Мова і суспільство · “Відсутність мовної політики уже має своїм наслідком перехід нашого інформаційно
культурного простору під майже тотальний контроль Росії”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
«Як розбудити розум, що заснув?»
Слово Просвіти, №47 за 2012 рік
У часи, коли нашому суспільству і, зокрема, науці бракує моральної та інтелектуальної відваги, вона “послідовно формулює думки й виголошує ідеї, без яких немислиме вільне суспільство”. Так характеризують Ларису Масенко, доктора філологічних наук, професора Києво-Могилянської академії, провідного співробітника Інституту української мови НАН України. Торік “Український тиждень” визнав її однією з небагатьох моральних авторитетів і знаних українських інтелектуалів (“Обличчя України”). У її доробку десятки монографій і підручників, понад півтисячі статей у наукових виданнях, їй належить “повернення” і ознайомлення співвітчизників із творчістю всесвітньо відомого славіста Юрія Шевельова тощо. Пані Лариса бере активну участь у громадському житті. Її публікації з проблем і захисту української мови друкуються в газетах (зокрема й у “СП”) і журналах, її слово звучить на публічних лекціях, на радіо й телебаченні. 2005 року Лариса Масенко стала лауреатом премії ВУТ “Просвіта” ім. Бориса Грінченка. 16 листопада 2012 р., до ювілею відомого соціолінгвіста й на її пошану Києво-Могилянська академія (філологічний факультет) провела міжнародну лінгвістичну конференцію “Мова і суспільство”, участь у ній узяли понад півсотні науковців з університетів України, Польщі, Росії, Австрії, Німеччини. Від імені громадськості її вітали представники молодіжних рухів “Не будь байдужим!”, “Простір свободи”, “Український дім”. До них долучається ВУТ “Просвіта” і наш тижневик. З огляду на актуальність і соціально-політичну значимість виголошених доповідей на конференції, редакція “СП” вважає за необхідне ознайомити читацький загал бодай із кількома матеріалами. Подаємо перший, з яким виступила Людмила Ткач, доктор філологічних наук, професор Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича.
Лариса Масенко (друга справа) серед учасників конференції часи його бездержавності, фактично мали на меті знищити той своєрідний мисленнєвий і духовний досвід, що його закарбувала українська мова в колективній свідомості багатьох поколінь. У працях Лариси Масенко вперше в українському мовознавстві докладно проаналізовано ті періоди в історії нівелювання соціальних функцій української мови і самої її структури, що припали на добу сталінського великого терору, а згодом кількома хвилями здіймалися то в часи брежнєвського застою, то навіть у новітні часи незалежної української держави. У монографії “Мова і суспільство: постколоніальний вимір” науковець на широкому історичному тлі висвітлює соціопсихологічні наслідки мовної асиміляції, проблеми стану і функціонування української мови в двомовному соціумі, завдання соціолінгвістики у світлі практичних потреб соціальної реабілітації української мови. У цій праці детально розкрито й концепцію мовно-культурної політики Миколи Скрипника в період українського національного відродження 1920-х років, а також ті суспільні процеси, які відбувалися після трагічного самогубства М. Скрипника, та згортання політики українізації. Дослідниця привертає увагу до проблем орфографічної та лексикографічної кодифікації української літературної мови, що в цей та в наступні періоди були спрямовані на те, аби наблизити українську літературну мову до російської, уніфікуючи норми правопису та слововжитку… Головним завданням нашої мовнокультурної політики мала б стати “якнайширша популяризація через засоби масової інформації української культури і державне сприяння розвиткові усіх її форм”, проте влада дозволяє “московську експансію в інформаційно-культурний простір України”, унаслідок чого наше суспільство й надалі залишається “пасивним споживачем московської версії сучасної цивілізації”, а в масовій свідомості “програмується вигідний колонізаторові образ українців”. Л. Масенко чітко окреслює й інші загрози, спричинені русифікацією, серед яких — глибока криза національної ідентичності, що “давно вже вийшла за межі проблеми маргіналізації особи на індивідуальному рівні й стала характерною рисою масової свідомості українців”, а найгірший наслідок цих процесів виявляється в тому, що “хворобою маргіналізації свідомості уражені не тільки наші маси й політична “еліта”, котру ці маси як близьку собі обирають на виборах, а й інтелектуальна еліта, яка мала б аналізувати причини національної кризи і перейматися пошуками адекватної протидії реальній загрозі втрати державної самостійності”. У невизначеній позиції української владної еліти щодо мовного питання виявляється її мовно-культурний конформізм, проте Л. Масенко наголошує, що “успішність реасиміляції таких країн, як Фінляндія, Чехія, Словаччина, Хорватія, Естонія та інших, забезпечила передусім сильна керівна еліта, свідома своєї відповідальності за долю всієї спільноти”. Статті Л. Масенко, у яких конкретно розглянуто мовну політику європейських країн та їхні вимоги при набутті громадянства, важливі не лише для фахівців, такою інформацією має володіти кожен, хто виступає за збереження статусу української мови як єдиної державної мови в Україні: “Щоб стати громадянином Швейцарії, треба прожити в одному з її кантонів не менше 12 років і скласти іспит не тільки на знання мови відповідного кантону, а й довести, що Ви опанували “місцевий спосіб думок”. А затяжна політична криза в Бельгії 2010—2011 рр. підтвердила слушність тієї думки, що її Л. Масенко висловила ще 2005 р. в статті “Двоязика небезпека”: “Ті поодинокі європейські й північноамериканські країни, де двомовність, як-от у Бельгії, Канаді і Фінляндії, або тримовність, як у Швейцарії, що їх українські газети, які видаються на московські гроші, постійно ставлять нам у приклад, лише унаочнюють небезпеки такої мовної політики для територіальної цілісності країни”. Сучасні українські політологи вважають, що “Королівство Бельгія, яке тривалий час було прикладом мирного співіснування кількох етносів, мов і культур у рамках однієї держави, сьогодні перебуває у стані глибокої політичної кризи, яка має системний характер і демонструє тенденцію до подальшого поглиблення. <…> Подальше функціонування Бельгії як федерації буде супроводжуватися постійними конфліктами, що перешкоджатимуть стабільному розвитку політичної системи”. Докладний аналіз досвіду розвинутих європейських країн у галузі мовних відносин, поданий у працях Л. Масенко, не залишає сумнівів у тому, що спробами покликатися на цей досвід у застосуванні до української мовної ситуації прикривають цілком свідоме намагання законсервувати стан російської одномовності у східних і південних регіонах України: “Оборонці панівних позицій російської мови в Україні, вимагаючи надання їй статусу офіційної, тобто другої державної, демагогічно посилаються на принцип рівноправності мов. Але відомо, що принцип культурної рівноправності в постколоніальних країнах іде на користь колишній імперській культурі, яка пригнічувала і витісняла місцеву. <...> Насправді цей принцип є нічим іншим, як підступним впровадженням культурного дарвінізму, а в деяких випадках і культурного геноциду”. Професорка нагадує, що “у двомовному соціумі співіснують і конкурують, звичайно ж, не мови, а люди, їх носії, а відтак нинішня протидія поширенню української мови зберігає досягнуте за доби колоніальної залежності домінування російськомовних груп населення”. Апелюючи до загальновідомої істини, що “двомовних народів чи націй не існує, а є лише двомовні індивідууми”, Лариса Масенко переконливо стверджує: “Жодна мова не має права претендувати на роль другої рідної мови іншого народу. Таке право привласнює собі лише колонізатор з метою змінити ідентичність колонізованих, уподібнити її до своєї, а відтак позбавити завойованих опірності й привласнити їхню територію”… У своїх працях дослідниця доводить, що політика “відсутності мовної політики” уже має своїм наслідком перехід нашого інформаційно-культурного простору під майже тотальний контроль Росії. Молоде покоління ще не стабілізованої української держави формується у зросійщеному урбаністичному середовищі, де домінує російська мова, звульгаризована російська поп-культура, російські поведінкові стереотипи. Та все ж реалізувати те право, що його зарубіжні соціологи називають “правом на відмінність”, українці зможуть лише тоді, коли їм “вдасться здолати наслідки імперської політики мовно-культурної асиміляції, злиття українського етносу з російським” — доки це завдання не реалізоване, “доти суверенітет України лишатиметься загроженим, оскільки зросійщення, розмивання національної ідентичності українців у радянський період досягли значних результатів”.
Матеріал підготував Микола ЦИМБАЛЮК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
