“Лунають кроки в пам’яті моїй”. Т. С. Еліот · с. 11сторінка оригіналу ↗
«МІЙ ГОЛОС У БЕЗВІСТІ ТОНЕ...»
Слово Просвіти, №47 за 2007 рік
Євген БАРАН, м. Івано-Франківськ
Я не сказав би, що про львівського поета Олеся Дяка пишуть мало. Про нього можна прочитати у письменницьких довідниках, багатьох статтях. Своєрідний літературний портрет його належить Марії Якубовській (У дзеркалі слова, 2005. — С. 714—722). До однієї зі збірок Олеся Дяка передмову написав Ігор Калинець. До найновішої (“Світ незірваної ожини”) додано есей Богдана Смоляка “Естет із барткою в руці”. Однак, незважаючи на це, а також на той факт, що поетичний дебют автора відбувся ще 1990 року (збірка “Той, що летить”), і сьогодні в поетичному доробкові Олеся Дяка вже дев’ять збірок, його літературна відомість залишається надто вже метафізичною. Олеся більше знають як автора-виконавця власних пісень, лауреата пісенних фестивалів і конкурсів: у його доробку чотири касетні альбоми та компакт-диск. Уся справа у жанрі, в якому працює Олесь Дяк. Жанр літературознавці пробували визначити по-різному: верлібри, поетичні афоризми, віршовані мініатюри. Той же Ігор Калинець у згаданій передмові до збірки “Оковірші” писав: “Мініатюри Олеся Дяка довільні: це не є строго регламентовані японські чи якісь інші класичні форми. Маємо найкоротші, деколи афористичні зразки верлібру, де зміст другої частини випливає з попередньої або вражає непередбачуваністю”. Богдан Смоляк у своєму есеї був обережніший, даючи таку характеристику стилеві Олеся Дяка: “Основний рецепт його образності — віртуозний алогізм та оперта на інтуїцію візія. Оскільки ж часто все зводиться до влучного афоризму чи образу “на кілька ден”, то раптом виявляєш: чимало його довгих віршів — своєрідні вервиці мініатюр. Зрештою, кількарядкова поезія стає наймобільнішою, улюбленою версифікаційною формою автора”. Той стиль, у якому працює Олесь Дяк, не піддається жодному визначенню — це не японські танка, седока чи хоку (хайку) — це щось притаманне тільки Олесеві Дяку. Можливо, тому є раціональне зерно у жарті Ігоря Павлюка, який визначив стиль автора як “неяпонський дяк”. Тепер про вірші. Правду кажучи, мені байдуже жанрове визначення авторських “дякізмів”. Бо все відчуття поетичного тут дуже крихке, його не вбгаєш у якісь форми чи формули. Воно, це відчуття, — в імпресіоністській візії світу, у настрої, у ритмі дихання, у повітрі. Щось невловне і ніжне, мов павутина бабиного літа. Тому найголовнішим ключем сприймання віршів Олеся Дяка (а це, безсумнівно, твори поетичні) — потрапляння в настроєво-інтонаційну ауру поетового серцебиття. Отут справді Поет як ніколи близький до Творця. Аби побачити у поетові Деміурга, — потрібно повірити! В Олеся Дяка один із найтрудніших і найневдячніших шляхів в українській поезії. Він пробує осягнути афористичність і лаконізм, імпресіоністичний настрій чи картину. Він пробує вловити, відтворити те, що не потребує слів, — лише захоплення, від якого розпирає груди. Це неймовірний і неможливий шлях до діалогу. Однак річ у тому, що Олесь Дяк прагне насамперед порозумітися зі Світом голосом власної душі. Це шлях приреченого, хоч ця приреченість не трагічного, а елегійного інтонування. Від цієї елегійної споглядальності — один невидимий крок до розчинення у всесвіті. Чи розуміє поет, якою неймовірно невловимою межею він іде?..
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
