“Якщо ми не згадуватимемо про національні трагедії, чи маємо право на майбутнє?” · с. 6сторінка оригіналу ↗
ЧИТАЦЬКЕ ВІЧЕ
Слово Просвіти, №47 за 2008 рік
Людмила РУБАН, Київська обл.
Небо плакало. Потемнілими від скорботи хрестами, що бовваніли на всіх кладовищах сіл Переяслав- Хмельницького району, де мені довелося побувати, стікали, мов сльози, цівки холодного осіннього дощу. Вони не застигали озерцями, а всотувались у чорне тіло землі, немов намагалися востаннє напоїти душі невинно загиблих. Скільки їх — закиданих поспіхом у проваллях неосвячених братських могил? Десятки? Сотні? Тисячі? За свідченням секретарів Полого-Вергунівської та Улянівської сільських рад Світлани Кузьменко та Віри Щепінської, в архівах їм пощастило знайти лише кілька вицвілих клаптиків паперу з іменами селян, чию загибель у 1932—1933 роках зареєстрували уповноважені як смерть від недоїдання і старості. Так представники влади означали у звітах тотальне винищення заможніх колись сіл. І це тоді, коли, за статистикою, урожай 1932 року було визнано лише на 12 відсотків меншим від середнього показника попереднього десятиріччя. Збираючи свідчення очевидців того лиха, ми разом з членами Асоціації дослідників голодоморів в Україні — завідувачем відділу Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав”, ветераном МВС України Юрієм Авраменком та мешканкою села Улянівки Вірою Каплюк почали подорож у минуле із Пологих Вергунів, де, за офіційними даними, до Голодомору мешкало близько трьох тисяч шестисот осіб, а залишилося жи-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
