Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гаряча тема · “Розповісти правду про величезне лихоліття не тільки дітям, онукам, а й цілому суспільству і світу”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «ПРАВДА ПРО ТРИ ГОЛОДОМОРИ Присвячується пам’яті жертв голодоморів», с. 1

ПРАВДА ПРО ТРИ ГОЛОДОМОРИ Присвячується пам’яті жертв голодоморів

Слово Просвіти, №47 за 2009 рік

Закінчення. Поч. на стор. 1 У селі Кищенці Маньківського району Черкаської області, в якому я народилася, до жовтневого перевороту налічували понад тисячу дворів. Розташоване за 30 кілометрів на північ від Умані, його засновано близько 1629 року. У 30-х роках XVII століття це поселення було містечком, у якому стояла Маньківська сотня Уманського козацького полку. Село було державне, земля належала селянам. Були і багатоземельні, й малоземельні трударі. У кожній сім’ї було не менше п’яти дітей. А 1933-го вимерло півсела. За один рік по всій Україні закопали від 7,5 до 10 мільйонів українців. Щохвилини гинуло 17 осіб, 25 тисяч — щодня. Голодні люди, надриваючись, працювали до останньої хвилини. Нагла смерть збивала з ніг. Вимирав, гинув цілий народ. Арешти, репресії, висилання на Соловки. Знищено церкву і віру. Нижчої межі падіння не існує, бо “якщо Бога нема, то все дозволено…”. Життя людини було принижене, зневажене до рівня комахи. У світ було запущено облуду, що в першій “країні соціалізму” все гаразд. Що вона навіть продає зерно на експорт. Геноцид голодом у багатій країні! Вимирає, гине цілий народ, а світ безтурботно не помітив цього, пройшов повз найбільшу в історії, планетарного масштабу війну радянського уряду проти українського народу. Весна, літо й осінь 1932 року на всій Україні та й у моєму рідному селі Кищенці були благодатні. Усі поля засіяні, доглянуті. Не було засухи, не було недороду, не було мору, а було пекло: непомірні продрозкладки, арешти, репресії, закон про “п’ять колосків”, заборона видавати селянам паспорти, продавати квитки на поїзд. У селян відбирали і розбивали жорна. Тих, хто відмовлявся йти в колгосп, заганяли на Соловки і в Сибір. Херсонець Яків, Рогаченко Василь, Фіщенко Тимофій Федорович, Фіщенко Дмитро Опанасович, Фітенко Андрій Єфремович, Дерев’янко Яків Трифонович, Білан Микола Опанасович, Олійник Іван Радіянович, Яцула Василь, Кардан Єлисей — цих та багатьох інших односельців вислано на Соловки. У селян фактично відбирали все зерно, яке вони змогли зібрати, вивозили всю їжу з магазинів — і втекти від голоду не було можливості. Села ізолювали від зовнішнього світу: на всіх шляхах і виїздах стояли загони НКВС. Вимирали села сім’ями. Скидали людей у порожню хату, а потім вдень і вночі вивозили на цвинтар. Скидали в яму, як дрова, або просто перевертали віз над ямою. Ямів не засипали. Іноді кидали в яму й живих. Членів родини селян Яцика та Яреми поховали живими. А вони стали просити їсти, хліба. Одного разу яма була заповнена наполовину. Скинули чергову партію мерців, яму не засипали, поїхали, а “мерці” стали розповзатися. Наш город був поряд із цвинтарем. Ми, діти однієї родини, але трьох сімей, жили на одній садибі, гралися поблизу кладовища і почули, як “мерці” просять їсти. Подали їм водички і покликали дорослих. Пам’ятаю дві ями, в яких ховали померлих від голоду, точніше, два місця захоронення. Одне — поруч із городом, навпроти двох черешеньок, а друге — в куточку. Після того, як яма була заповнена, її засипали, потім старанно розрівнювали землю, щоб не залишилося горбочка, тобто жодного сліду. Можу показати ці місця. Такі події, такі факти ніколи не забуваються. Вони стають історією планетарного масштабу, історією геноциду українського народу. Робоча група або осередок дослідження Голодомору в с. Кищенцях був створений з моєї ініціативи і за сприяння голови Маньківської райради Валентини Кукобби- Швед, яка багато зробила для цього: виявляла свідків, ходила по хатах, розпитуючи людей про голод. Керує цим осередком директор середньої школи с. Кищенці Світлана Коваль. Осередок складається зі старожилів села, які пережили геноцид 1932—1933 років, і педагогів. Троє членів групи — очевидці трагічних подій Фітенко, Горбатюк і Яковенко вже померли відповідно у 2003, 2005 та 2007 роках. Складено список, який налічує 425 дворів, де люди померли голодною смертю. Якщо врахувати те, що кожна сім’я мала в той час по четверо-шестеро дітей, то померлих — понад 2125 осіб, серед яких близько половини дітей. Але робота ще триває, і нема серед живих тих, хто підтвердив би факти. Заплановано звертатись до архівів та РАГСів. У самому центрі села, за ініціативою мешканців, встановлено пам’ятний знак жертвам страшного Голодомору. Тримаю в руках списки тих, хто загинув страдницькою смертю. Охоплює жах: невже це пережито, невже це трапилося в багатій країні? Страшніше стає ще й тому, що все це лихо було підготовлено штучно і навмисне. Неначе всіх їх бачу, не можу спокійно спати, не можу їсти і водночас пам’ятаю заповіт моєї мами, коли вона була вже на смертному одрі: “Дитино рідна, не став мені кам’яний пам’ятник. Мені все життя було з каменем на грудях”. Пам’ять жертв страшного Голодомору вперше на державному рівні вшанували лише 2005 року. Це безперечна заслуга всенародно обраного Президента Віктора Ющенка. Найбільшу національну трагедію він сприйняв як власний біль. Голод пережила його мати Варвара Тимофіївна. Великої біди зазнали й родичі його дружини Катерини. З великим розумінням цієї національної проблеми Президент Віктор Ющенко ініціював розгляд у Верховній Раді проекту Закону “Про Голодомор 1932—1933 років”, і 28 листопада 2006 року забуття про голод остаточно було подолано. Визнано страшний Голодомор геноцидом української нації. Правду про трагедію, яку світ частково осягнув два десятиліття тому, від нас, народу, не приховати. 1 жовтня 2006 року мешканці всієї України мали можливість слухати Президента і свідків Голодомору. У кожній сім’ї було лихоліття. Усі мої односельці вдячні нашому Президентові Віктору Ющенку за його сердечне відчуття національної трагедії й за те, що він перший із президентів України твердо, чітко став на захист правди про страшний геноцид голодом української нації, на захист всього украни така, щоб кожна справа, кожен документ дійшов до кожного, хто цим цікавиться. Це повинно дійти до кожної сім’ї, якій не було відомо про долю близьких — репресованих, закатованих, депортованих з будь-якої території нашої країни”. Слід розробити законодавчий акт, згідно з яким усі архіви спецслужб і правоохоронних органів (МВС, Генпрокуратури, Служби зовнішньої розвідки, Міністерства оборони), що свідчать про злочини проти людства, повинні бути розкриті та передані незалежній установі — Українському інститутові національної пам’яті для вивчення документів. Катерина Марченко їнського всупереч манкуртам, зайдам і яничарам. ГОЛОД 1946—1947 РОКІВ До 1946—1947 років світ залишався глухим до української національної трагедії — Голодомору. Голодомори 20—30-х років виявилися не останнім лихоліттям для українських селян і для всього народу. Випробування на виживання повторилося після Другої світової війни. 1946 рік був посушливим, і врожайність була трохи нижчою, але того, що зібрали, цілком вистачило б, щоб ніхто не голодував. Та сталінська система кинула українського селянина у страшну безодню горя. Величезне випробування, значно більше, ніж може вмістити людська душа, повторно впало на український народ. Москва тиснула. Вимагала всього: хліба, м’яса, сала, підписку на облігації, а трудодні — палички — не оплачували. Щоб виконати московські розпорядження, Микита Хрущов видав 49 постанов ЦК КП(б)У, заслуховували звіти 24 областей, звільнено з роботи 743 особи, 1645 посадових осіб (ЦДАГОУ: ф. 1 — оп. 23 — спр. 4029 — Арк. 43-44). Одночасно відбувався страшний терор (з 1 січня до 1 липня 1945 року заарештовано понад 19 тисяч осіб, розстріляно понад 7 тисяч). Але Москву не задовольнили навіть такі жорсткі адміністративні дії. Навесні 1947 року Микиту Хрущова звільнили з посади першого секретаря ЦК КП(б)У, а призначили Лазаря Кагановича, який взявся енергійно виконувати вказівку “вождя всіх часів і народів” — викачувати хліб з України і додатково відірвав у голодний 1947-й рік ще 22 300 тисяч пудів. В Україні діяв закон, ухвалений Верховною Радою СРСР, “Про висилання з Української УРСР осіб, що злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві”. За цим законом кожна сільська жінка-колгоспниця мала виконати 360 трудоднів на рік (після війни чоловіків у селах майже не було). Зрозуміло, якщо в неї були малі діти, то стільки виробити фізично не могла. Такі сім’ї висилали, зокрема й до м. Кіровограда. Їх оселяли в чотириповерховому приміщенні школи в антисанітарних умовах під охороною міліції для подальшого висилання з України. З нашого села Кищенці було вислано сім’ю Григорія Марченка — жінку й дітей. Умови проживання були жахливі. Скарга про це дійшла до МВС України. За розпорядженням і підписом міністра МВС Т. А. Строкача до УВД Кіровограда направили лікаря, який підтвердив їхній жахливий стан: усі жінки і діти були хворі на дизентерію. Голод 1946—1947 років не набув масштабів голоду 30-х років тільки завдяки допомозі Західної України, де ще не було колгоспів. Селяни-одноосібники Західної України змогли підтримати голодних людей із Центральної та Східної України. Однак це теж нелегко — треба було виконати план хлібозаготівлі. Треба пам’ятати, що це зробили західні українці, яких п’ята колона зневажливо називає “бандерівцями”. Велику Україну кинули напризволяще. У селян був єдиний порятунок — втекти із села, отримавши в правлінні колгоспу свідоцтво-довідку, яка підтверджувала, що він або вона є колгоспником. Це було рабство, якого світ не знав. Якщо у моєму селі Кищенці у 30-ті роки XX століття налічувалося 1200 дворів, а в кожній сім’ї було не менше п’яти-шести дітей, то станом на 1.01.2008-го — всього 510 дворів, 893 особи, з яких 345 — пенсіонери, працівники — 70 осіб; загальноосвітня школа на 120 учнів, а в дитячому садку — 56 дітей. Занепадає село, занепадає Україна. Причина — четвертий Голодомор, не менш страшний, ніж попередні, — духовний. Найстрашніший удар по основі української нації — селянству Москва завдала колективізацією й голодом. Пам’ятаймо, що тільки своєю мужністю й усвідомленням свого болю і правдивістю поширення інформації про три голодомори зможемо добитися від ООН рішення, що це був геноцид української нації. Але треба також добитися, щоб рішенням Верховної Ради України було винесено заборону в нашій країні комуністичної ідеології й комуністичної партії, щоб справді звільнитися від промосковського імперського дурману. А ті, хто заперечує Голодомор, повинні нести кримінальну відповідальність. Дякую тобі, Боже, що дарував мені довгий вік, добру пам’ять, мужність і здатність розповісти правду про величезне лихоліття не тільки дітям, онукам, а й цілому суспільству і світу — послам і представникам інших держав. Молюсь за незалежну Україну! Україна була, є і завжди буде! Слава Україні! Катерина МАРЧЕНКО вчинення вищим керівництвом СРСР злочину проти людяності. Вчинення Геноциду в Україні у 1932—1933 роках підтверджують 3685 таємних радянських документів, зокрема за підписом Й. Сталіна; 3219 книг реєстрації актів про смерть від голоду в 1932— 1933 роках; показання понад тисячі свідків і потерпілих від злочинних дій тоталітарного режиму; 933 масові захоронення жертв Геноциду; доповіді італійських консульств у Харкові, Києві, Одесі, Ленінграді та Посольства у Москві за 1932—1935 роки про масове вбивство голодом українців, яке організував радянський уряд; повідомлення консульського представництва Німеччини в м. Києві про штучний голод тощо. Валентин Наливайченко зазначив, що для збирання доказів Геноциду українців в інших країнах світу, дотримуючись норм міжнародного права, слідчі Служби безпеки України надіслали клопотання про надання правової допомоги до правоохоронних органів РФ, Білорусі, Казахстану, Молдови, Італії, США, Німеччини, Австрії й Польщі. За матеріалами прес-служби СБУ підготував Євген БУКЕТ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин