Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Життєва лінія, якої дотримувався український емігрант, залишалася незмінною, передавалася у спадщину молодшим поколінням діаспори”. 14 · Українці в світі · с. 14сторінка оригіналу ↗

Шість поколінь діаспори в Бельгії

Слово Просвіти, №47 за 2012 рік

Українська еміграція в Бельгії існує понад сторіччя: це шість поколінь українців. Вона пов’язана з територіальними змінами внаслідок внутрішніх або міжнародних збройних конфліктів. Григорій ПАНЧУК, Бельгія Спочатку люди покидали Україну поодинці, потім родинами, нарешті хвилями, які прокотилися Бельгією, Європою, світом. Їх вписували до реєстрів цивільного стану зазвичай як поляків або росіян, чехів або угорців, тобто за країнами, які вони залишили у пошуках щасливішої долі. Потрібні були два моторошні світові конфлікти, аби міжнародна спільнота — зокрема й бельгійці — визнала, бодай частково, їхнє національне походження, яке дехто затаїв глибоко в свідомості, або яке переважна більшість емігрантів відкрито сповідувала, сумлінно дотримуючись національних звичаїв та обрядів. Український емігрант протягом років жив у режимі напівсвободи. Його контролювали, за ним стежили. Це була данина принципу — не порушувати “тривалих мирних взаємин” із Москвою. Та все ж український емігрант був працьовитим, старанно укладав своє особисте та громадське життя і створював власну — притаманну кожній діаспорі— субкультуру, побудовану навколо спільного ідеалу та обов’язку “відродити з попелу” Україну. Той скиталець протягом сімдесяти з гаком років боровся з ненависним йому радянським режимом, у відповідь на постійні випади та наклепи його дезінформаційних служб і каральних органів — від “націоналістичного буржуа” до “зрадника народу” — не бракувало образливих епітетів. Однак попри злидні та розчарування, життєва лінія, якої дотримувався український емігрант, залишалася незмінною, передавалася у спадщину молодшим поколінням діаспори. Це ідеал “Від синього Дону до сивих Карпат, без панства, без рабства, насильництва і зрад — Вільна, незалежна Україна!” Протягом ста років три хвилі емігрантів заклали підвалини нинішньої української діаспори в Бельгії. Спочатку прибули втікачі, жертви Першої світової війни. Під час Визвольних змагань 1917—1920 рр. було проголошено Українську Народну Республіку. Але під ударами більшовицької Червоної армії вона була окупована. Однак уряд УНР таки встиг налагодити в деяких столицях Європи свої дипломатичні представництва. Право на перебування у Бельгії одержали вояки армії УНР — приблизно 600 осіб. У середині 1920-х років, потім у 1930-х до Бельгії прибудуть інші емігранти. Це була переважно економічна еміграція з Галичини. Емігранти працюватимуть на ріллі, текстильних фабриках, жінки по хатах як прибиральниці та куховарки, але більшість приїжджих були зайняті у металургії, шахтах. Українські емігранти були вельми активними, організованими, надто в містах Брюссель, Серен, Льєж. Частина з них були студенти, які зокрема навчалися в Лювенському Католицькому Університеті. Усі вони належали до Національного Союзу Українських Студентів у Бельгії (НаСУС). Усіх студентів, робітників з далекою втраченою Україною єднали національні Церкви: Українська Католицька Церква східного обряду (УГКЦ) та Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Українці мали свої хори, оркестри, театри, партійні формування. Постали культурницькі та релігійні організації. Вони були віддаленими свідками голоду 1932—33 років та, як могли, брали участь у протестних акціях. Українські емігранти в окупованій Бельгії пережили воєнні роки. Українці брали участь в акціях бельгійського підпілля. В окупацію українські організації затихли, але існували. Доказ цього — їхня допомога, яку вони надавали від 1945 року новоприбулим емігрантам із України. Історія цього етапу еміграції розпочнеться в Німеччині, де понад два мільйони двісті тисяч українців-утікачів і переміщених осіб потрапили між ковадло і молот: попереду — розбитий Вермахт і рештки есесівців, позаду — переможна Червона армія й… НКВС, а над головою — тяжкі бомбардувальники західних союзників. Єдиний порятунок — дійти до зон, які вже перебували під контролем Союзників. Ті, яким пощастило не загинути під бомбами, опинилися переважно (80 %) у таборах для переміщених осіб (біженців), розташованих по Західних зонах. Жертви депортації на примусову працю до гітлерівської Німеччини, колишні військовополонені, в’язні нацистських таборів смерті, діти, жінки, цілі родини — усі вони масово намагалися не потрапити до репатріаційних списків НКВС. Примусове повернення в СРСР, яке шаленіло влітку та восени 1945 року, означало безжалісну смерть у сибірській тайзі або невольницьке життя з вічним сталінським тавром “ворог народу”. 1947 року частина українців погодилася виїхати на працю до Бельгії за згодою місцевого уряду. Бельгійцям була конче потрібна робоча сила для важкої промисловості, вугільних копалень. Це знову ж була втеча в невідоме, але цього разу інстинкт збереження ґрунтувався на обіцянці, що буде вжито всіх заходів, аби запобігти безпосередньому втручанню СРСР у їхнє життя. Отак, біля доменних печей, на заводах, всюди, де пропонували якусь працю, почалося нове життя українського інженера, службовця, селянина, викладача, учителя. Скільки їх було? Називають цифру до 50000 осіб. Багато емігрантів не затримувалися в Бельгії, яка була мостом для кандидатів на виїзд за океан — до Сполучених Штатів, Канади, Аргентини, Австралії. Життєві умови були нелегкими, навіть і для тих, хто випробував на собі гітлерівську окупацію та радянський лад. Усе було складне: і мова, і звичаї, і обставини, і навіть доброзичливість місцевих мешканців. Непохитним законом були вічні “штемплювання” та перевірки докумен- Українська громада Бельгії святкує ювілей діаспори тів. Єдине, що підтримувало людей, це почуття частково відзисканої свободи. Біженець усвідомлював, що ситуація тяжка, однак був переконаний, що вона тимчасова й він ось-ось побачить Америку, остаточно позбавиться підсвідомого страху “повернення на Родіну”. Та практичний і здоровий глузд узяв гору. Як це сталося, зрештою, в Німеччині, де кожен табір, заселений українцями, а їх було близько 80, став “державою в державі”: з власними законами, незалежним проводом, власними школами, магазинами, медпунктами, каплицями, власною пресою та видавництвами. Орієнтуючись на політичні уподобання, по всій Бельгії було засновано соціальну та релігійну мережу, яка природно обвила всю українську громаду, що так прагнула віднайти людську гідність, загублену через воєнні обставини. Почалася активна розбудова “української Бельгії”. Українці влаштовують своє життя по-українському. Мета була подвійна. По-перше, самоорганізація та самоврядування. По-друге, надання допомоги підпільному повстанському рухові в Україні. Матеріальна інфраструктура, яку покладено тоді, існує до сьогодні. Ідеться про майно, набуте протягом 60-ти років, та про самі організації. Не все було ідеальним. Емігрант мав лише дві руки, щоб нагодувати себе й родину. Всі були бідні. Не бракувало і конфліктних ситуацій через політичні погляди. Однак організаційна ейфорія довго не тривала. На початку 1950-х збулися мрії багатьох українських біженців у Бельгії — більшість із них нарешті виїхала за океан. Але тим самим було обезголовлено організації, які втратили і своїх членів. У країні залишилися переважно інваліди або хворі, яким імміграційні комісії відмовили у виїзді через поганий стан здоров’я. Залишились ті, що вже звикли до бельгійських умов. Були й такі, що повернулися до Німеччини. Відбувалися також перегрупування родин, які роз’єднали воєнні події. І знову ж чинником стабільності тут виявилися Церкви, бо структури парохій залишилися цілими. Цей позитивний факт, безперечно, пришвидшив реорганізацію української спільноти. Не бракувало й суспільної енергії. Хочеться назвати ті організації та спілки, які згуртували та очолили українську спільноту. У Брюсселі діяла “Руська безстороння громада”, заснована ще до Першої світової війни, 1914 року. Там же створено і філіал європейського Товариства колишніх вояків армії УНР. 1929 року засновано Національний Союз Українських Студентів (НаСУС). Його Григорій Панчук і президент культурного центру України в Бельгії художниця Світлана Лящук-Лебіга

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин