“Душею і думкою послужити рідному слову”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
МОВА ЄДИНА
Слово Просвіти, №47 за 2008 рік
Закінчення. Початок у ч. 46 за 2008 р.
Письменники виправдовуються полістилізмом. Бо що означає вислів “постмодерністи”? Те, що вони — “після сучасних, гарних”. Модерністами були Леся Українка, Олександр Олесь. А наші сучасні українські письменники — постмодерністи уже після них, і на цьому наголошують. Це поняття прийшло з Європи. Основна ознака постмодерної мови — полістилізм, тобто змішування кількох різних стилів і стилістик — літературної, вишуканої, народної… Але наші постмодерністи через відсутність виховання не змішують гарне з ще кращим різної якості, наприклад, урочисте з ліричним, народне з науковим. Натомість збирають усілякий бруд і висловлюються вульгарно. Тобто усе найгірше, що є, зібрали у свій “постмодернізм” і купаються в ньому. Я не бачу, щоб нашим людям це подобалося. Навіть по студентах це відчуваю. Даєш їм тему такої курсової чи дипломної роботи — не хочуть писати. Тож “покупаються” такі автори у цьому багні самі та й усе. Але дуже прикро, бо у цей час, коли Україні так потрібна молода творча сила — і поетична, і прозова, і драматургічна — вони гають час і марнують талант. Ще з часів Київської Русі — від митрополита Іларіона (його “Слова про закон і благодать”) плекали літературну мову, попри бездержавність, заборони й утиски, несприятливі часи для української культури. Тоді вибирали все найкраще з народної мови, з діалектів, щось запозичували з привнесеної культури, з попередніх античних джерел. Усе акумулювали і шліфували в літературній мові. Тому Шевченко — її основоположник, бо він синтезував оці елементи, добирав їх з різних джерел і витворював новий тип літературної мови. Багато й інших діячів української культури служили саме виробленню літературної мови: Михайло Старицький, Марко Кропивницький… Старицький у листі до Франка 1902 р. писав: “З перших кроків самопізнання на полі народнім я загорівся душею і думкою послужити рідному слову, огранувати його, окрилити красою і дужістю, щоб воно стало здатним висловити культурну, освічену річ, виспівати найтоншу красу високих поезій”. Щоб український театр з Кропивницьким, Заньковецькою і Садовським існував, Михайло Старицький продав свій маєток і витратив кошти на театр, у якому звучало б українське слово. Ами тепер топчемо це Слово у багно. У закличному листі до української інтелігенції Пантелеймон Куліш 1882 року, дбаючи про розширення функціонального поля української мови, писав: “…так, не маємо навіть рідної преси, котра б не давала національній мові миршавіти під напливом чужої і освіжала б духа народного серед нашого безголов’я”. І він став видавцем: сам започаткував у Петербурзі видавництво, щоб видавати українські книжки; написав граматику української мови. Леся Українка і Михайло Грушевський писали протести в російську Думу проти заборон української мови та подавали проект навчання дітей українською. Скільки світочів культури боролися за літературну мову, а тепер, коли ми її маємо і маємо Українську державу, ганьбимося писанням ненормативною лексикою. І витрачаємо на це час і сили. Слід пам’ятати, що ні в якому разі не можна естетизувати брутальні лайки. Це гріх перед материнством, батьківством, перед Богом. — Президент за цей гріх — осміювання українців — відзначив Сердючку. Що робити? Чи можуть щось вдіяти науковці, щоб своїм авторитетом впливати на такі рішення влади? — Ніхто вчасно не звернув уваги Президента на те, який резонанс у культурі матиме таке відзначення. Безперечно, Президент хотів зробити якнайкраще. А людям — аби сміятися. Сміються — і добре. А про те, над чим сміються?!. Не замислюються. Такий час нині. Щось, очевидно, треба відносити іна карб часу. Олександр Олесь у вірші “Чари ночі” писав: “що візьме час, що люде…” Сподіваюся, що цією хворобою суспільство перехворіє. Література — це мистецтво. Автори ж не претендують на працю шахтаря, не хочуть бути безхатченками, а лише письменниками. За словом “письменник” здавна закріпилося значення “висококультурна, освічена і мовно грамотна людина”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
