Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 47 (684), 22—28 листопада 2012 Із тридцять третім голим роком... ААннддрріійй М МААЛЛИ ИШ ШККО О Вірші з шухляди
Слово Просвіти, №47 за 2012 рік
* * * Я б вивів на шпиль Говерли, Щоб люди їх в пилюку стерли, Немов гадюки труйний слід,
Тирано-деспотів умілих, Диктаторів осатанілих, Їх чорне кодло, плід і рід.
Отих, що крові каламуть Кладуть на душу й спопеляють, Отих, що мову розпинають І серцю кайдани кують.
* * * Я часто бачив, рідна, як ідеш По Ленінській, по вулиці широкій, У Києві босоніж. На вітрах Під сонцем, в спеку, в магазини шумні Стаєш у чергу. І твої слова, Що народились з українських піль, Повиті в щебет, у цвітіння, в роси, Побиті кулями, катовані у тюрмах Здаються дикими… А ти ж лише просила, Щоб вибить чек на той трудний шматок Твойого ж хліба, що сама у полі Посіяла, доглянула в ночах, А потім віддала на хлібоздачу. А ти ж якою доброю була до тих, Що хліб твій жерли, зневажали мову, Тебе саму, твій рід і твій народ, Ти їм прощать уміла і несла Додому шмат згорьованого хліба, Який сама вробила. Тільки я Ніколи їм простить того не зможу, Що мила неня в Київ із села За власним хлібом їздила роками І в чергах довгих ждала той пайок, Який було призначено поету.
* * * Ревуть зі Сходу крикуни, Мов зачманілі від хвороби: — Верніть, верніть нам культ особи, Ми культособові сини.
А що ж, вернути б ненароком Із тридцять третім голим роком, Голодно голим та німим, Та тричі пухлим. Хай би з ним Поїли б кору і комору, Траву і шкуру, цвіль і міль, Та мерли б жовті, як з похміль. Без трун понесені із двору. Ні за що. Просто. Без вини. Було б вам добре, крикуни? 1964
* * *
Мертвые сраму не имут… Це так. Це правда. Сорому не ма’, Отой, кого хльостала ніч німа Пожарами та кулями до смерті, Ятрила болем і в тяжкій сльозі Лице вмивала, била у грозі, А він підводив очі щиро-вперті, І відступали горе і зима. Це справді так. Той сорому не ма’. Той сорому не має у житті,
Хто у тяжкі, в часи лихі оті Із голоду опухши в чорну днину, Шкуринки чорної трагічний дар Ділив на батька й на малу дитину, А сам вмирав, великий хлібодар Кістлявими руками обома Обнявши землю. Сорому не ма’… Того болючий сором не опік, Хто в лиховісний тридцять сьомий рік Конав у тюрмах за єдине слово, Проказане у чесній гіркоті, За колосок узятий випадково, Чи за один буряк — на Воркуті, Чи за огнистий спів — німа тюрма, Ні, ні, це так! Той сорому не ма’!
Але хто жив на злобній клеветі, В доносиках кривавих мив долоні, Хто жертви, будучи на смертнім сконі, Нові шукав і розпинав в житті, — Того нащадки вивергнуть із гробу, І той язик, затруєний в злобі, І кров його собачу, і подобу, І прах, і попіл в соромі й ганьбі. Хто владу мав і в муках тішив зір, Як Бог решотками кував Сибір, Засланців слав і слідкував за ними Очима хижими і кам’яними, І кров точив, як воду, задарма, Серця палив з фальшивого завзяття, Тому не обібратись сорома, І смерть — прокляття, Й вічна ніч — прокляття!
Юрій Іллєнко. “Голод
33”
Повернення Повернулися ті, що роками були без домівки, За снігами і дротом верстали нужденні мандрівки.
За оглухлими зойками болю, за Воркутою, Несучи свої рани з доносами і клеветою.
Повернулися ті, що писали поеми і книги, І на орному полі колосся ростили з-під криги,
Не доспали ночей, не жаліли життя серед бою, А жорстоко покарані, не похилились собою.
Мовчазні і суворі випростують струджені плечі, Половина їх серця залишилась десь у хуртечі.
Повернулись живі, у надії ховаючи втому, А вже мертві — ім’ям прилетіли до отчого дому.
Познімали ті ватянки снігом і вітром покриті, Повідаючи сни, що юрмилися несамовиті.
І виходять на вулиці, тихо любуються з хмарок Без етапів тяжких, без дротів, матюків і овчарок.
Їхні жони давно повиходили заміж з роками, Їхні діти женились і граються в ніч з малюками.
А вже ті, що вернулись, оправдані всі, без описок, Припадають сивинами біля внучат і колисок.
Та в хвилини задуми, підводячи очі помалу, Проклинають убивць, що безслідно пішли з трибуналу. 25.03.65 р. Київ
* * * Не спиться їй, бо осінь за порогом Кладе печаті кругло-золоті, Учора зночі гомоніла з Богом, Якого загубила у житті: — Ти рівно щедрий можним і убогим, І всі твої діяння мов святі! Якби не так. Гай-гай, паноньку Боже, Не все те рівне, що в могилі схоже. Просила в тебе хліба в тридцять третім, Просила мужу на війні снаги, А ти поміг? А ти в якім секреті Тримав себе, коли земні боги Ятрили серце людям на планеті, Під чорним сонцем, з чорної юги? Ще довго бабці клалось на досаду. Лиш Бог мовчав. Оберігав посаду.
Друкується за виданням Антологія літераторів Обухівщини. — Обухів, 2012.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
