Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З роси і води! “І сьогодні вирує в його душі українська пісня”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

«МОЇ ЛІТА — НЕ ПЕРЕКОТИПОЛЕ…»

Слово Просвіти, №47 за 2011 рік

Олександр БАКУМЕНКО Українське село завжди було щедрим на пісенну творчість. Такою колискою, таким духовним джерелом для Миколи Федоровича Сингаївського було його рідне Шатрище на Коростенщині. Там у багатодітній родині хліборобів 12 листопада 1936 року і народився майбутній письменник. Колишній хутір Сингаї, крайня хата якого примикала колись до села Шатрище, зусібіч оповитого густими лісами, став для Миколи найріднішим куточком на землі. Згодом усі прилеглі до села хутори влилися у Шатрище. Тут у родині Сингаївських, де зростали дванадцятеро дітей, Микола і спізнав усіх дитячих бідувань. Особливо під час війни. Пожежі, життя по землянках, переховування по погребах, по непролазних малинських лісах. На все життя запам’ятався жахливий випадок, коли у закинутому льосі, на околиці Коростеня, німецький солдат знайшов їхню схованку, але, побачивши жінку з ватагою малечі, не став стріляти. Якби фашисти дізналися, що батько тих дітей Федір Сингаївський партизанить у загонах Сабурова й Ковпака, то нікого б не пожаліли. (До речі, у книжці “Від Путивля до Карпат” Сидір Ковпак писав про мужність партизана Федора Сингаївського.) Як і у багатьох дітей війни, у Миколи Федоровича є своя пам’ять серця: Мої літа — не перекотиполе, // Вони в житті лишили добрий слід. // Ти поіменно спом’яни їх, доле, — // Як хліб духовний і насущний хліб. “Одразу по війні, — розповідає поет, — ми ставали старшими в сім’ї й власними мозолями відчули всі труднощі відбудови зруйнованого фашистами господарства”. Спочатку працював у колгоспі, вже згодом — на будовах Кривого Рогу. З важкої хліборобської праці, від отчої землі сільський хлопець набирався сил та духовної наснаги. Отоді й стала для Миколи Федоровича першим причастям, тією стихією, що і сьогодні вирує в його душі, українська пісня. Вона з дитинства захопила юнака. Колись на всіх сільських гуляннях був гармоністом. Микола Федорович і досі згадує, як йому в дитинстві за ту гармошку влетіло від батька. А було це так. У їхній клуні оселилися на нічліг радянські солдати, й один із них просто дива творив на гармошці. На солдатську музику збігалося все село, а Микола від того гармоніста не відходив ні на крок. Після восьмого класу, на канікулах на зароблені гроші, не спитавши батькового дозволу, купив собі гармошку замість нових штанів до школи. Розгніваний батько так розмалював синові м’яке місце, що той не міг присісти кілька днів. Але ж головне, радів хлопець, що батько не розбив його дорогоцінну гармонію. Удома у Миколи Федоровича тепер дві гармошки: ота перша, “батьківська”, і зовсім ще новенька. Сусіди кажуть, раніше чули, як Микола Федорович виливав душу на гармошці. А от після трагічної смерті 33-річного сина Ярослава вже чотири роки не брав інструмента до рук. Упродовж 55 років творчої діяльності поет мріяв сам створювати пісні. У житті рідко таланить митцям уже з перших творів досягти успіху. А в Миколи Сингаївського його “Чорнобривці” одразу стали щасливою запорукою усієї подальшої творчості. З якою насолодою і нині слухаєш пісні видатних митців старшого покоління, поетів і композиторів: Платона Майбороди та Андрія Малишка, Дмитра Луценка та Ігоря Шамо, Михайла Ткача та Степана Сабодаша, Дмитра Павличка та Олександра Білаша, а серед них і “Чорнобривці” Миколи Сингаївського — пісню, яку поет написав у 23 роки разом із композитором Володимиром Верменичем. Головним співавтором і першим виконавцем цієї пісні став видатний співак Кос- З мамою Уляною Андріївною та братом, поетом Петром Федоровичем Сингаївським тянтин Огнєвий, якому в серпні 1960 року Володимир Верменич запропонував партитуру своєї нової пісні на вірші Миколи Сингаївського. Микола Федорович згадує: коли Огнєвий виконав “Чорнобривці”, — зал занімів, і лише через кілька секунд зірвався шквалом оплесків. Тоді йому, ще зовсім юному, довелося підніматися на сцену разом із Верменичем і вперше відчути вдячність слухачів за свій твір. Услід за Костянтином Огнєвим пісню підхопили Дмитро Гнатюк, чарівне тріо дівчат із хору Г. Верьовки на чолі з Ніною Матвієнко. Пісню заспівали в Росії, Білорусі, Азербайджані, Болгарії. Нових інтонацій додали до неї виконавці з Канади Дарка і Славко, а також незабутня Квітка Цісик. За півстоліття у творчому доробку Сингаївського налічується майже 500 пісень, написаних із відомими українськими композиторами, зокрема з Климентієм Домінчиним, Ігорем Шамо, Віталієм та Аркадієм Філіпенками, Василем Волощуком, Олександром Зуєвим, Леонідом Попернацьким, Олесем Колядою. А першу пісню поет створив на музику Аркадія Філіпенка ще студентом. За свою пісенну творчість Микола Сингаївський удостоєний звання заслуженого діяча мистецтв України. Я знаю, поету і досі безмірно приємно, що з багатьох його пісень саме “Чорнобривці” знайшли шлях до людських сердець. Цей твір тепер став піснею-реквіємом не тільки по його матері Уляні Андріївні, а Андріївни Ольга теж не повернулася з фронту. Сьогодні, згадуючи неньку, поет каже: “Скільки пам’ятаю себе, мати ніколи не присідала. Зранку й до смеркання вся в турботах. Коли вже надто втомлювалася, йшла у квітник і поралася біля своїх квітів, які тішили її око всіма барвами веселки. Найбільше чомусь любила чорнобривці. Ними був натиканий трохи чи не весь наш город. До речі, десь читав, що це типово українська квітка. Я й справді бачив чорнобривці з рідного краю у чужій стороні — Туреччині. Кажуть, їх колись завезли туди у вузликах наші полонянки. Бачив на Кіпрі. Бачив цілий газон чорнобривців у Парижі. І щоразу ставала в мене перед очима моя старенька мама, яка прожила на цій святій землі дев’яносто три роки. За кілька років до смерті вона на зиму переїжджала до доньки, моєї молодшої сестри. Як тільки тепліло, неодмінно виривалася в рідну хату й завжди висівала довкруж неї чорнобривці. А коли по радіо слухала мою пісню, завжди плакала”. Разом із Володимиром Верменичем написалося чимало цікавих музичних творів. Хоча траплялися й пересічні, на догоду часові. Багато урядових концертів на той час починалося з одіозних пісень і кантат Верменича. Про цього чудового композитора, який, не маючи деякий час власного житла, ночував по музичних організаціях, однак змушений був прославляти тогочасну дійсність, один дотепник склав епіграму: “Спить Верменич на підлозі й славить партію по змозі”. Миколі Сингаївському на гребені його тодішньої слави теж доводилося писати замовні тексти. Але робив він це делікатно, тонко, я сказав би, талановито, знаходив власну інтонацію, потрібну простим людям. У народі з любов’ю співають пісні Миколи Сингаївського, іноді навіть не знаючи імені поета. Пісні стають народними, а це чи не найвище визнання для кожного митця. Недарма ж одна з численних його поетичних збірок так і називається “Я родом із пісні”. Перші поезії автор надрукував 1954 року. Відтоді побачили світ понад сімдесят його книжок. Талант Миколи Сингаївського багатогранний. Він не лише відомий поет, а й знаний публіцист, прозаїк, перекладач, журналіст. Однак найбільшого творчого успіху Микола Сингаївський досяг у дитячій літературі. Перша його книжка (1958) — поетична збі- Дні української літератури в Естонії. Зліва направо: М. Олійник, В. Бровченко, М. Стельмах з дружиною Лесею Стельмах, Д. Павличко, М. Сингаївський, О. Килимник

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин