Абетка відомих імен · “Коли ти душею раб, то в усьому будеш рабом, а коли достойник, то все, що ти робиш, буде достойним”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
«ТВОРЧИЙ УЧИТЕЛЬ ЗАВЖДИ ВИХОВУЄ ТВОРЦІВ»
Слово Просвіти, №47 за 2010 рік
но доєдналося до невідхильної потреби духовного виховання молоді. Перше заняття “Радосині” відбулося в лютому 1992 року. Молоді творчі сили гуртувалися навколо газети “Жива вода”, а також часопису “Радосинь”. Вийшла й антологія “Радосинь”. Побачили світ два випуски альманаху “Сонячна Мальвія”, а також понад триста книжок радосинців, 74 радосинці стали членами Національної спілки письменників України. Поети, прозаїки, гумористи, перекладачі, критики, дитячі письменники… — Ви засновник і багаторічний очільник творчого об’єднання перекладачів Київської організації НСПУ. Як працювалося в ті роки у Спілці без знаних і гнаних Григорія Кочура й Миколи Лукаша? — Було трошки не так. Року 1983-го, коли я вже перекладав із литовської й їздив до Вільнюса на фестиваль “Поетична весна”, ввели мене до Комісії художнього перекладу СПУ — заступником Дмитра Білоуса. Незабаром головою Київської організації став Іван Драч. Заступником у нього був Петро Осадчук. І от одного разу підходить він до мене і “сватає”: “Задля пожвавлення роботи ми придумали жанрові творчі об’єднання. І от хотілося б, щоб ти очолив Творче об’єднання перекладачів”. “Ага. Найкращі перекладачі тепер поза Спілкою, ати очолюй…” “Очолюй…” “Що, хтось дозволить узяти до бюро Лукаша, Кочура?” І тут я почув те, чого йне сподівався почути у ті часи: “Бери. Працюй разом із ними”. “Ну, коли так, то я згоден”. Отож від самого заснування Творчого об’єднання перекладачів Київської організації НСПУ ми працювали не “без”, а “з” Григорієм Кочуром і Миколою Лукашем — вони були членами нашого бюро. Вони навіть приходили на заняття Майстерні художнього перекладу, яку я створив при об’єднанні, виступали. Хотів я, щоб цю майстерню і вів Григорій Порфирович, але він сказав: “Ви ведіть, а я буду виступати”. Разом із Дмитром Білоусом ми написали звернення до республіканської приймальної комісії з вимогою поновити Миколу Лукаша в Спілці (виключено його було 12 червня 1973-го). 4 червня 1987 року ухвалою президії правління СПУ Миколу Лукаша було поновлено в Спілці письменників. 1988-го його удостоєно премії імені Максима Рильського. Тоді ж ми й провели його творчий вечір. Як ми змагалися за поновлення в спілці Григорія Порфировича, писав про те Юрій Хорунжий. — Отак нас вводять в оману сучасні псевдо-перекладознавчі
Малюнок ювіляра символічний: мить осяяння, народження задуму хідне. Що робити? Скликаємо бюро Творчого об’єднання. Михайло Москаленко робить доповідь про творчість Івана Світличного, і приймаємо ухвалу: друкувати його оригінальні й перекладні твори. Витяг із протоколу надсилаємо і в “Дніпро”, і в “Барвінок”. З’явилися важливі публікації. Ім’я стало “прохідним”… Ми провели “Діалоги літератур” із усіма республіканськими спілками тодішнього Союзу, заслуховували творчі звіти досвідчених і молодих перекладачів. У наших обговореннях, творчих вечорах брали участь Андрій Содомора, Йосип Кобів, Дмитро Павличко, Іван Драч, Світлана Жолоб, Марія Габлевич, Олександр Мокровольський, Євгенія Кононенко, Ганна Малець, Раїса Карагезян, Юрій Лісняк, Євген Попович, Дмитро Паламарчук, Олександр Божко та багато інших. — Ви переклали понад два десятки книжок із литовської, словацької, чеської, білоруської, латиської мов. Перекладач — раб чи суперник першотвору? І як співіснують перекладацька та власна творчість? — Ще зі шкільних років я робив певні спроби пересаджувати вірші іншомовних авторів на український ґрунт. Із тих спроб відчув, що це не легке заняття, що для нього треба мати ґрунтовну підготовку. По-перше — знати іноземні мови, знати літературу, культуру й історію відповідного народу і — найголовніше: досконало володіти рідною мовою. Як казав мій любий земляк Євген Попович — усе життя вивчати рідну мову. У шістдесятих я захопився чеською і сло-
Галина Кирпа і Дмитро Чередниченко — подружжя, яке створило багатотомну бібліотеку для рідної школи
Мало не на кожній книжці, що виходить у Литві, читаємо: видання побачило світ за підтримки Міністерства культури, чого не знайдеш на наших книжках. У нас по-іншому: набiгаєш підтримку — вийде книжка… Тепер узагалі здебільшого не згадують перекладача… (Навіть у рекламних текстах.) І не бояться, що порушують авторське право. Отож перекладацтво частіше журиться, ніж радіє. Нерідко й потерпає від елементарного рейдерства. — Що сьогодні на робочому столі й у творчій лабораторії поета, перекладача, редактора й читача Дмитра Чередниченка? — Ну, найперше, з десяток перекладених рукописів книжок лежать у видавництвах і чекають із моря погоди. Трохи й дома лежить — готових, перекладених. А сучасна литовська література, скажімо, для дітей — прекрасна! Декотрі майбутні книжки — захопливі, високохудожні, потрібні нашому читачеві — на робочому столі чекають, коли я відважуся їх перекласти. Підготував кілька рукописів своїх творів (і для дітей, і для дорослих) — і ці на море поглядають (хоч їх, може, й чекають читачі). Але ж доводиться повторювати лукаву фразу: маємо те, що маємо. І тут уже самих сподівань замало! Редагую, як завжди, нові рукописи радосинців. Читаю світову (в кращих перекладах) і нашу літератури. А ще — дослідження Степана Наливайка про тлумачення давніх українських назв, імен, прізвищ, розвідки наших науковців про дулібію, Рось, про гідроніми, топоніми, люблю читати “розумні” словники…
вацькою мовами. Вивчав. Пробував перекладати. Побачили світ повість Алени Сантарової “Од вівторка до суботи” і в серії “Казки народів світу” — “Словацькі народні казки”… А то в кінці 1969 року, ідучи в відпустку, надумав поїздити Прибалтикою й далі — на Північ. Приїхав у Вільнюс, Каунас, а далі вже й не поїхав — назавжди залишився в унікальному морі литовської культури… І досі працюю над тим, щоб хлюпнути тієї високої культури на наші терени… Здебільшого літератури дитячої. Нерідко чути оце запитання: “Перекладач — раб чи суперник?”. — Даруйте трафаретність… — А мені здається: коли ти душею раб, то в усьому будеш рабом, а коли достойник, то все, що ти робиш, буде достойним. Коли я читаю “Гру в бісер” Германа Гессе в перекладі Євгена Поповича чи “Роню, дочку розбійника” Астрід Ліндгрен у перекладі Ольги Сенюк, то в мене складається враження, що ці твори й написано українською мовою. А як співіснують перекладацька і власна творчість? Дуже просто: перекладацька надихає свою, а своє дає наснагу перекладати. — Чим журиться й чим радіє нині українське перекладацтво? — На превеликий жаль, перекладач сьогодні залежний і від кон’юнктури ринку, і від фінансової спроможності видавця. У нього проблема не як перекласти, а як видати, як роздобути десь бодай якусь підтримку на видання перекладу. Хоч і окремі зарубіжні фонди чи інститути, гляди, й надають підтримку перекладачеві на видання їхньої літератури, але ці кошти ідуть на видавничі витрати і лише крихти — на оплату надважкої праці перекладача.
Спілкувався Дмитро ЧИСТЯК, “Літакцент”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
