Мова єдина · “Якщо існує загроза для мови народу, це означає, що є загроза і для існування держави”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
УРОК ФРАНЦУЗЬКОЇ…
Слово Просвіти, №47 за 2009 рік
Леонід ПАСТУШЕНКО, письменник, м. Вінниця Свого часу в західній пресі промайнула сенсаційна інформація: легенді радянського дисидентського руху, одному з перших правозахисників у колишньому Союзі Олександрові Гінзбургу відмовлено в одержанні французького громадянства. Мекка демократії та свободи Париж став для цієї людини тривалим прихистком від тоталітарного свавілля. Вперше студента Московського університету Сашка Гінзбурга кинули за ґрати навіть не за політику, а за публікації у самвидаві поетів радянського андеґраунду. Через два роки він вийшов на волю, але незабаром — новий судовий процес: за участь у створенні знаменитої “Білої книги” про судилище над Синявським і Даніелем. Востаннє двері в’язниці грюкнули за Гінзбургом 1977 року: йому інкримінували діяльність у Фонді допомоги політв’язням, який створив Олександр Солженіцин на Заході. Але там почався масовий рух громадськості за звільнення Олександра Гінзбурга, і через два роки його, важкохворого, та ще трьох політв’язнів Москва обміняла на двох своїх розвідників, яких заарештували у США. Із 1980 року Олександр Ілліч і його сім’я жили у Франції. Тривалий час він активно працював у газеті “Русская мысль”, що стала однією з найпомітніших трибун російського антикомунізму. Дружина і старший син Гінзбурга французьке громадянство одержали, а Олександрові Іллічу в цьому відмовили на тій підставі, що він нібито погано володіє французькою, не вміє ні писати, ні читати цією мовою. А тому не може вважатися асимільованим у французьке суспільство, як переконані чиновники з міністерства зайнятості та соціальної підтримки Франції. Звичайно, прикро, що навіть для такої особи не зробили винятку. Але це яскравий приклад того, як велика держава, яка ніколи не була під чужим чоботом, дбає про себе і насамперед про свою мову та культуру. Це сфера, як бачимо, де компромісів бути не може. Для цього Національні збори і Сенат Франції 4 серпня 1994 року, згідно з рішенням Конституційної Ради, ухвалили закон про вживання французької мови. Президент Республіки підписав його без вагання. Ось, бодай скорочено, кілька з його 23 статей: 1. Французька мова як державна мова, згідно з Конституцією, є важливою складо( вою частиною самобутності та національ( ного надбання Франції. Вона є мовою нав( чання, праці, обмінів у всіх сферах суспіль( ного життя… 2. Вживання французької мови є обо( в’язковим у назвах, оголошеннях про про( позиції, презентації, в способах викорис( тання, описі умов гарантії товару, виробу або послуги, а також у рахунках та квитанці( ях. Ті самі положення застосовують щодо будь-якої реклами — письмової, усної чи аудіовізуальної. 3. Будь(який напис або оголошення, розміщені на шляхах, у місцях загального користування та громадському транспорті й призначені для інформації, мають бути виконані французькою мовою. 5. Французькою мовою складають тек( сти угод, незалежно від їхнього змісту та форми, сторони, що є юридичною особою публічного права чи приватною особою, яка виконує публічні функції. У цих угодах не по( винні вживатися вислови чи терміни іно( земною мовою, якщо існує аналогічний французький вислів чи термін. 6. Кожен учасник будь(яких зборів, ко( локвіуму чи конґресу, організованого у Франції фізичними чи юридичними особа( ми французького громадянства, має право висловлюватися французькою мовою. Документація, що роздається учасни( кам перед початком і під час роботи, має бути складена французькою мовою і може бути перекладена однією чи кількома іно( земними мовами. 11.1. Французька мова є мовою навчан( ня, екзаменів та конкурсів, а також мовою дисертацій, дипломних робіт у державних і приватних навчальних закладах, за винят( ком випадків, виправданих потребою вив( чення реґіональних чи іноземних мов та культур, або коли викладачами є асоційова( ні чи запрошені іноземні професори.
Колаж Ксенії Гладишевої
11.2. Вивчення французької мови та знання двох інших мов входить до основної мети навчання. 22. Щороку до 15 вересня уряд надси( лає до палат парламенту звіт про застосу( вання даного закону і положень міжнарод( них договорів та конвенцій щодо статусу французької мови у міжнародних інституці( ях. “Ось як має утверджувати національну самобутність народ у добу суцільних інтеграцій, “спільних просторів”, спільних ринків тощо, якщо він вважає себе цивілізованим, — дуже слушно і вчасно прокоментував цей закон Іван Драч, поет, Герой України, підкресливши головне: — Сучасні французи нагадують кілька старих, але невмирущих націєтворчих істин. А саме: щоб з нацією рахувалися інші, їй потрібна самоповага. Завдання багатогранне, але держава розвиненої нації має і виконує свої обов’язки у його розв’язанні”. “Якщо існує загроза для мови народу, це означає, що є загроза і для існування держави”, — сказав член Французької академії наук Жан Дютур після ухвалення парламентом цього закону. На жаль, нема змоги зацитувати всі його статті, але, згідно з ним, французьку мову проголошено державною, а тому вона обов’язкова для всіх офіційних, комерційних, рекламних, наукових документів, оголошень, інструкцій, настанов і повідомлень. Радіо, телебачення, кіно не можуть послуговуватися іншими мовами, крім державної, тобто французької. За порушення цього закону накладають штраф до 9 тисяч доларів або ув’язнюють до шести місяців. У нас же “Закон про державну мову” ухвалено про людське око. Секретаріат Президента, уряд за суттю двомовні. Верховна Рада демонстративно двомовна. Чимало депутатів хизуються тим, що публічно зневажають українську мову. Чи не кожен другий міністр в уряді ледве добирає українські слова. А є ж цілі реґіони, де й досі українські школи напівзаборонені. Уже справді, як писав Гоголь, дивлячись на нас, “дивуються усі народи й держави”. “Придивившись ближче, увімкнувши Українське телебачення, зупинившись біля кіосків, книгарень і прилавків, прислухавшись до мови перехожих, ми побачили, що в Українській державі немає… України, — з невигойним болем відзначили у відкритому листі Президентові, Верховній Раді та урядові учасники II Всеукраїнського форуму українців. — Українська мова, українська культура, книговидання опинилися у трагічному стані. Мабуть, за всю історію переслідування українського слова різними поневолювачами такого занепаду того, що для кожного українця є найсвятішим, ще не було”. І далі не менш гіркий висновок: “У державі ведеться якась дивна політика національного знедуховлення нашого народу, формується людина-безбатченко, яка не знатиме, ані хто вона така, яке її місце у власній державі, ані того, що вона має обстоювати інтереси свого народу і своєї держави не через власні вигоди і користь, а через високу громадянську свідомість і переконаність”. І справді, майже 80 відсотків ефірного простору України російськомовні, а почасти й відверто антиукраїнські, антидержавні. Чи не всі молодіжні телепередачі, а надто розважальні й естрадні, зросійщені. Так активна денаціоналізація української молоді триває, мову народу і його культуру зневажають і далі. Чи узгоджується це з буквою й духом Закону про державну мову нашої держави? Звичайно, ні. Ледь животіють і наші бібліотеки. Українська книжка майже зникла з полиць книгарень, навіть у Києві. Засилля чужомовної й низькопробної літератури, передовсім теж російською мовою, небачене. Уже й у Львові книжки рідною мовою займають на прилавках не більше 10 відсотків. А погляньмо на гори так званої преси! Мало того, що це здебільшого сенсаційно-брехливий мотлох, та ще й він зневажає наше слово. І якщо 1991 року на 100 громадян
України припадала 51 українська газета, то вже 1997-го 54 газети були російською мовою, а українською лише 7. І цей мовно-духовний СНІД прогресує вбивчо. Як смертельне багно, нас затягує не тільки економічна, а й національна криза. Та влада, як була, так і залишається національно сліпою й глухою. Вона не чує нічого, крім власної пихи, і не бачить нічого, опріч власної вигоди. Ось чому й живемо в таких невилазних злиднях. Справжні патріоти не довели б рідну країну до такого стану. Народ окрадено матеріально, тепер на повний хід іде розтління духовне, а отже, й національне. Бо національна, народна мораль ніколи не визнавала й не визнає грабіжника, злодія й шахрая за нормальних людей, ніколи не дозволяла й не дозволить продавати душу за юдині гроші. Не хочемо знати прикладів власних, то повчімося у французів. Це народ не найгірший і не найтупіший у Європі. Се ля ві — таке життя, панове й товариші! РS. Огляньмося принагідно на те, як послідовно й безжально нищили нашу мову в Російській імперії. Не одне століття нищили, а вона вистояла. 1720 р. — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою та ви( лучення українських текстів із церковних книг. Навіть молитися Богові рідною мовою не давали! 1763 р. — указ Катерини II про заборону викладання українською мовою в Києво( Могилянській академії. 1769 р. — указ Синоду Російської Цер( кви про вилучення українських букварів зі шкіл та сімей. 1775 р. — знищення Запорозької Січі й ліквідація українських шкіл при полкових канцеляріях. 1847р. — заборона творів Шевченка, Куліша, Костомарова. 1862 р. — закриття недільних безплат( них українських шкіл для навчання дорос( лих грамоти, заборона надавати цензурний дозвіл духовним та популярно(освітнім книжкам українською мовою. 1876 р. — Емський указ Олександра ІІ “визволителя”, який фактично заборонив українське слово, внаслідок чого 1877 року в Російській імперії не з’явилося жодної ук( раїнської книжки. Навіть генерал-губернатор кн. Дондуков-Корсаков та М. Чертков виступили на початку 1881 року проти свавілля цього указу, їх підтримав начальник Головного управління у справах друку князь В’яземський. Але дозволено було друкувати лише українські словники. Навіть усного українського театру не дозволили. Натомість… 1895 р. — повна заборона українських книжок для дітей. Нарешті, 1908 р. — після визнання Російською академією української мови мовою, а не діалектом, сенат Російської імперії визнав українську культуру й освітню діяльність шкідливою. А наскільки зденаціоналізувала та зросійщила Україну російська радянська імперія — СРСР, ми бачимо на власні очі.
“У світі немає іншої держави (крім України! — Л. П.), де держава сприяла б розвиткові і поширенню чужої мови і культури і де упосліджена мова й культура власного народу, де власні державні структури порушували б мовні й культурні права корінного населення. Жодна країна світу не віддала своїх засобів масової інформації на поталу чужій мові, щоб за їхньою допомогою поширювати й утверджувати чужу культуру, чуже слово, чужу книжку” (з відкритого листа учасників II Всесвітнього форуму українців).
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
