Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Український шлях · “Організаційний крах перспектив, породжених “помаранчевою революцією”, — одна з найболісніших утрат”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Ми і наше горе

Слово Просвіти, №47 за 2013 рік

Перемога Росії в Першій світовій війні здавалася багатьом українцям передумовою остаточного розгрому національного руху й закріпленням народу на правах етнографічної маси, об’єкта для обрусіння. Доводилося покладати надії на поразку північно-східного монстра — так, як на це покладали надії і російські большевики. Такий збіг інтересів (не вигаданий кимось для себе, а зумовлений об’єктивним плином історії) в подальшому приніс багато горя Вкраїні. Візантійсько-ординський “комунізм” віддзеркалював споконвічну бездемократичність нещасної Росії, водночас щедро оздобленої блискучими досягненнями імперської культури в літературі та мистецтві (подібно до рабовласницької Римської імперії). На цьому тлі пасивне обрусіння й активне яничарство загрожували культурі й самому існуванню українців. Сталін і його московські та київські холуї поновили імперську парадигму в СРСР, підсиливши її системною політикою етнічного канібалізму українців. Водночас вірні режиму хохли вільно посідали найвищі посади і до 1917 року, і після нього. Рим, назагал, не давав ходу чужинцям, натомість Османська імперія відкривала широкі горизонти військовим і цивільним яничарам. Володимир ВОЙТЕНКО, професор Свобода — це стан розуму. Махатма Ганді 1. В Австрії на початку минулого століття склався з українських емігрантів із Наддніпрянщини “Союз Визволення України”, який поставив собі за мету використати війну, щоб добитися заснування самостійної української держави. Союз визнали Австрія і Німеччина (а згодом Туреччина й Болгарія) за воюючу сторону і дипломатичне представництво майбутньої України. Активісти СВУ звернули увагу також на полонених земляків: розпочали роботу, щоб просвітити їх, зробити письменними, навчити ремесла, а головне — зробити свідомими українцями, відкривши очі на те, хто вони, чиї сини. Це була величезна праця, щоб полонені принесли додому не лише знання, а й національну свідомість. Емігранти-галичани дали для цієї справи досвідчених учителів та інструкторів. Австрія й Німеччина дозволили українцям особливі табори, де є школи, курси, майстерні, церкви, театри, бібліотеки, клуби, газети і т. ін. Про безкорисливість такої ідилії не говоритимемо: західні країни мали свій інтерес (послаблення Росії), який збігався з прагненнями тієї частки українського люду, що обстоювала створення самостійної держави. Українські емігранти після початку Першої світової війни зробили спроби організації національних легіонів; молодь із захопленням вписувалася до “Українських Січових Стрільців”, але австрійський уряд ставився до цього стримано і дозволив формування всього двох-трьох батальйонів. Водночас пам’ятаймо, що зав’язалася у Відні група українських “соціалістів-революціонерів”, яка стояла на послугах австрійського генерального штабу і своїми безвідповідальними вчинками могла наробити багато лиха. Щось подібне в розкладі планів і сил бачимо й після початку Другої світової війни. Гітлер був тоталітарним двійником Сталіна, що надавало кожному рухові борців за Україну ознак прогулянки по мінному полю. 2. Улітку 1916 р. на Подолі (на Контрактовій площі) розташувався цілий табір галицьких біженців — видовище, схоже на невольницький ринок у середньовічній Кафі. А вже в половині березня 1917 р. в Києві відбулася грандіозна українська маніфестація, в якій узяло участь до 100 тис. осіб. Більшовицька революція в Росії сповнила надією українські серця. Маршрут демонстрації — від університету по Володимирській, Фундуклеївській і Хрещатику до міської Думи на теперішньому Майдані Незалежності. Попереду колони два прапори: перший жовто-блакитний, другий — із портретом Шевченка (чи не так ми ходили наприкінці 2004-го і на початку 2005-го?). Біля Думи М. С. Грушевський дав знак, що хоче говорити. Він закликав усіх присягнути під прапорами, що, почавши боротьбу, ми не складемо зброї. Як це сталося, що навесні і влітку Центральна Рада гордо проголошувала, що спирається на “мільйон багнетів”, а вже в грудні нікому було її боронити? Орієнтовані на наївний пацифізм і “братифікацію” з російськими революціонерами, очільники Ради фактично не цікавилися військовими справами. Етнічний поляк, а душею патріот-українець Вацлав (В’ячеслав) Липинський організував у Полтаві кавалерійський підрозділ, проте Київ від нього відмовився. Самородний стратег С. Петлюра запровадив формування військових загонів за отаманським принципом: горластим випадковим людям видавалися повноваження й гроші, а вони набирали собі “полки”, безпорадність яких невдовзі стала очевидною. Коли довкола хаотична мішанка ідейних ворогів і воєнізованих бандитів, без армії немає влади; під Крути посилають ненавчених хлопчаків, та й у столиці кепсько. “Были десятки тысяч людей, вернувшихся с войны и умеющих стрелять, — пише М. Булгаков у романі “Біла гвардія”. — Трехдюймовые орудия в каждой пятой деревне, и пулеметы в каждой второй, во всяком городишке склады снарядов. И в этих же городишках украинские семинаристы, ставшие прапорщиками, штабс-капитаны с украинскими фамилиями… все говорят на украинском языке, все любят Украину (волшебную, воображаемую, без панов, без офицеров-москалей), и тысячи бывших пленных украинцев, вернувшихся из Галиции”. Не бувши прихильником незалежної України, М. Булгаков чесно пише про те, що бачив — є місто, а в ньому варта (поліція), і міністерства, і газети, а що таке справжня Україна, “которая по величине больше Франции, в которой десятки миллионов людей, не знал никто. Не знали, — смешно сказать — о деревнях, расположенных в пятидесяти верстах от Города”. Не всі знають, що хрещеним батьком, а далі старшим колегою і, зрештою, другом Булгакова був викладач Київської духовної академії, професор по кафедрі словесності Н. І. Петров — пристрасний симпатик української літератури, відомий український літературознавець. А влітку 1937- го (!) уже хворий, але ще не зламаний Булгаков “купил на Арбате украинский словарь” (про що записала у щоденнику дружина письменника). Ще раз цитую “Білу гвардію”: “… доходили смутные вести из областей, которые носят название — деревня, о том, что немцы грабят мужиков и карают их, расстреливая из пулемётов, под шелковыми абажурами в гостиных слышно было бормотание: “Так им и надо! Немцы им покажут!” Тут немцы, а за далёким кордоном, где сизые леса, большевики. Были слухи, что справиться с гетманской и немецкой опасностью могут только большевики, но у большевиков своя напасть: жиды и комиссары. Вот головушка горькая у украинских мужиков!” Отже, військо як інструмент влади, село і селяни як підмурок держави жили (виживали чи не виживали) самі, покинуті напризволяще. Безвладна влада не має перспектив попри формальні атрибути державності. Большевики, сказати б, “легко, але твердо” пообіцяли селянам землю — негайно! І перемогли, щоб невдовзі забрати останнє зерно і чорноземи разом із мільйонами життів. Професорський соціалізм не витримав конкуренції з бандитським. Лише організаційною імпотенцією Києва можна пояснити, що велика селянська армія Махна то просто грабувала, то розподіляла награбоване в стилі Робін Гуда, то воювала проти большевиків, то ганяла тачанки, бувши на їхньому боці. Користуючись модерною термінологією, можна сказати, що “проект Україна” завжди потребував, але ніколи не мав справного менеджменту. Ось що пише пріснопам’ятний Остап Вишня у гуморесці “Державний муж”: “Бігав з Центральної Ради в університет, а з університету в Центральну Раду. Тоді до св. Софії, а з св. Софії до “Просвіти”, а з “Просвіти” на мітинги, з мітингів на збори, зі зборів у ЦР, з ЦР на з’їзд, із з’їзду на конференцію, а з конференції в ЦР. До того було ніколи, що просто страх”. Організаційний крах перспектив, породжених “помаранчевою революцією”, — одна з найболісніших утрат. І невідомо, чи можна надолужити втрачене, бо, живучи в зоні політичної гравітації Росії, завжди мали й матимемо охочих “прогнутися”. Коли Президент (занадто) демонстративно уникає перемовин із північно-східними лідерами, а Прем’єр-міністр їх прагне, бувши готовим “все” пообіцяти і, скидається, навіть “усе” віддати за підтримку на виборах, то це не політика, а “рейвах” (як кажуть мої єврейські друзі, трохи пам’ятаючи батьківський ідиш). 3. У контексті сьогоднішніх переговорів і з Москвою, і з Брюсселем варто озирнутися на спробу Центральної Ради домовитися з Москвою про мир (і все інше, що його супроводжує). Офіційне відкриття перегово-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин