Класики і сучасність · “У радянський час Ольга Кобилянська не написала жодної статті”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
ВОНА БУЛА СИМВОЛОМ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ УСЬОГО СВІТУ
Слово Просвіти, №47 за 2009 рік
Мешкаючи із 1891 року в Чернівцях, Ольга Кобилянська постійно змінювала житло. Нині у місті збереглося дев’ять будинків, де письменниця винаймала квартири. На шести з них встановлено меморіальні дошки. Музей відкрили у 13-му її помешканні в Чернівцях, на теперішній вулиці Димитрова, 5, де минули останні роки письменниці. Колись цей будинок належав старшому братові Максимові Кобилянському, який 1917 року виїхав до Одеси. Спадкоємницею стала його донька Марія, що також мешкала в Одесі. За допомогою літературознавця і видавця з Харкова М. Біляча, уповноваженого Ольги Кобилянської перед радянськими видавництвами, вдалося домовитися з братовою донькою й перерахувати їй частину гонорару за твори письменниці, які тоді видавали в Харкові. Після оформлення відповідних документів племінниця передала своїй знаменитій тітці право на власність будинку. Жила Ольга Кобилянська у ньому з травня 1929 року. Разом з нею мешкала її прийомна донька Олена Панчук-Кобилянська з чоловіком і сином. Урочисте відкриття Чернівецького літературно-меморіального музею О. Кобилянської відбулося вдень народження письменниці, 27 листопада 1944 року. До 1947-го, коли родині Олени Панчук-Кобилянської було надано окреме помешкання, музейну експозицію розміщували в трьох кімнатах. Сусідство з родичами письменниці принесло користь новоствореному музею. Вони стали науковими співробітниками цього закладу і разом з його першим директором Оленою Коваленко зробили все можливе, аби незабаром музей Ольги Кобилянської став одним із найкращих в Україні. За роки існування фонди музею збагатилися рукописами, листами, першодруками О. Кобилянської, В. Стефаника, Н. Кобринської, В. Гнатюка, О. Маковея. Сьогодні у фондах Чернівецького музею понад тисяча одиниць її особистих речей, що дає можливість повністю відтворити меморіальну експозицію будинку. В самому музеї нині п’ять експозиційних кімнат, дві з них — кабінет і спальня письменниці — меморіальні. Нині директор літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської — поет і дослідник її творчості, заслужений працівник культури України Володимир Авксентійович Вознюк, який погодився відповісти на деякі запитання. — Пане Володимире, як живеться музею сьогодні? — Те, що музеї виживають тяжко, — зрозуміло. Виходячи з тих реалій і з того ставлення держави до культури загалом, мені не раз спадало на думку написати статтю: “Кому потрібен музей Ольги Кобилянської?..” Але коли наша спільнота відзначала 140-річчя від дня народження Ольги Юліанівни, можливо, тому, що тоді, як і нині, рік був ювілейний, то пересвідчився: музей потрібний людям! — Що стало підставою для зміни думки? — Конкретні заходи влади з упорядкування території й будинку, в якому розташовано музей. Поперше, нині повністю відбудовано веранду. Від старої, що зовсім згнила і для якої було досить сильного вітру, щоб вона завалилася, — залишилися тільки рами. Відновлено вхідники. Нині вони такі самі, як були за життя О. Кобилянської. Подруге, відреставровано криницю на подвір’ї. Якщо до 140-річчя було побудовано за допомогою добродія Івончі, директора Путильського лісокомбінату, лише частину паркану, то нині за сприяння голови Чернівецької обласної ради Івана Шилепницького його завершено.
Володимир Вознюк, директор Чернівецького літературно(меморіального музею О. Кобилянської
— А внутрішній ремонт приміщення? — На нього в нас грошей нема. І влада навіть не обіцяє відшукати на ці роботи кошти. Але задля справедливості треба сказати, що завдяки Іванові Шилепницькому в музеї відновлено стару підлогу, меблі. Музеєві допомагають усі. Скажімо, свого часу дах відремонтували за сприяння австрійця, шанувальника творчості Ольги Кобилянської. І якщо сьогодні ви завітаєте до садиби, то скрізь побачите порядок, музей має святковий вигляд. — За радянських часів багато писали про те, що Ольга Кобилянська вітала радянську владу. Наскільки достовірні такі заяви? — Це все дурниці. Після 1936 року Ольга Кобилянська фактично нічого не писала. Вона фізично не могла цього робити. Є листи за 1936—37 роки до Олени Кисілевської, в яких вона пише: “Літери стрибають по папері”. Це видно з написаного, бо одна літера вища, друга нижча. Непевність руки відчувається. У Кобилянської був лівобічний частковий параліч, а 1936-гов неї відняло праву руку, тож вона не могла працювати. А після 1938 року навіть не могла й самостійно рухатися — по квартирі ходила тільки з чиєюсь допомогою. — А хто ж писав? — Писали за неї Петльований і Косарик, а потім питали Панчука: “Ви не проти, щоб тут було прізвище Кобилянської?” Хіба могла родина бути проти? Адже вона добре знала, чим це могло закінчитися. Або Сибіром,
Спальня О. Кобилянської
Робочий кабінет О. Кобилянської в літературно(меморіальному музеї в Чернівцях або… Інтелігенція була обізнана з тим, що відбувалося в Україні, знала про Голодомор і репресії. Якщо зіставити написане Кобилянською до 1936 року з тим, що було написано начебто нею, то видно: це лексика східняка, а не людини, яка жила в Західній Україні. В Ольги Кобилянської, попри те, що вона писала українською мовою, синтаксис ближчий до німецької. — Чи відомо з документів про ставлення Ольги Кобилянської до нової влади? — Про ставлення письменниці до нової влади свідчить бувальщина, про яку мені розповідав сам Косарик. Коли святкували в цьому будинку, де нині музей, 55-річчя Ольги Кобилянської, то прибіг на кухню блідий Косарик до Олени Панчук- Кобилянської й каже: “Йой, Боже, шоб ви знали, що панунця кажуть” — “Та що вони кажуть, пане Косарику?” — “Вони кажуть: “Пане Косарику, це все добре, лиш би більшовики не прийшли”. А в той час за столом ювілярки сидів Грушецький, перший секретар обкому КПУ й інші представники нової влади. — Чи перебудовуватимете саму експозицію музею? — Хоч у нас експозиція стара, на жаль, ми її перебудувати не можемо. Враховуючи ідеологічні й політичні реалії, за останні 18 років в експозиції багато зроблено. Але ці доповнення незначні. — Але вже час виставити й нові документи, яких за радянських часів не оприлюднювали.
— Безперечно. І ми це, хоч і повільно, попри кризу та безгрошів’я, робимо. Наші науковці опрацьовують архіви, виступають на наукових конференціях. Скажімо, щодо 1940 року, коли радянська влада сфальсифікувала 55-річчя Ольги Кобилянської, то ми про це розповідаємо нашим відвідувачам. Адже насправді тоді їй виповнилося 53. А влаштували ювілей, щоб продемонструвати, як нова влада шанує найкращих. Говоримо і про те, що в радянський час Ольга Кобилянська не написала жодної статті. Внесли до експозиції деякі нові матеріали із вшанування. Оскільки маємо нові видання творів письменниці в Канаді — “В неділю рано зілля копала” англійською мовою, а також наукову роботу кандидата філологічних наук Світлани Кирилюк, то додали їх. Уперше в “Буковинському журналі” опубліковано десять листів Ольги Кобилянської до щирої подруги Олени Кисілевської, які Дмитро Бучко, працюючи 1996 року у Варшаві, скопіював. Щоправда, копії виявились низькоякісними, бо зроблені з мікрофільмів. Часом над одним словом доводилося працювати по півдня. Але листи дуже цікаві. Завершено і видано новий путівник музеєм. З відчаю в ньому я писав навіть таке: якщо не я, то хто… Зробили путівник англійською, з анотаціями румунською, російською й німецькою мовами, щоб видання було солідним. Є багато таких речей, про які знаю від покійного Е. Панчука, зятя Кобилянської (він з 1925 року жив із нею), від Олени Олександрівни Панчук-Кобилянської. Ми опрацювали дуже багато архівних матеріалів, і не хочеться, щоб усе це кануло в небуття. Нещодавно побачила світ моя монографія “Буковинські адреси Ольги Кобилянської”. На жаль, до ювілею не буде видано повного зібрання творів письменниці. Принаймні, ми про це не маємо відомостей. Відомий єдиний п’ятитомник письменниці, до якого не увійшли і поки що не видані її щоденники, листування, роман “Апостол черні”; німецькомовні ранні твори, переклади яких зберігаються в музеї літератури; твори антивоєнного спрямування, періоду Першої світової війни і 20—30-х років; унікальна стаття письменниці “До українців всього світу”. Адже Кобилянська якоюсь мірою в 20-ті роки стала навіть символом для українців світу, їй було присвоєно звання почесного доктора Українського Вільного Університету в Празі. Це показовий факт.
Спілкувалася Марія ВИШНЕВСЬКА, м. Чернівці
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
