Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Якщо ми не згадуватимемо про національні трагедії, чи маємо право на майбутнє?” · с. 6сторінка оригіналу ↗

НЕВГАСИМА СВІЧА

Слово Просвіти, №47 за 2008 рік

вими менше половини. Дарма кажуть, що голодна смерть не обирає жертв — у могили, де лежать мільйони українських селян, зійшли найкращі. У Переяслав-Хмельницькому районі вона забрала тоді понад 28 тисяч життів. Гинули працьовиті господарі, вимирали цілими сім’ями, відданими на поталу так званим активістам. Народ називав їх “штирхачами”. Це презирливе прізвисько стало символом зра- Пам’ятний хрест у с. Тарасівці ди, підступності та смерті. У подружжя Олександри і Василя Мойсеєнків та найстаршого на Переяславщині подружжя — Христини і Данила Шовкошитних — власні рахунки до винуватців тих подій. Їхні родини розкуркулили й обібрали до нитки, вони пухли від голоду й одного за одним ховали рідних. Живі досі пам’ятають прізвища тих “штирхачів”, які навіть у колисках та косах жінок шукали приховане зерно… До списку переяславських сіл, які ми досліджували, Данило Шовкошитний додав ще й село свого дитинства Віненці, де голодом виморили понад півтисячі осіб. Активісти возами звозили награбоване збіжжя до комор, а збожеволілі від голоду люди їли власних дітей. — Я все життя живу з заплаканими очима, — згадує бабуня Дуся — Євдокія Савівна Сніжко, якій 1932-го було лише сім років. — У нашому селі Пологих Яненках вимерло з голоду понад дві тисячі. А наша сім’я втратила бабуню, батька і найменшенького брата Василика. Коли помер Василик, я пішла на цвинтар до церкви. Заходжу до дзвіниці, а там купа мертвих, і серед них двоє ще живих жінок із зав’язаними ганчір’ям ротами. Розв’язала їм роти, а вони почали ледь чутно просити їсти. Я бачила і людожерів, — каже Євдокія Сніжко. — Привели якось до сільради жінку із Пологих Вергунів з двома чавунами смаженого м’яса. У неї було п’ятеро дітей, і вона вже трьох встигла з’їсти. Мою маму поставили її сторожувати, вона й мене з собою взяла. А та тітка так страшно хрипить: давай, мовляв, і твою дівку з’їмо, все одно здохне. Я зустрічалась із Катериною Андріївною Бацюрою із невеличкого села Тарасівки, що втратило третину мешканців. Спілкувалася з Оленою Архипівною Якименко, яка бачила, як на кладовищі біля ям лежали живі ще люди і просили їсти. Василь Григорович Мойсеєнко, с. Нетягайлівка, 2008 р. Записала спогади Олександри Филимовнівни Шари, яку ще й досі жахають сни, де їй бачаться чавуни із людським жиром, і свідчення Євдокії Петрівни Зражевської, сім’ї якої вдалося вижити лише тому, що тамтешній голова сільради на власний ризик залишив багатодітній родині корову. …Коли на Покрову в Тарасівці поставили великий дерев’яний хрест на пам’ять про односельців, винищених голодом, кожен, хто пережив його, поклав до підніжжя горнятко із зерном і хлібину. А бабуня Євдокія — ще й цукерку. То для найменшенького братика Василика, який в урожайний рік помер голодною смертю на рідній землі. Крым!” Ось вам і ставлення до української трагедії”. Виставку слід відвідати кожному небайдужому. Плакати вражають. Вони з погляду мистецтва красиві, але навертаються сльози, коли споглядаєш їх. Молоді харківські митці поставилися до проблеми з креативом. Білі числа “1932” та “1933” на чорному тлі закресленні багатьма штрихами, проте що це за числа, все одно можна прочитати, як і білий напис “Історію не закреслити, пам’ятаймо Голодомор”. Ось світлина померлої з голоду дитини із зображенням вартості: “0.00 коп.” Саме такою була ціна життя малюка для людожерської влади. Або український візерунок із хрестів (на взірець надгробних) та написом “Національні мотиви України 1932—33”. З передмови до каталогу плакатів: “ГЛДМР... У цьому слові немає голосних. Спробуйте вимовити його — вийде набір звуків, мовби вам затисли рот. Схоже, так ми прожили життя — із затиснутим ротом. Без голосних. А невиразні звуки, що доносилися ззовні про те, як голодно було в 1930-ті роки, не торкалися свідомості. Ну, хтось помер — час був такий, та й давно вже… А виявилося — не хтось, а свої, дуже близькі родичі. 10 МІЛЬ- ЙОНІВ УКРАЇНЦІВ! За два роки… А 75 років — невеликий термін”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин