжнародній організації “Інтеркультура”, радіоканалу “Культура”, радіостанціям “Голос Києва”, “Ера” та “Свобода”, телеканалам “Інтер”, “ICTV”, “5 канал”, “Перший діловий”, “ТРК “Київ” та іншим. Будемо й надалі разом. Спільна дія — запорука успіху.
Українська асоціація видавців та книго9 розповсюджувачів
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
