“Якщо ми не згадуватимемо про національні трагедії, чи маємо право на майбутнє?” · с. 6сторінка оригіналу ↗
НАЙСТРАШНІШЕ ГОРЕ
Слово Просвіти, №47 за 2008 рік
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, м. Ірпінь Київської обл.
Нещодавно у Рівному вийшла друком книжка Руслани Давидюк і Андрія Жив’юка “Почутися одним нерозривним зі своїми братами і сестрами Великої України”. Автори зібрали й узагальнили документальний матеріал про те, як реагували мешканці Рівненщини на Голодомор 1932—1933 років. У передмові до книжки голова Рівненської облдержадміністрації Віктор Матчук зазначив: “Умисність злочинних дій комуністичної тоталітарної держави СРСР щодо українського селянства вияскравлює, між іншим, та обставина, що населення сучасної Рівненщини, яка у 1920—1930-х роках входила до складу Польщі, перебуваючи в однакових природно-кліматичних умовах з Житомирщиною та Хмельниччиною, голоду не зазнало. Однак, маючи відомості про голодний мор, що лютував за якихось 10—20—30 км від їхніх осель, мешканці Волині й Полісся не залишались байдужими до страшного горя, яке спіткало українців за Вілією і Збручем. Без огляду на заборони і переслідування польської влади, в цих заходах брали участь політики, інтелігенція, духовенство, селяни, робітники, службовці, молодь… За це згодом радянська влада по-своєму поквиталася з ними, відправивши десятки тисяч рівнян на смерть, в ув’язнення і заслання”. Дослідники не минають також питання участі просвітян у намаганнях надати допомогу голодуючим братам у радянській Україні. Зокрема, заступником голови зборів, на яких створили Волинський громадський комітет допомоги голодуючим в радянській Україні, був один із фундаторів Луцької “Просвіти”, богослов, професор Іван Власовський.
Цікаво, що уродженець Рівненщини, видатний український прозаїк Улас Самчук, перебуваючи в Празі впродовж 1933—1934 років, написав перший в українській літературі твір — повість “Марія”, у якому з великою художньою силою розповів історію однієї української родини, яка гине через злочин тоталітарного режиму, стаючи уособленням смертей мільйонів українців. Серед українських читачів у Другій Речі Посполитій книжка стала культовою. Після вступу радянських військ у Західну Україну “Просвіту” заборонили. Але люди читали її книжки. Член підпільної молодіжної збройної організації, що діяла в Острозькому районі та Львові наприкінці 1940-х років, Віталій Мельничук згадував її засновника Віталія Пантюшка: “Під впливом прочитаних книг, що залишилися від “Просвіти”, про голод (“Марія” Уласа Самчука) та про романтику козацьких звитяг, намагаючись допомогти поневоленому народові, Пантюшко створює підпільну Організацію вільних козаків”. Ім’я іншого автора, який спробував передати художніми засобами трагізм українського села 1932—1933 років та засудити організаторів і виконавців Голодомору, нині майже невідоме. Це уродженець села Попівка Конотопського району на Сумщині, учасник збройної боротьби за незалежність України Петро Ковальчук. У 1920-х роках він був бібліотекарем Рівненської просвітянської бібліотеки, у 1930-х видав три поетичні збірки, де зокрема засуджував злочини чекістів: насильницьку колективізацію і пов’язаний з нею Голодомор. 1940-го Ковальчука заарештували і наступного року за “наклепи на радянську владу і колгоспний лад” засудили на 8 років концтаборів.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
