Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 47 (632), 24—30 листопада 2011 МІФИ І ПРАВДА ПРО ГОЛОДОМОР О ОЛ ЛЕЕС СЬЬ ВВО ОЛ ЛЯЯ:: «ПАРКАН СВОБОДИ» У ДЕНЬ СВОБОДИ ЖИТТЯ Є ДІЯННЯ ДОБРА
Слово Просвіти, №47 за 2011 рік
Ірина МАГРИЦЬКА, голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні
У фальсифікаторів історії завжди одна мета — допомагати авторитарним режимам маніпулювати свідомістю своїх громадян, тримати їх у сліпоті й покорі. Найбільшою ж кількістю міфів обросла тема Голодомору 1932— 1933 років. Очевидно, вона надто важлива для ідейних нащадків організаторів тієї події.
ДАВНІШІ МІФИ Найперший міф — “Ніякого голоду не було й бути не могло” — ґрунтувався на повній відсутності в радянській історіографії будь-якої інформації про масове винищення українського селянства. Пригадаймо виступ на засіданні Генасамблеї ООН 10 жовтня 1983 р. радянського історика Івана Хмеля і його заяву про те, що голод в Україні 1933 р. — це вигадка українських буржуазних націоналістів, які служили Гітлеру під час Другої світової війни, пізніше виїхали до США і, аби виправдати свою присутність там, почали поширювати брехню про голод. Сучасний історик, професор Георгій Ткаченко, вторить йому: “Міф про голодомор — це складова “гарвардського спецпроекту”, створеного для інформаційно-психологічних диверсій проти Радянського Союзу, а потім і Росії. У ньому чітко простежується спрямованість — розпалювання націоналістичних пристрастей і передусім ворожнечі й ненависті до Росії та російського народу”. 19 листопада 1986 р. комуністичний історик Іван Курас зізнався: “Справді, у 1932—1933 роках ми відчували нестачу продовольчих товарів. З одного боку, це було викликано засухою, що вразила десятки мільйонів гектарів на Середній і Нижній Волзі, на Північному Кавказі, на Україні та інших регіонах… Зі сказаного вимальовується справжня підкладка кампанії імперіалістичної реакції з приводу так званого голоду 1932—1933 років, а разом з цим і справжня ціна цинічного моралізування навколо міфічних жертв більшовизму”. Отож історик від влади сформулював другий радянський міф про голод 30-х років: він був зумовлений несприятливими погодними умовами. Відтоді комуністичні вчені називають Голодомор “трагічною подією”, тобто нещастям, яке сталося поза людською волею. Через неспростовні докази Голодомору, які проникали в Україну з-за кордону, долаючи “залізний мур”, а також під тиском української громадськості ЦК КПУ ухвалив 1990 року спеціальну постанову “Про голод 1932—1933 рр. на Україні та публікацію пов’язаних з ним матеріалів”. Вона вже демонструє іншу вигадку комуністичної влади: “Архівні матеріали розкривають, що безпосередньою причиною голоду на початку 30-х років у республіці стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики”. Цей, уже третій, міф наголошує на економічних прорахунках радянського керівництва. Іще один комуністичний історик Валерій Солдатенко (нині очолює Український інститут національної пам’яті) виправдовує репресивну політику влади, бо вважає, що
Закінчення на стор. 6
За поданням Київської міської держадміністрації столичний суд заборонив відзначення 22 листопада Дня Свободи на Майдані Незалежності й прилеглих центральних вулицях столиці. Мотивацію влади інакше як абсурдною не назвеш. А наша опозиція практично відмовилася належно відзначити державне свято. На знімку: ранок 22 листопада у центрі столиці. Жодного подиху свята на самому Майдані, обгородженому “парканом свободи”. Текст і фото Петра АНТОНЕНКА
Олександр КАВУНЕНКО
26 листопада — День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій. На державному рівні Україна згадує тих, кому судилося зазнати тортур у радянських слідчих ізоляторах, тюрмах, концентраційних таборах у далекому Сибіру, а також голодної смерті, за словами Тараса Шевченка, “на нашій — не своїй землі”.
Нещодавно у приміщенні Національної спілки письменників України відомий художник слова Олесь Воля презентував свій “Щоденник”, який вів упродовж сорокаліття. Виступаючи на велелюдному зібранні, колеги по перу відзначали, що ця унікальна книга — не лише подієва, а й творча, мовлячи ширше, — духовна біографія неординарного митця в антуражі стрімкого, непередбачуваного, незрідка, на жаль, трагічного часу. “Щоденник” Олеся Волі вмістив чимало свідчень людей, яким пощастило вижити у жахливих умовах стежень і переслідувань тоталітарної доби, фальсифікованих звинувачень і фатальних, смертельних вироків. Хоча вина “ворогів народу” найчастіше полягала тільки втому, що вони мислили й говорили не так, як “партія вела”, або мали щось “куркульське” у своєму дворі. За безглуздими доносами (чи й без них) селян родинами викидали з рідних хат, висилали туди, де Макар телят не пас. Для влади це були лише “гвинтики”, маленькі й беззахисні люди — проти армад немилосердної репресивної машини. Письменник-гуманіст Олесь Воля вважає інакше, звертаючись до сучасників стражденними устами закатованих у буцегарнях і заморених голодом: нехай то були бідні на статки, але багаті душею люди й через це — ближчі до Бога. Застерігаючи водночас, що вільний дух людини жодній владі не перемогти, хоч би якою жорстокою вона була. Тож краще не будити й не творити диявольського зла, що відійшло в минуле. Життя, судячи зі “Щоденника”, є діяння добра. У цьому переконують розмаїття епізодів і людських доль, явлених у книзі, яку навіть за обсягом — понад тисячу сторінок тексту, понад сотню фотографій — можна назвати фоліантом. Варто мовити й про громадянський чин письменника-патріота, оскільки в радянський час навіть згадувати про голод і репресії було небезпечно. А він, тоді ще студент Олександр Міщенко, пішки долав не лише рідну Козельщину, що на Полтавщині, з хати в хату переходив, розпитуючи про стражденні долі співвітчизників, аби згодом повідати правду про голодомор 1932— 1933 років та політичні репресії, беззастережно називаючи їхніх винуватців. Через це і сам автор “Щоденника” зазнав переслідувань, так чи інакше змушений був уникати зустрічей з недремноокими охоронцями тоталітарного режиму. Та й зараз невідомо, чи позбувся їхньої опіки. Насамкінець зазначу, що зафіксовані у “Щоденнику” спогади сприймаються як своєрідний письменницький пам’ятник жертвам тих оддаленілих, але не відболілих днів.
У найближчому числі “СП” читайте продовження цього матеріалу.
До уваги друзів і прихильників Видавничого центру “Просвіта”! Повідомляємо про зміну адреси і номера телефону. Нова адреса: 03047 Київ@47, проспект Перемоги, 50 Телефон / факс: (044) 454@88@41 e@mail: vc@[контакт приховано]
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
