Читацьке віче · “Ікона дає зцілення душі, а через душу оздоровлює тіло”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
БІЛЬ І ЛЮБОВ УКРАЇНЦІВ ДІАСПОРИ ВЧАТЬ НАС ПАТРІОТИЗМУ
Слово Просвіти, №47 за 2009 рік
Світлана ОРЕЛ, м. Кіровоград
Кіровоградську обласну наукову бібліотеку, якій виповнилося 110 років, щодня відвідує близько тисячі користувачів, більшість із яких — молодь. Тож книжки, привезені з Канади, безперечно, знайшли зацікавленого читача. Приваблюють вони не лише інформаційною наповненістю (“Історичний атлас України”, “Історія Союзу українок Канади”, “Літопис УПА”, “Мартирологія українських церков”, “Християнський самвидав України”, українська класика, видана за кордоном, твори письменників-емігрантів Докії Гуменної, Євгена Маланюка, Олени Теліги, Олега Ольжича, Оксани Лятуринської, ін.), а й тим, що несуть особливе тепло, бо зібрані в українських родинах Канади. Зворушують, наприклад, томики художніх творів Володимира Винниченка, перефотографовані(!) ще з радянських видань, випущених Харківським видавництвом “Рух” і дбайливо підшиті. Тепер вони знову повернулися на Батьківщину… Робота над виданнями, що стали основою Канадсько-українського бібліотечного центру, як повідомила заступник директора бібліотеки Валентина Козлова, нині триває у кількох напрямах: класифікація за галузями знань, створення бібліографічного покажчика Центру, представлення видань на сайті бібліотеки і популяризація отриманої літератури через виставки, зустрічі, лекції. Поки що найбільше книжками Канадсько-українського центру,
Тетяна БУДАР, м. Бережани, Тернопільська обл.
Жіноча доля в Україні в усі часи була нелегкою, а часто — трагічною. Зазнали чимало лиха від татар, турків, від панщини і різних диктаторів. Мешканка Бережан Ольга Заяць-Мерещак — одна із жертв жорстокого сталінського режиму. Палку патріотку України, активну учасницю ОУН-УПА, Ольгу 1949 року засудили до розстрілу. Та доля розпорядилася по-своєму: жінці довелося перенести на своїх тендітних плечах і довгі роки таборів, і боротьбу за виживання в часи більшовицького режиму. У селі Волиця Бережанського району Тернопільської області, де вона народилася, сім’ї українців були працьовиті й свідомі. Попри заборони, часто збиралися у будинку “Просвіти”, де обговорювали політичну ситуацію, ставили вистави, влаштовували концерти, ділилися враженнями від прочитаних книжок або газетних статей. Активним просвітянином був і батько Ольги, який постраждав за свій патріотизм — 1934 року, не винісши тортур польських жандармів, помер, залишивши дружину й шістьох дітей, які, однак виросли свідомими патріотами, передусім син Теофіл. — Брат прищепив мені щиру любов до України, — розповідає пані Ольга. — Він підтримував тісний зв’язок із націоналістами, читав заборонену літературу й переказував із таким захопленням, що байдужими я і наша сім’я не могли лишитися. Я вступила в ОУН, пізніше в УПА й працювала зв’язковою під псевдо “Оксана”, виконуючи завдання служби безпеки ОУН, провідника Степана Бандери. 1945 року мене вперше заарештувало НКВС, та хоч як дивно, довго не протримали. 1946-го заарештували вдруге. У Бережанській що працює у читальному залі гуманітарних наук бібліотеки, цікавляться науковці, літературознавці, студентство. Особливо широке поле діяльності для дослідників рідної літератури. Адже досі в Україні публікували, наприклад, обмежену кількість творів Василя Барки. У Центрі ж його творчість представлена набагато ширше, як і твори багатьох інших письменників української діаспори, імена яких були досі мало відомі в Україні. Приваблює читачів і те, що серед видань Канадсько-українського бібліотечного центру — багато перекладів українською мовою творів світової літератури. Подібні переклади або досі зовсім не здійснені в Україні, або вийшли у світ невеликими накладами і вже встигли стати бібліографічною рідкістю. Дуже цінними для українського читача стали книжки релігієзнавчого характеру. Річ у тім, що пострадянська традиція міжконфесійних стосунків передбачає значну нетерпимість. Спокійний і толерантний до будь-яких релігійних течій тон ви-тюрмі зазнавала жорстоких тортур сім місяців. Спогади про це досі живі в моїй пам’яті, переслідують навіть у снах. Та допити мене не зламали, і я знов опинилася на волі. Після тюрми й надалі продовжувала роботу зв’язкової, співпрацювала з відомими провідниками “Залізняком” і “Куком”, залучаючи й рідних: сестер Ірину та Юлію, брата Мирона. Палкою патріоткою була і їхня мати, яка також чимало натерпілася за свої переконання. Енкаведисти таємно слідкували за родиною Ольги, здогадуючись, що вона пов’язана з націоналістами. Тому всім доводилося переховуватись. — Якось, коли ми обробляли город, — згадує жінка, — несподівано прийшли енкаведисти, схопили мене й повезли до Тернополя. Це було після Різдва Матері Божої, 22 вересня 1946 року. Я зрозуміла, що мені вже не вирватися з їхніх рук, і кинулась у річку, але солдати мене витягли. Допити були жорстокими. Три доби тримали коло стіни, наголошуючи: “Ти в Бережанах не зізналася, в нас буде інакше…” Як завели в камеру, то дівчата аж плакали, дивлячись на мене, побиту і змучену. Я одразу заснула на стільці, не могла прокинутись. Усі думали, що вже не виживу. І ось суд. Смертний вирок. Алей це не злякало дівчину. Її стійкість вразила навіть катів і, зрештою, смертний вирок замінили на 25- річне заслання, п’ять років висилки і п’ять — позбавлення громадянських прав. У лютому 1950 року її вивезли до Воркути. Тут Ользі довелося спізнати всі жахи північної зими: під час завірюхи виселені мусили міцно триматися за руки, щоб їх не звіяло вітром, бо це загибель серед снігів. Постійне відчуття голоду й холоду виснажувало, проте конвоїри на це не зважали: “бандерівці” за будь-якої погоди дань української діаспори саме цим і приваблює. З цього погляду цікаві політологічні видання. Віднині будьяка тематична виставка чи захід в обласній бібліотеці доповнюється літературою з Канадсько-українського центру, адже погляд і підхід діаспори у багатьох випадках і повніший, і емоційніший. Особливо це стосується історичної тематики — козацтво, Крути, Голодомор. — Біль і ностальгія українців діаспори, їхня любов до рідного краю, величезне бажання передати наступним поколінням хоч частинку свого духовного надбання зворушують, — розповідає провідний бібліотекар відділу читальних залів обласної наукової бібліотеки імені Д. Чижевського Наталя Чуприна. — Це глибинне, справжнє, таке, що впливає на молодь. Не секрет, що часто певні патріотичні ініціативи, особливо ті, що йдуть від влади, сучасна молодь не бере до душі, вважає фальшивими. Біль і любов української діаспори допомагають молодим ставати патріотами.
повинні були працювати на прокладанні залізниці. 1956 року засуджену звільнили за амністією. На деякий час залишилася там, вийшла заміж за репресованого, який був родом із Підволочиського району. В Сибіру народила дочку, однак поруч із радістю довелося пережити страшне горе: дитина захворіла й померла. В Україну Ольга повернулася 1967-го. Спочатку з родиною мешкала в селі Рай біля Бережан, згодом розпочали будувати обійстя у місті. Працювала на цегельному заводі, у райпобуткомбінаті, згодом — на склозаводі (21 рік). Усюди зазнавала принижень, бо мала тавро “ворога”. Сім років Ольгу не прописували — була “другосортною в країні рад”. Та життя навчило її надзвичайної терплячості, жінка мужньо несла свій хрест. Виросли в неї двоє синів, є онуки. Мрія, яку довгі роки виношувала в серці, здійснилася: Україна стала незалежною державою. Нині ветеран ОУН-УПА Ольга Заяць-Мерещак, як і мільйони жінок, сподівається на торжество справедливості у своїй державі. Вона щиро вірить у те, що Україна подолає труднощі.
Галина МОЙСЕЄВА, м. Київ
Якось наприкінці 1980-х років потрапила на лекцію ленінградського фізика й ізотерика Анатолія Мартинова про реінкарнацію, карму, призначення людини тощо. Поставила йому питання, яке мучило мене ще з дитячих років: чому добрі, порядні люди, як правило, живуть дуже мало, а всяка бридота так довго топче ряст. “Тому, що вони перебирають на себе чужу карму”, — почула на те. Його відповідь мене не вдовольнила. Тому, спираючись на відкриті Мартиновим знання, почала шукати відгадку сама. Багаторічні розмірковування навели на думку: ми приходимо на Землю з якимось певним завданням. Тих, хто його вправно і швидко виконує, Бог відразу забирає до себе. Довго живуть або нетямущі, або мудреці — Вчителі, через яких Бог передає нам знання, навчає нас Істини. Підтвердження цьому знаходжу в житті. Ось хоч би серед чорнобильців. Не раз доля зводила з такими, що лише перелік їхніх хвороб не вміщається на одній сторінці, а вони живуть і за 60, і за 70… Певно, для того, щоб донести людству ту страшну правду про Чорнобиль, застерегти нас. На мою думку, Віктор Познік, голова правління Коломийської громадської організації інвалідів “Союз Чорнобиль України” належить саме до когорти Вчителів. 2002 року завдяки його старанням у Коломиї збудували капличку ікони “Чорнобильський спас”. Займався цією справою сам і надихав своїх спілчан, тому що впевнений: ікона дає зцілення душі, а через душу оздоровлює тіло. Тому коломийські чорнобильці багато зусиль доклали до того, щоб відкрити таку капличку і в Українському спеціалізованому диспансері радіаційного захисту населення, що у передмісті Києва. Адже тут цілорічно оздоровлюють дітей, батьки яких постраждали від наслідків аварії на ЧАЕС, і тих, хто нині проживає на забруднених радіацією територіях. Сам Віктор Познік — ліквідатор катастрофи, інвалід ІІ групи. Тож чорнобильська трагедія не перестає йому боліти. “Ще торік 11 квітня ми були в Чорнобилі й відвідували Свято-Іллінську церкву, — ділиться спогадами він. — У радіусі 200 метрів від неї радіаційний фон нормальний. Це справді Боже провидіння. Колись там була ікона Миколая Чорнобильського”. Тож коломийці вирішили замо-
Торік восени в Кіровоградській обласній науковій універсальній бібліотеці імені Дмитра Чижевського відкрився Канадсько-український бібліотечний центр, книжки якому надало Канадське Товариство приятелів України (осередок у Торонто), очолюване Іваном Кузиком. Він разом зі своїм побратимом — письменником і громадським діячем Степаном Горлачем і Надзвичайним і Повноважним Послом Канади в Україні Даніелем Кароном представляли на відкритті Центру цю далеку країну.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
