З роси й води! · 19 листопада Євгену Пашковському виповнилося 50 років. Вітаємо ювіляра! · с. 10сторінка оригіналу ↗
Життя та доля у романістиці Євгена Пашковського
Слово Просвіти, №47 за 2012 рік
Тарас ПАСТУХ
Закінчення. Початок у ч.45 за 2012 р. У широкоепічному просторі роману “Осінь для ангела” відповідним чином представлена низка ідей: тонке залюбування окремими природними формами (“дубовий листок прикипів до підточеного слимаком, золотавого зісподу маслюка, замилувався ним (головний персонаж. — Т. П.)”), що виявляє захоплення світом й у свій спосіб підтверджує відому біблійну істину про вдалість створеного світу (“І побачив Бог, що це добре”); вельми деталізоване представлення окремих дій (наприклад, збори на риболовлю чи полювання) є промовистим фрагментом людського існування (показує майстерність людини у використанні різноманітних технічних засобів, скерованих на оволодіння природою); необхідність сприймати будь-який досвід насамперед “серцем”, почуттям душі, що призводить до глибокого співпереживання й створює умови для прояву діяльної любові тощо. Теми Голодомору та Чорнобиля також гостро постають у цьому романі, однак окреслюються ширше й набувають нових образно-виражальних тенденцій. Уперше в романістиці письменника з’являється космічний масштаб виміру подій. У цьому уривку йдеться про час, який проймає різноманітні явища на велетенських просторах і приносить людині заспокоєння з одного боку, а з іншого — робить її глибоко самотньою: “Космічне нейтрино часу пронизувало планету, побіжно черкнувши вістря кулькової ручки й розгорнутий блокнот на столі; пронизувало непомітно, без перешкод і втрат, вимивало з вапняних порошин смертельний розпач, врівноважувало крик і німоту тих, що тулились на цьому клапті чорнозему і так само пролітало довкруг, прогріваючи осінні отави пристрастей, вистуджуючи злий попіл згарищ і залишаючи тебе ще дужче осиротілим…” В “Осені для ангела” з’являється іронія та сарказм, яка скерована на українську дійсність після-Чорнобильського часу. Зазвичай іронічні та саркастичні тенденції письменник передає через символічні образи. В “Осені для ангела” письменник прийшов до широкоепічного поетичного письма. В наступному романі Пашковський продовжить розгортати цю масштабну оповідну форму, але виявить у ній нові ідейні тенденції. “Щоденний жезл” — останній із дотепер опублікованих романів письменника — уперше був надрукований 1999 року, друге видання (із доповненнями) з’явилося 2011 року. В ньому тенденції попередньої романістики письменника знаходять своє логічне смислове продовження й набувають нової якості. У “Щоденному жезлі” Пашковський відмовляється від характерної позиції всезнаючого письменника, який “стоїть збоку” й розповідає низку історій з життя персонажів (варто сказати, що в цих історіях більш чи менш виразно проступало автобіографічне начало). В останньому романі автор починає говорити від свого імені й представляє виразно особисту візію навколишньої дійсності. Він творить роман-есей, в якому визначальними є налаштованість на суб’єктивне переживання та усвідомлення, довільність у способі представлення певних явищ, асоціативна форма письма, парадоксальність в судженнях й афористичність у вислові. Закономірним постає прихід автора саме до такої романної структури, адже вона найбільш повно може виявити особисте відчуття миті та в усій повноті здатна передати авторський індивідуальний стиль. Роман-есей становить собою довільну жанрову форму, яка є найбільш зручною для вияву творчої волі автора, й тому Пашковський радо вдається до неї. Але в такому виборі є ще один важливий момент, що пов’язується з ідейними намірами автора. У своїх попередніх романах Пашковський більш чи менш виразно говорив про невтішний, безвідрадний стан сучасної людини, яка є егоїстичною, керується чуттєвими забаганками. Відповідно його персонажі закликали до розкаяння, молитов і справжнього прояву божественної любові. Однак така опосередкована форма (вона передбачає дистанцію між автором і персонажем) не спроможна відобразити авторські ідеї в усій їхній гостроті та глибині. Письменник глибоко вболіває за сучасний стан речей і тому вирішує цього разу сказати від себе; викрити навколишню дійсність з повною рішучістю й безоглядністю, з усім сарказмом та нещадністю. І слід визнати, що глибина й масштаб викриття тут є унікальними в традиції української великої прози. “Щоденний жезл” — це пристрасний роман-послання, в якому письменник звертається до своїх сучасників, вказуючи їм на їхнє нице життя й застерігаючи їх від випадання з долі. Назва роману символізує авторське прагнення допомогти “маловірним розправити спини, підвести очі, вчитатися і вдихнути спокій першої (духовної. — Т. П.) перемоги”. Однак, попри загальну критичну скерованість “Щоденного жезла”, у творі є багато сторінок, де автор майстерно представляє красу життя (зокрема природи), радість від усвідомлення певних буттєвих істин, втіху від виконання “сродної праці” тощо. Загалом роман побудований у характерній для Пашковського поетиці контрасту, де соціальна дійсність дорослої людини протиставляється дійсності дитинства та природи. “Щоденний жезл” є монологічним романом, який ведеться від імені одного героя і який втілює ідею самодостатності однієї свідомості. І водночас цей роман широко й багатозначно представляє буттєву проблематику, демонструє різноманітні візії певного явища, репрезентує дійсність як складне та динамічне утворення. Звернення до Бога дає оповідачеві змогу долучитися до відчуття трансцендентного, вийти на таку “точку зору”, де суще може бути усвідомлено масштабно й на глибинних рівнях. А відтак, з цієї найбільш авторитетної позиції, він — у різних ракурсах і проекціях — прагне осмислити кардинальні явища та проблеми буття. Оці різні бачення однієї й тієї ж проблеми творять смислову багатозначність тексту. У монологічній візії оповідача з усією повнотою поєднується особистісне та трансцендентне; а точніше, і те, і те становлять єдине й нерозривне ціле. Саме завдяки виразно індивідуальному та широкоосяжному поглядові оповідач може якомога повніше схопити та представити різноманітні грані життя. Як і в попередніх романах, письменник зосереджує свою увагу на больових точках України у ХХ ст. Він зображує жахливі, макабричні картини смерті по селах голодного 33-го; детально виписує той необдуманий у наслідках, божевільний експеримент, який призвів до вибуху на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної станції. Однак ці дві страшні події Є. Пашковський розглядає не стільки як нещастя, яке знаменувало фізичну смерть людей та спустошення окремих територій, скільки як лихо, що глибоко вразило моральний, духовний стан нації. Письменник вдається до символічного образу “чуми гомосовєтікізму”, яка швидко поширюється й активно репродукує себе в наступних поколіннях. Ця “чума” робить народ “напівпритомним”. Вона викликає в людей безвідповідальний та злодійський спосіб життя; агресивну й нахабну поведінку; внутрішню інерцію та байдужість щодо можливостей позитивних змін у суспільстві. Письменник досліджує цю “чуму” “під мікроскопом”, незважаючи на те, що вона намагається “плюнути з підставки й влучити йому в око” (тобто здеградоване оточення всіляко псує життя авторові).
У цьому романі Пашковський чи не найповніше виявляє своє тонке відчуття духу часу. В одному інтерв’ю він сказав, що “Щоденний жезл” — це “…книга про тих три мільйони населення України, яке так само “сподівалось”, як і оповідач, у романі. Так само хотіло вигребтись, хапалося за павутини життя і безвісно гинуло. Оповідачеві поталанило вижити й записати безнадію, притаманну всякій людській особі без огляду на окультуреність, просте чи витончене походження. В безнадії, в безвиході всі гинуть страшно”. Автор роману акцентує на тому, чого не бачить або не хоче бачити переважна більшість його колег-сучасників: на великих злиднях та несправедливостях, які дочасно заганяють людей у могилу; на брехні й корупції, що широко розгорнулися в новонародженій українській державі; на неможливості порядній людині існувати в цій країні, де “жити означає вкрасти”. У “Щоденному жезлі” оці страшні прикмети часу стають об’єктом докладного зображення й глибоких розмірковувань автора. Народ не прагне очиститися від згубної спадщини радянського минулого, він радо перебуває у здебілезованому стані, і, що найгірше, цей стан передається від покоління до покоління. Прагненням здійснити “остаточну дезактивацію вітчизни” можна пояснити величезну кількість картин, де автор у злісно-глузливій, уїдливій тональності представляє сучасну дійсність. Його викривальні образи та глумливі коментарі покликані струснути народ, розкрити йому весь жах посталої ситуації, без розв’язання проблем якої він просто рокований на подальшу світоглядну деградацію і, зрештою, на самознищення. Уникнути цього можна лишень завдяки скеруванню волі у майбутнє — через заперечення надмірної любові до чуттєвих буттєвих форм, духовне самоочищення й долучення до божественних істин. Оповідач так бачить майбутнє: “…погибельне має згинути, а від живих вимагається чистота істин, життя згідно них, милосердна віра; Бог змете нечестивців, як смердінь труп’ятини, як сморід блюзнірства, як смердоту над відстойниками — принесе меч, і буде ридання запізним, і скрегіт зубів даремним; вірте — і їхні кості розтануть як віск, і сіті, на вас розставлені, розлізуться, мов гниле жабуриння”. Водночас він помічає, що в народі ще є ті, які хоч і жили в згубному радянському часі, та все ж залишилися “неушкодженими”, “позбавленими гніву”. Існування таких людей не дає можливості оповідачеві впасти в цілковиту зневіру щодо майбутнього. Показовими є кінцеві слова роману: “Явися, Господи”. Їх можна зрозуміти і як прагнення перемог людини у процесі її духовного постання, і як палке бажання вирішального прояву справедливості та милосердя Бога. Автор критично ставиться до сучасної цивілізації, в якій була здійснена підміна сутності основоположних соціальних категорій та форм. Відтак давніші поняття лібералізму, демократизму, соціалізму тощо втратили свою первісну значущу референтність. Позбавлені змісту, вони нерідко почали виступати засобами приховування економічної та політичної експансії. Пашковський пише: “…під цими формами ти бачив приниження людини — до рівня похоті чи батрацтва-приниження вищої сутності, просвітленої зором Провидіння; всі ці форми, державні устрої, означення й назви, ешелони списаного паперу в обозах ідеологовійн, вся ця даремщина давно не означає нічого; ніякого духу; нічого конкретного; ніякої справжності; ніякої суті; нічогісінько, крім того, що ми збилися з дороги, і забейхані, обреп’яшені назвами боїмось потикатись на очі світла…”. Його міркування суголосні концепції Жана Бодріяра щодо симулякризації реальності у ХХ ст. Як протидію цьому страшному в своїх наслідках процесу французький філософ висував ідею: необхідно будь-якою ціною запобігти “смерті божественної референції”, потрібно повернути слову його справжню змістову сутність. Згадана підміна понять, про що автор неодноразово наголошує, дозволила Заходу вдатися до подвійних стандартів: саме у голодоморний 33-й рік Сполучені Штати визнають СРСР і встановлюють з ним торговельні відносини; водночас Європа купує в Радянського Союзу зерно за значно дешевшими цінами і зокрема завдяки цьому закладає підвалини свого подальшого процвітання; європейські та заокеанські банки наприкінці 80-х та початку 90-х прийняли в свої сховища крадені спритними ділками державні гроші й таким чином посприяли утвердженню подальшого зубожіння населення колишньої радянської республіки та утворенню української олігархії; у теперішні часи підтримка Заходу не призводить до кардинальних світоглядних змін, а навпаки, — через пропозицію зужилих суспільнополітичних концепцій — ще далі законсервовує пострадянський статус України як третьорядної держави. Пашковський мислить не лише в категоріях окремого державного утворення, а й усього людства загалом (автор вдається до певних геополітичних розмірковувань). Він стверджує, що “світом правлять одморозки, пребезсовісні люди” (чи вони очолюють транснаціональні корпорації, чи певні державні, або міждержавні утворення, — це не так уже й важливо). Відтак у передостанньому реченні роману звучить теза: “Нема правди в світі; а раз немає — і вас не буде”. Це стосується не лише України, а й цивілізованого світу загалом. Авторська теза логічно висновується з переконання, що Господь покарає винних і що “погибельне має згинути”. У “Щоденному жезлі” широко розгортається інтертекстуальний діалог, який охоплює вельми широке коло образів та персоналій. Серед важливих текстів і персоналій “Щоденного жезла” слід назвати “Одіссею” Гомера, Біблію, “Сповідь ” Св. Августина, “Божественну комедію” Данте, творчість Достоєвського, Шевченка, Фолкнера, Гемінґвея, Варлама Шаламова, Отара Чіладзе. Також автор апелює до імен (із відповідним культурним промовлянням) Геракла, Платона, Тургенєва, Марка Твена, Франка, Джозефа Конрада, Буніна, Пруста, Беккета, Фаулза, Рушді тощо. Окремо варто сказати про не згадані, та все ж присутні у стильовому та образному діалозі роману Пашковського твори Івана Вишенського, Германа Броха, Томаса Вулфа. Згадані й не згадані тут тексти та автори творять у свідомості письменника єдиний культурний простір, в якому він перебуває і з представниками якого веде свої творчі діалоги. Останні
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
