Про-читання · “Добре, коли народжуються нові книжки, ще краще, коли не вмирають старі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
ДЛЯ ЧОГО В ПУСТЕЛІ ШУКАТИ ЖИВЕ?
Слово Просвіти, №47 за 2011 рік
Рауль ЧІЛАЧАВА Книжку “Кирилиця київських вулиць” (“Ярославів Вал”, 2011) Станіслава Бондаренка вже назвали “найконтроверсійнішою”. Адже автор ставить під сумнів усталене сприйняття української культури й літератури як суто селянських за походженням і змістом. Понад те, образною мовою і чуттєвими знаннями поет підтверджує, що вже понад тисячу років “усьому голова” — Місто, яке ще Феофан Прокопович назвав “новим Єрусалимом”. Комусь такий підхід видасться посяганням на святе, навіть образою засадничих поглядів, приниженням села як “колиски мови” тощо… Чи має автор вагомі аргументи й право на це переінакшення? І наскільки реально довести подібне поетичною мовою? У всякому разі, є загроза, що дехто з читачів пробіжить лише “верхніми поверхами” книги, не розчувши авторського поклику щонайменше “ходити на десять віків углиб”. Починає поет здалеку, хтось скаже — як турист, якому Бог дав трохи “літа при зимі, легкий кредит тепла і волі” аж десь у… пустелі на Синаї, неподалік Червоного моря, де “гори стримані й стрункі, // як складки Божої одежі”. Але вже в кінці цього ж таки “Літа в грудні” — зовсім не туристичний фінал: …Ні, ця пустеля — не німа, І щоб зі світом вже не сталось, У Бога тут насправді склалось, Бо тут самотності нема. У тому, що поет — зовсім не турист у своїх “ходіннях сходинками Сходу”, і вірші — ніяк не подорожньо-споглядальні картинки, переконуєшся доволі швидко. Він радше прочанин, невипадково й свою кохану супутницю називає “прочанкою”: Прочанко, такою до скону любитиму й тисячу літ… (“Чари пустелі”) Звідти багато видно не лише тому, що вершина Синайської гори доволі висока — просто це місця особливих видінь і явлень, де Ісус усамітнювався на сорок днів, де Мойсей водив народ сорок років і де отримав від Бога Десять заповідей. Звідти, напевне, легше й ідентифікувати хвороби “вітчимської вітчизни”, діагностувати страшні прояви амнезії. В одному з інтерв’ю Станіслава Бондаренка читаємо: “Людина, яка побувала на горі Мойсея, і та, яка про неї нічого не чула, це дуже різні примати, хай навіть вони в одному літаку повертаються додому”. Красномовно пояснює саме такий маршрут повернення фрагмент анотації до книги: “Високими “шляхами птахів” автор веде читача від єгипетської пустелі, гори Мойсея та Гетсиманського саду — через європейські міста, де “розчинилося” чимало “блудних синів” і доньок, — додому, до рідного Києва, до заглиблень у давню “кирилицю вулиць”, яка проступає під палімпсестами пізніших нашарувань. Книга є чи не першим концептуальним зразком міської лірики в українській сучасній поезії, або ж продовженням “розстріляних” традицій Євгена Плужника. Таке Місто, хоч і злюмпенізоване, залишається певним казаном для бродіння культури”. Варто нагадати ще два підтвердження Богообраності Києва. Одне сягає часів Старого Заповіту: адже гора Хорив з біблійного Синаю якимось чином “подарувала” свою назву київській Хоривиці, а легендарний Кий, як прочитується в Другій Книзі Мойсея, навіть перетворився на… Щека. Точніше, в Книзі сказано: коли Мойсей повів стадо “до гори Божої, Хорива”, явив себе Господь, і Мойсей попросив підтверждення-дива. Тоді сказав Господь: “Що це в руці у тебе?” Той відповів: “Жезл”. Господь сказав: “Кинь його на землю!” — і, впавши додолу, жезл перетворився на змія. Суть у тому, що “Кий” і означає “жезл”, а “Щек” старослов’янською — “змій”. Отож і Хорив, і Щек, і Кий говорять на користь давніх біблійних зв’язків Міста на Дніпрі й про те, що “Київ — другий Єрусалим”. Про це казав ще в часи Мазепи мудрий ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович.
“МІСТО НАСКІЛЬКИ РОЗКРАДЕНЕ — НАСТІЛЬКИ Й ТВОЄ” Попри те, що 70 % українців живе нині в містах, мало хто має своє місто. У розділі “Вулиці нашого вулика” пошук Міста починається з несподіваного сумніву: “Чиє це місто? І чиє воно, якщо є?” Хоча невдовзі знаходимо підтвердження, що воно-таки існує, принаймні вночі, коли господарями його є поети, такі як Стус, який “вірив, що на Лисій горі в Києві збираються не відьми, як здавна вважалося, а душі поетів”: Чи є це місто? І чиє воно, якщо є? Місто — наскільки розкрадене, настільки й твоє, бо тому, хто пізно приходить, все ж лишаються кості й ребра битих будов, куди покійні сходяться в гості і нагадують, що воно в тебе є. Тут поети — важливі свідки того, що Місто духовне, хоч і розкрадене ділками. Київ топонімічно постає для поета з його ядра — найдавнішого “міста Володимира”, явленого на Старокиївській горі й оточеного колись кремлем-дитинцем, через що такі міста ще називали “цнотливими”. На жаль, завдяки навалам монголотатар, місто Володимира втратило “цнотливість” і дійшло до нас лише фундаментами будівель, найцінніша з яких, принаймні для поета, Десятинна церква. У часи, “коли на місці, де Париж, // іще будили дикий ліс, // де Пітер — вили упирі, // а де Москва — “ква-ква” та біс”// лише подавали свої ще нелякані голоси: …хтось маківку ції гори подовжив храмом до небес, і храм той сотні чад укрив від хтивих варварських очес. (“Десятинна церква”) Важливо, що “з плачів навчилася творить пра-православна тятива” саме тут. Але вбачається не менш блискучий і трагічний підтекст, на який можна вказати навіть “стрілкою” Дніпра разом із Прип’яттю, і тоді слово “чорнобиль” із плаваючим наголосом через сім віків перетвориться на “Чорнобиль” разом із четвертим реактором.
й мене ще терпить і підносить крутюща вулиця Кохань.
Багато в чому показовий і вірш, який містить рядок, покладений в основу самої назви “Кирилиці київських вулиць” — кілька років тому я спершу прочитав в інтерв’ю Павла Загребельного, котрий, відповідаючи на запитання кореспондентки
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
