Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Від першої особи · “Українці повинні бути господарями, а не нацменшиною”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

СПОВІДУЮ НАЦІЮ У шабаші свавільної свободи, Під’юджувані із суфлерських буд, Ми, наче зомбі, не спитавши броду, Пустились в блуд. Заблукані в глухім чортополосі, З похмілля так і не збагнули суть: Що то ж не ми йдемо сліпі та босі, А нас ведуть. Борис Олійник. “Інвектива?2”

Слово Просвіти, №47 за 2009 рік

— Борисе Іллічу, на своєму сайті Ви звернулися до читачів із проханням повідомляти Вам про думки опонентів, щоб не похибити проти совісті. Насправді я ніколи не чула саме про Вас жодного поганого слова — Ви для мого покоління і молодших за мене — зразок послідовності. — Певно, це йде від усвідомлення себе найперше українцем, а потім усе решта. І не тому, що вивищую свою націю. Я не прихильник квасного патріотизму і шаную всі нації світу, але це — моя рідна, ія її сповідую. Сповідую не для того, щоб заявляти: “Україна тільки для українців”. Цим особливо хваляться круті націонал-патріоти з учорашніх “вірних ленінців”. Це расизм. Але водночас ми, українці, повинні бути господарями в державі, а не нацменшиною. Я був причетний до ратифікації закону з міжнаціональних проблем, якого вважають взірцевим за вимірами європейськими. Але ми настільки перебрали міру в любові до всіх, окрім себе, що опинилися в найменш захищеній нацменшині, хоч ми ж титульна нація. Дехто не сприймає такого означення, а тим часом це свідчення: “нація, яка дала ім’я своїй країні”. І коли усвідомимо це, то будемо добрими господарями для всіх у нашій благословенній Україні. — Розкажіть, будь ласка, про те, як Ви 1988 року першим озвучили на XIX конференції КПРС правду про сталінський терор 1937 року, причини Голодомору 1933-го. Як почувається людина, що наважилася в тих умовах на ці вчинки? — Я звик використовувати максимум наданих можливостей задля своєї материзни. Випало так, що мені запропонували виступити на XIX Всесоюзній партконференції. Там, до речі, й зауважив: “Чому в розвінчуванні злочинів тоталітаризму ми зациклюємося тільки на 37-му році? Адже відстріл в Україні почався з 20-х років. І давайте, нарешті, створемо Білу книгу по чорні діла голоду і назвемо поіменно жертви і катів”. Самі розумієте, що після цього довкола мене створилася пустка. Підійшов тільки Олександр Борисович Чаковський, редактор всесоюзної “Літгазети”, й обережно запитав: “Что Вы имели в виду, Борис Ильич?” Я відрізав: “Только то, что Вы услышали!” Страх відчуває кожна нормальна людина. Але виходячи на трибуну, я тривожився одним: як встигнути сказати про головне. У такі хвилини найважливіше — не втратити координації рухів, себто бути людиною і в нелюдських обставинах. Ось оце вже й справді непросто. Коли в певні часи мені одному випадало говорити, я намагався сповна використати шанс. 1986-го виступив у “Литературной газете” про чорнобильське лихо. Стаття тоді наробила шелесту. А 1987-го на Всесоюзному з’їзді товариства “Знання”, який вів нобелянт академік Басов, у своєму виступі, зокрема, сказав: “Якщо шпальту газети “Правда” можна прочитати з висоти космічного польоту, то як Ви можете приховати те, що сталося в Чорнобилі?” І навів висліди академіків Сорбонни та дані зі статті Б. Є. Патона, “вирізані” цензурою, де йшлося про апокаліптичну загрозу, яку несе чорнобильська катастрофа. Звичайно, я порушив табу, котрі оберігали найвищі “верхи”, бо за годину мене вже розшукували з Києва: “Що ти знову накоїв?” Відтак вирішив обірвати свою присутність на зібранні, зателефонував до нинішнього голови Спілки письменників Російської Федерації, на той час редактора “Роман-газети” Валерія Ганічева, і попролася Юля. Вона, принаймні, тримає удар, не боїться брати на себе відповідальність. Усі інші дебелі дядьки, втрачаючи всі ознаки виду, поливають одне одного, як базарні баби. — Ви очільник Українського фонду культури, активно захи? щаєте позиції української мови у нашому суспільстві. Розкажіть, будь ласка, про свою роботу у фонді й про ухвалення “Закону про мови”, якому минуло 20 ро? ків. Чому його не вдосконалили або не ухвалили інший закон уже за часів незалежності? — Наш Фонд — добродійна організація. Нам жодної копійки держава не дає. Ми знаходимо доброчинців серед представників середнього класу, які морально й за змогою матеріально підтримують нас. Однак нам вдалося реалізувати довгострокові пограми: “Пам’ять”, “Краєзнавство”, “Топоніміка”, “Народна пісня, народна творчість”, “Рідна мова”, “Т. Г. Шевченко” і багато інших. Для цього були створені обласні та міські осередки Українського фонду культури, які втілюють і загальноукраїнські, й власні реґіональні програми, до яких прилучилося чимало наших симпатиків різних поколінь. До речі, робота “Просвіти” починалася також у нашому Фонді 20 років тому. Ми створили Шевченківський комітет мови, передали його Дмитрові Павличку, а той — Павлові Мовчану і Любові Голоті, які багато зробили і чинять задля збереження нашої мови. Але її треба не тільки зберігати, а вже й обороняти. Сьогодні на часі створення Комітету захисту української мови. Якщо ми не вміємо написати його статут — перепишімо у французів. На громадських засадах там зможемо працювати ми з Павлом Мовчаном, разом з іншими маестро. Але держава має створити невеличкий апарат, щоб реагувати на такі випадки, як-от у Луганську, коли наповзають на нашу мову. Отож цей комітет мусить бути громадсько-державним, щоб мати вплив передусім на чиновництво. Коли 20 років тому ухвалювали Закон про мову, який чинний досі, я був головним доповідачем на сесії Верховної Ради УРСР, переконував генералів та інших ревних супротивників у необхідності цього акта. Значна заслуга в тому, що прийняли Закон про мову одностайно, — Володимира Щербицького, Валентини Шевченко, Леоніда Кравчука, Олеся Гончара, Юрія Мушкетика, Дмитра Павличка, Івана Драча. Тоді ми “пробили” цей Закон. Зараз маю сумнів, чи такий прийняли б. А Закон, як на мене, і досі відповідає потребам. А щодо його втілення — то вже інша річ. Між іншим, атмосфера для вкорінення української мови таки створена. Процес розпочався. Треба зробити так, щоб обивателю була вигідна українська мова. Російськомовним же варто роз’яснити, що коли вони вивчать українську, то отримають вихід на сербську, польську, болгарську й інші мови слов’янського люду. Так пояснити, аби прилучити до української мови. Неоднораз говорив сусідам: я російську вивчив, а невже ж росіяни неспроможні вивчити українську? Виходить, що ви інтелектом нижчі? Отак роз’яснювати, не погрожуючи. Також актуальною проблемою є те, що наша мова, як ніколи, потребує очищення, захисту не тільки від росіянізмів, а й від різних покручів, що віднедавна засмітили її. — Що скажете про розвиток української літератури? Чи маєте улюблених авторів? — Літературний процес іде нормально. Хоч не можна духовну ауру полишати на самоплив. Придивіться уважніше до тих, хто нині репрезентує українську літературу за кордоном. За рідкісним виїмком, це літератори середньої руки, розкручені на ґрантах. Деяким зарубіжним суфлерам вигідно подати їхню продукцію як найбільше досягнення української словесності. А вони часом на штучних замінниках “творять свою літературу” на основі кабінетних умовисновків. У багатьох з них власного життєвого досвіду немає. Вони — мамині синки. 100 книжок такий читає, на основі яких пише 101-шу. Є в нас блискучі поети: з молодих, скажемо, Павло Вольвач, Тарас Федюк, Ігор Павлюк. Прекрасний прозаїк Євген Пашковський, за плечима якого непроста біографія. І я не обмежуюсь лише названими. — Ви — голова комісії з державних нагород. Нині багато нарікань на те, що не тих і не так нагороджують. Прокоментуйте, будь ласка. — Це один із найяскравіших показників аморалізації суспільства — коли до тебе стоять у черзі за медалями, званнями і не просять, а вже вимагають. У всі часи громада, район, область висували когось із достойників на відзнаку за труди його праведні. Тепер же висувають самі себе. Це вже падіння за нульовий рівень. У наші роки не хизувалися тим, що ми поети, якось незручно було себе атестувати. Свого часу засновували премії й увінчували ними тих, хто на це заслуговував. Так, траплялися й “посадові” вшанування. Але то — рідкість. Не можна нагороду нівелювати до рів-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин