“Тяжко прийшовши до пам’яті, згадуємо безневинних”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
ГЕНОЦИД УКРАЇНЦІВ ЛУГАНЩИНИ 1932—33 РОКІВ ЯК ДЕРЖАВНА БІЛЬШОВИЦЬКА ПОЛІТИКА
Слово Просвіти, №47 за 2008 рік
Нерідко авансування хлібом зовсім не було, навіть на так зване громадське харчування. Про це теж свідчать газетні інформації, за якими бачимо початок голоду. 20 жовтня 1932 року. Брусівська артіль “Серп і молот”. Колгоспники працюють без їжі, обурюються, хочуть кинути роботу. Закрили ясла. Через це колгоспники, що мають дітей, на сівбі й на інших роботах не працюють. У Вовкодавовій близько 20 учнів, що закінчили 4 групу. Тепер їм треба навчатись у 5 групі Йовсузької школи. Проте через незабезпеченість гуртожитком та харчуванням вони кидають навчання. Незабаром у селах розпочалося насильницьке відбирання всього насіння. “У Попівці 25 жовтня комсомольська бригада у молотільників виявила крадене насіння соняшника: у Семкової Ганни — 4 кг, Муравенкової Д. Г. — 4 кг”. 12 листопада 1932 року. У Зеликівці в куркуля Дмитренка А. Д. сільський актив знайшов під копицею бур’яну мішок кукурудзи та мішок жита. Постанова бюро РПК від 12 листопада: “Припинити подальший відпуск товарів до сіл, що не виконали плану хлібозаготівлі”. 21 листопада 1932 року. “Суворо судити куркулів, що гноять хліб. Куркулька с. Третяківки Лозова П. А. злісно не виконувала тверде завдання хлібозаготівлі. “Немає в мене хліба”, галасувала. Проте, хлібозаготівельна комісія добре знала, що хліб є. І справді, коли перевіряли, знайшли хліб, замурований у печі. Ніяких помилувань класовим ворогам — гноїтелям хліба”. У тому, що плану хлібозаготівель 1932 року не було виконано, сумніву не виникає, адже обмолот зерна у всіх селах району вже було закінчено. Голодна смерть прийшла на Біловодщину. 2006 року студенти Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка у складі фольклорної експедиції записали свідчення мешканців Біловодського району. Ці оповіді ввійшли до книги “Голод 1933 року на Луганщині”. Олександра Микитівна Левченко, 1938 року народження, мешкає в с. Новоолександрівка Біловодського району Луганської області: “Знаю про весь цей жах із розповідей матері — Ринкової Анастасії Максимівни, нині вже покійної, яка пережила голод, війну. Весна 1933 року була холодна, дощова. Не можна було нічого сіяти, погода не давала. Люди змушені були їсти все: товкли порожні качани кукурудзи, запарювали їх кип’ятком, їли дохлину (коней). Вимирали від голоду сім’ями. Все, що знаходили, намагалися віддати дітям, а самі помирали з голоду. Діти, які залишались без батьків, теж помирали слідом за рідними. Більше страждали діти, люди похилого віку.
Тим, хто працював у колгоспах, на заводах, на кінному заводі №64, давали якусь юшку та 200 г хліба, якщо його можна було так назвати. Цей хліб мати носила бабусі додому, ділила його між братами й сестрами, батьком та матір’ю. Страшно було дивитися на людей, які йшли через села. Вони були розпатлані, ходили тихо, без крику і шуму, постійно шукали їжу та дивилися собі під ноги, на землю. Люди падали на дорогах, бились об землю, але вмирали мовчки”. Ольга Федорівна Бугаївська, 1920 року народження, Валентина Федорівна Се+ лезньова, 1927 року народження, мешкають в с. Новоолександрівка Біловодського району Луганської області: “Наша мати Анастасія Іванівна Бугаївська, 1894 року народження, батько Федір Петрович, 1887 року народження. Батько був шевцем, бляхарем, робив відра, шив чоботи, працював на стайні. Сім’я була багатодітна, двоє дітей померли в ранньому дитинстві. Ми тримали корову, і лише завдяки їй нашій родині пощастило вижити в голодні роки. Згадуємо, як у дитинстві, в голод, ходили разом з іншими дітьми з возиком далеко в ліс рвати терен і сушили його. Мати разом із сусідкою Валентиною Скабаковою молола кукурудзу в ручному млинку. Наша родина харчувалася висівками, мохом, часто хворіли від такої їжі. Батьки отримували на державному кінному заводі так звану “мучку” сталевого кольору та пекли з неї коржики. Я (Ольга Федорівна) їздила з мамою в селище Айдар міняти свої речі, одяг, який носила вся сім’я, на кукурудзу. У селі було три дільниці, і ми пішли на третю дільницю пішки, випросили там у когось торбинку пшона. Бувало, мати зварить літрову каструльку каші, ми за день з’їдаємо, а мати лягала спати голодна — їсти нічого. Хворіли всі”. Уляна Василівна Найдиш, 1924 року народження (мешкає в с. Новоолександрівка Біловодського району): “Під час Голодомору мені було сім років. Пам’ятаю, як доводилось їсти в ці страшні роки траву “лопуцьки”, квіточки дерези, гарбуз, бур’ян. Мати залазила на дерево і рвала листя береста, потім клала його в чавун і ставила в піч варити”. Анна Олександрівна Перегняк, 1908 року народження, народилася і мешкає вс. Новоолександрівка Біловодського району: “Роки 1932—1933 були страшні. Тисячі людей помирали, їх ховали заслаблі, де могли: і вдома, і в садочку, клали небіжчиків на вози, везли на кладовище, де була викопана канава. Там і ховали. Особливо падали з голоду бідні малі діти. У нас, на кінному заводі, давали мучку та льон. Мучка містила домішки сої. Льон наполовину був із пташиним гноєм. Льон смажили, тоді пекли ладики з
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
