12 “Іван Семенович — енциклопедично освічена людина свого часу”. Постать · с. 12сторінка оригіналу ↗
Антиімперський дискурс у листах Нечуя До 175-річчя з дня народження І. С. Нечуя-Левицького
Слово Просвіти, №47 за 2013 рік
Володимир ПОЛІЩУК, доктор філології, професор, м. Черкаси
Таким свідомим борцем за національне визволення України, борцем проти великоросійського (московського) імперського режиму був Іван Семенович Нечуй-Левицький. Отой зовні не кремезний, лагідний, тихий, спокійний чоловік, який, за Франковим висловом, був “всеобіймаючим оком України”, був уважним обсерватором життя, причому не тільки українського, а й усеросійського та європейського. Нечуй- Левицький — енциклопедично освічена людина свого часу: фаховий історик, автор підручників з української мови, глибокий релігієзнавець (перекладав Біблію), етнограф, фольклорист (про що свідчать відповідні його праці й нариси). Судячи з його культурологічних трактатів і листів, Іван Семенович був добре обізнаний із філософськими та політологічними працями мислителів Європи і світу, кваліфіковано в них розбирався. Чи знали ми про це? Майже певен, ні. Зі зрозумілих нині причин покоління українців не знали про глибокий і багатий його світогляд, явлений не тільки в хрестоматійних і позахрестоматійних (зокрема й замовчуваних, як-то твори й нариси історичної тематики чи навіть “Хмари”, на які влада поглядала вельми підозріло), а — особливо — у його культурологічних трактатах, захованих у глибокі сейфи і схрони. Ідеться про культурологічні трактати “Органи російських партій”, “Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини (Сьогочасне літературне прямування)” та “Українство на літературних позвах із Московщиною”. Відомий публіцист і політик Михайло Косів, маючи на увазі згадані трактати, риторично запитував в одній зі своїх статей: “…чи знаємо ми такого Нечуя-Левицького?..”. Найбільше і найвиразніше антивеликоросійський, антимосковський пафос писань І. Нечуя- Левицького виявився у цих культурологічних трактатах. Варто зацитувати хоча б такі гострі фрагменти трактату “Українство на літературних позвах з Московщиною”: “В Росії “обрусіння” (під Росією мається на увазі Російська імперія, а під “обрусінням” — посучасному — русифікація чи й зовсім по-новітньому — впровадження “русского міра” — В. П.) йде не днями, а немов годинами, неначе в ньому спасіння не тільки Росії, але й усього світу від якоїсь напасти… Автономії провінцій і народів ламають, національності гнуть і скручують в обід. Скрізь нищать народні мови, національні літератури, скрізь бачимо національний великоруський натиск, котрий постановив собі неначе яке завдання, знищити до останку усі національности в Росії і повеликорусити їх. Найважчий притиск від сієї системи випав на долю України…” Трохи далі: “Ми вважаємо на національну нетерплячість великоросів, як на виявок расовий, дуже примітивний, схожий з релігійною нетерплячістю давніх народів…”. Іще далі: “Ся неповага до інших народностей, се нехтування ними, навіть якась ненависть до них і справді й досі ще жива в великорусах і виявляється фактично й реально в притисках інших національностей, залежних від Росії. Ся національна ненависть та нетерплячість, окрім деспотичного укладу сім’ї,… викохана в них історією… Сеї неповаги, сього нехтування (до інших націй — В. П.) не позбулися навіть деякі високо розвинуті великоруси, такі, наприклад, як критик Белінський, романіст Тургенєв, навіть сатирик Щедрін, що піднімав на смішки українщину…”. Писано це на початку 1890-х років і не втратило актуальності й нині, бо письменник-класик влучно визначив сутності шовіністичного великоросійського імперіалізму. На хапання і присвоєння великоросами чужих цінностей І. Нечуй-Левицький указував прикладами літературними. Скажімо, у відомій його статті про “сьогочасне літературне прямування” класик писав: “Ми не можемо не докоряти великоруським вченим, котрі в своїх “Историях русской литературы” без сорому мостять давню українську літературу київського періоду: і Феодосія Печерського, і Нестора, і Кирила Туровського, і “Слово о полку Ігоревім”, і київських вчених, що вийшли з Київської академії: Симеона Полоцького, Мелетія Смотрицького, Славинецького, Димитрія Туптала…”. А це з року 1878-го, але ж і нині актуальне… Природно, що саме від цих дум Нечуєвих проростає багато ідей його творів і семантика людських характерів у тих творах. І не слід говорити, як це робилося раніше, що великий класик щось там “не зрозумів”, до чогось “не доріс” чи в чомусь “помилявся”. Якщо в чомусь був надто суб’єктивним, то хіба в деяких своїх суто літературних, художніх симпатіях чи антипатіях. У царині ж історіософії, у царині суспільно-політичній він дуже добре і фахово в усьому розбирався, давав точні оцінки, які витримують випробування часом. Отже, гострі трактати І. Нечуя-Левицького — згусток глибоких дум, виразні відлуння яких знаходимо в його художніх творах і листах. Далі й піде мова про Нечуїв епістолярій та антиімперський дискурс у ньому. У листах до різних адресатів Іван Семенович майже не висловлювався так прямо й гостро, як у трактатах. І адресати були різні, та й листовний жанр — не завжди рівня полемічному трактатові. Але і в листах є те, що нас цікавить. У цьому легко переконатися, погортавши 10-й том зібрання Нечуєвих творів. На нього й посилатимуся, зазначаючи сторінку. Корені Нечуєвого національного патріотизму у родинній традиції, у дитинстві. Про це з повним усвідомленням суті справи писав Іван Семенович у листі до О. Кониського ще 1876 року, в 38-літньому віці. Нечуй зізнавався, що батько-священик не мав на нього якогось виховного впливу, та при цьому з відчутним задоволенням писав: “Мій батько любив українську історію і літературу. Між його книжками не було ні Пушкіна, ні Гоголя, але була “Історія Малоросії” Бантиш-Каменського й Маркевича, була Літопись Самовидця і інші книжки, що тоді виходили. Він любив говорити проповіді по-українській, часто розказував про право українського народу й славу, дуже був радий, побачивши українську євангелію Куліша і просив мене достати йому українську біблію. В нього була вже українська ідея, що рідко траплялося між українськими священиками” (с. 263). Особливий же вплив на майбутнього класика, за його ж зізнанням, справляла мати, яка “не вміла говорити по-великоруській і говорила чудовим чистим українським черкаським язиком, зовсім по-народному, з приказками й прислів’ями” (там само). Майбутній письменник виростав у священичому середовищі, яке, попри відомий консерватизм чи навіть певну (більшу чи меншу) реакційність, дало українській духовності, культурі, літературі немало славних імен. Саме з кола мислячої, незахланної християнської інтелігенції вийшли (тільки з одного географічного закутка, зовсім близького до Нечуєвого Стеблева) і Сергій та Петро Єфремови, і Василь Доманицький, і Павло Филипович… Звісно ж, і сам Нечуй. Це ж саме релігійно-духовне середовище — вже на рівні духовного училища й духовної академії — зародило в душі молодого Івана Левицького, певно ж, не бажаючи того, й паростки неприйняття чужого, яке нав’язувалося з грубим насиллям над душею й тілом. Власне, це були паростки того самого антиімперського (антимосковського, антивеликоросійського) мислення, яке згодом перелилося на сторінки творів і трактатів. У тому ж листі до О. Кониського Нечуй описував “педагогічну практику” своїх учнівських літ: “За лайку й за український язик карали нотаткою: то була плисковата дощечка з ремінцем, і його надівали на шию тому, хто сказав погане слово або говорив поукраїнській. (Тобто, українська мова фактично прирівнювалася до лайливих слів — В. П.). Всередині вона була видовблена, і там лежав журнал, де записували, хто сказав яке українське слово і як було треба справляти повеликоруській. Записаного ждала кара” (с. 266). Як видно з Нечуєвих листів, церковно-релігійна сфера в Російській імперії була важливою й вельми впливовою сферою зросійщення чи, як тоді мовилося, “обрусєнія окраїн”. Сам письменник це добре усвідомив і дуже критично все те оцінював і в художніх творах, і в листах. Особливо гостро він висловлювався проти очевидних антиукраїнських тенденцій у церковній (а згодом ів інших) сфері. Пам’ятаючи своє навчання в Київській духовній академії, він писав О. Кониському: “Великоруські професори так само, як і студенти, не були ласкаві до українщини, а українські професори були офіціально й неофіціально зовсім мертві люди у всякому питанні, як і всякі професори на Україні”. Певно ж, треба визнати, що до усвідомлення й утвердження власних антиімперських позицій Нечуй ішов від власних відчуттів, зокрема й відчуттів від спілкування з учнями інших національностей. “В академії, — писав у листі Нечуй, — тасують, не знаю навіщо, студентів з усіх губерній. Половина моїх товаришів були великороси, але було чимало сербів, були й болгари, молдавани, й греки, й грузини. Великороси здивували мене своєю грубістю й якоюсь грубою мужичою фамільярністю. Між ними були дуже дикі натури, десь аж з-за Волги: вони говорили на кожного ти, хоч бачили чоловіка вперше ввічу і ні з сього, ні з того гнули лайку по-московській просто тобі ввічу, наче компліменти говорили, аж чудно було слухати. Потім тільки вони трохи обтирались і цивілізувались. А тим часом на український язик, котрим звичайно говорять між собою семінаристи й академісти на Україні, вони поглядали згорда і сміялися з нас… Великоруські студенти дивились на все українське з антипатією примітивних людей…” (с. 268— 269). Нечуй-Левицький не був ксенофобом узагалі й русофобом зокрема. Тонка, вразлива натура, мав глибокий інтелект і послідовно обстоював органічні для нього національні цінності, письменник принципово й цілком адекватно реагував на різні прояви російського великодержавництва, чи воно виявлялося на рівні загальноімперському, чи на рівні особистісному. Звідси і його критицизм щодо видимого шовінізму “великоруської натури”, особливо ж коли така “натура” проявилася зовсім показово чи реакційно. Характерний у цьому сенсі епізод із листа до Івана Пулюя, в якому Нечуй не без сарказму розповідав про ставлення синоду російської церкви до українських перекладів церковних книг: “Було і в нас те саме, як ще в шістдесятих роках (ХІХ ст. — В. П.) послали в святий синод український переклад життя святої Варвари. Синод звелів спалити цей переклад, неначе якусь непотріб. І свята Варвара перетерпіла раз муки од свого навісного татуся Діоскора, а це вже в новіші часи… святого російського синоду” (с. 439). Вельми цікаво антиімперський дискурс вичитується з Нечуєвого листа до Михайла Грушевського, в якому класик дає оцінку лицемірним імперським маніпуляціям із переписом підконтрольного Росії населення. Іван Семенович сповіщає про написану ним і відправлену до різних редакцій статтю “Лік українського населення в Європі, Азії і в Америці”. У листі, а також, певно, і в статті, Нечуй нотує: “В Росії в газетах вже після того був надрукований лік в Росії усяких народів по перепису 1897 року з якихось джерел…і, мені здається, — з шовіністичних неправдивих, бо в нас, звичайно, зменшують число українців та білорусів, а число великоросів ставлять неймовірно велике: “С намы, мов, бог! Разумейте языцы и покоряйтеся… бо нас он скільки!”. За число усякових інородців в Росії ніколи не сповіщали, бо їх все залічують в “господствующую нацию” — і мордву, і мещеру!” (с. 448). Далі ж Нечуй-Левицький подає свої розрахунки чисельності різних націй у Російській імперії й демонструє очевидні імперські маніпуляції, особливо спрямовані на зменшення числа українців, і висновує: “Це од нас украли та приточили числа до киргизів та татар —
“Відкриваючи” наново класиків, розуміємо, що вони не були такими одноплощинними чи майже одноплощинними, як про це говорили за радянських часів. Це були надзвичайно цікаві особистості зі своїми пристрастями й уподобаннями, чеснотами й вадами, і світогляд мали широкий, і за своє найрідніше вболівали, бо українські письменники, що писали гнаною, упослідженою українською мовою всупереч заборонам і цензурам, були патріотами своєї нації, гнобленої, але не зламаної. Українські класики знали й бачили поневолювачів, із видимою сміливістю багато хто з них свідомо позиціонував себе принциповим і послідовним опонентом імперської влади, навіть усупереч можливим загрозам і репресіям.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
