Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Геноцид · “Тепер ніхто не сміявся. І мати, і комнезами, і діти зрозуміли, що жарти скінчилися”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Н Нииккаанноорр ККО ОВВААЛ ЛЬЬ Крушилівка тридцятого року Уривок П Прроо ппооввііссттьь ННииккаанноорраа ККоовваалляя

Слово Просвіти, №47 за 2017 рік

Снідали пізно і, як завжди, у запічку. Миколка й Марійка, підігнувши під себе ноги, сиділи на лежанці, Мартин на лавці. Їли з однієї миски, зачерпуючи обгризеними, надщербленими, почорнілими ложками. Сьорбали дружно, похапцем. — Добрий кулешик! — хвалив Мартин. — Смачно! — шморгала перебитим носом Марійка, витираючи заляпані колінця. — М-мм! — схвально мимрив, задоволено трясучи головою, Миколка. Мати їла на ліжку. Трохи звелася, сперлася на лікоть і сьорбала, беручи однією рукою навпереміну то хліб, то ложку. Їла й думала, думала. І чого лишень не зазнала на своєму віку?! То двічі на день червоні міняли білих, а вночі приходили невідомо які, і всі пили, їли, грабували, мобілізували, приставляли до рушниць, виправляли за підводами, вимагали хліба й м’яса, забирали коней, і одні розстрілювали де-небудь на городі кожного, котрий хоча б день перебув з іншими. Ховали все від усіх. Чоловіки місяцями висиджували по ямах, виритих де-небудь у засторонку, під соломою, коней відводили до лісу. Або гроші. Боже, як вони висотували криваву працю! За цінами ніхто встежити не міг. Бувало, продаси теля сьогодні, а завтра за ті гроші коробочки сірників не купиш. І яких тільки не було! Катеринки, керенки, миколаївки, карбованці, рублі… Доходило до того, що в мішках їх, як солому, носили! А згодом, коли загосподарювали комітетчики, землю без кінця ділити стали… Угноїш, виробиш, а її навесні іншому та й віддадуть, і такому, що ні орати, ні сіяти не буде! І кому лише не доводилося догоджати, кого не впрохувати, самогонку четвертями не ставити! Законом, правдою нічого домогтися не можна було — старшинствували в селі три-чотири чоловіки, які могли по світу з торбами пустити, посадити. Чекали, думали, мине й це, як минало багато чого іншого, і раптом — колгоспи! Запишися, працю свою криваву віддай! Та кому, за що?! Головченко, коли кінь здох, гній тачкою сам під ячмінь вивозив, — а Бажайко з голоду опух, та не повезе! Він і в поле, доки сонце в спину не запече, не вийде! То невже йому, лежню, добровільно, за однією заявою, віддати все? — Підлити ще, мамо? — спитав Мартин. — Га? — не зрозуміла мати, але відразу збагнула й усміхнулася. Господар. Тепер їй і полежати можна. Теличці соломи підстелив, овечкам сінця дав, молозива надоїв, пійло корові приготував, поросяті виніс. Відразу не підніме, то потроху виносить: спочатку порожнє цеберко, потім пійло у відрі. Згадала, що дівчинка Мартинові не сподобалася, і знову всміхнулася. Виросте! Сам червоний, зморщений, негарний, невеличкий, як ложка, був, тепер ген який вимахав! — Не пропадемо! — мовила весело. — Молочко з’явилося, помічники ростуть. — І я помічниця буду! Зірочці (телятко вже так назвали) травичку влітку рватиму. Дівчинку бавитиму, правда, мамо? — загомоніла Марійка. — Звісно звісно, — відповіла мати, — ти вже розумниця в мене! Усім стало гарно, всі тішилися, і Миколка радів. Дивлячись на інших, намагаючись по губах визначити, про що йде деться, він сам пробував заговорити. — А а а! М м м? — показував на хлів. Він з Марійкою вже тричі бігав на телятко подивитися і щоразу помічав у нього щось нове, про що Марійка негайно до повідала: “Іще в нього ратичка одна біленька. Я не помітила, а Миколка побачив”. І тепер, бачачи, як Миколка швиденько їсть, Мартин уже знав, що він квапиться знову бігти до телички! Але їм і поїсти не дали. Заскрипіли двері, в сінях почулася гучна розмова, пролунав гупіт важких чобіт, і в хату ввалилися Редька, Назар Дружба, Тимко Мазуренко, Васька Савчук, Яків Довбня… Ідуть, валом валять! І при зброї. У Редьки наган. Васька Савчук і Яків Довбня з рушницями, в активістів — щупи: довгі, гострі, немов ко Анатолій ПОДОЛИННИЙ, письменник, кандидат філологічних наук зацькі піки, залізні палиці! Набилося їх у сіни, хату та все ідуть, ідуть. Заходять, наче до клуні, ніхто шапки не скидає, не вітається. Замовкли, застигли з відкритими рота ми діти. Зупинилися на півдорозі ложки, витікає недонесений до рота куліш. — А а а… мать! — загримів зненацька відбірною лайкою Петро Ноженко, присідаючи і хапаючись за голову. Забув, що стеля низька, звівся за порогом на повен зріст і гепнувся маківкою. — Диверсію коїш? — грізно насупився Редька. — Ха ха ха! — підхопила бригада начальницький жарт. — Уа а… Уа а, — запищало дитя. — Плодишся? Розмножуєшся? — презирливо примружився Редька. — Ліпше про хлібоздачу подумала б! Тепер ніхто не сміявся. І мати, і комнезами, і діти зрозуміли, що жарти скінчилися. Мати ворухнулася, звелася ніби, проте скорчилася від болю і схилилася на подушку. — Синку, — покликала вона Мартина. — У скрині лежить біленька хусточка, там квитанції. Дістань, покажи їм. Ми виконали всі поставки. Двічі виконали! Мартин зісковзнув із лавки, кинувся до скрині, але Редька помахом руки зупинив його: — Ми не по квитанції! Ми по лишки! Ти мусиш здати п’ять центнерів пшениці! Мати гірко всміхнулася: — Лишки. П’ять центнерів! Нам самим хоч із торбами йди! Картоплю давно змішуємо, гарбузи, буряки, лушпиння сушимо! — Ти це облиш! Я питаю: добровільно хліб здаватимеш? — загрозливо випрямився Редька. — Не вірите, самі дивіться, — мовила мати. — Та а ак! Не хочеш добровільно? — закивав головою Редька, не тямлячи себе від люті. — Кажу, гірше буде. Силою — гірше! Мати не розуміла. Не знала вона, що вождь учив поєднувати переконання з принукою. Не знала, що зі зброєю ходили не для перестраху. Зате Редька знав свої повноваження. Він усе міг, і вбити теж! Аби лише привід був. І вартовий у в’язниці не міг просто піти в камеру і застрелити в’язня, але вивести цього в’язня за ворота і вбити впритул, посилаючись на “спробу до втечі”, було для нього легким ділом. За вбивства “при спробі” розгляд був простим, тут можна й особисті рахунки зводити. Зводив і Редька. — Та ак! — перебіг він очима бригаду, і ті без слів зрозуміли, кинулися виконувати. А Редька затих. Він сів на лавку, дістав кисет і, зловісно посміхаючись, став вертіти самокрутку. Голова сільради! Господар! І демократія, і збори, і народ діяли, але практично порядкував, відповідав за все він один! І ці слова вождя він запам’ятав дуже міцно, назавжди. Так, він свій — коржівський, так само, як інші, в дитячі літа пастухом у полі бігав, зате нині його влада! Це й по одягу видно, чинений кожушок, козацьке галіфе, чоботи з рипами, хвацько заламана, набік зсунута шапка з сірого каракулю. Він — начальник, і воля, і влада його! Немає тепер на селі сили проти нього! Він усе може! Жінку свою набридлу — убив! Усі сусіди чули, як він її чоботами, наче глину місив, а хто доносити пішов? Ніхто. Тому що заслужений він! Прізвище його в місті на стіні колишнього Палацу праці написане! Він папір має: “Перебував у бойовому загоні робітничої молоді ІІІ Інтернаціоналу, неодноразово брав участь у придушенні контрреволюційних виступів у губернії”. Він лютував жахливо. Ніхто більше від нього у ті часи купців і попів за місто не переводив! У нього й тепер рука не здригнеться і наплювати йому на закони! Для нього закон — слова вождя: “Ми завжди праві, тому що ми — влада”. Згадавши, як Книш погрожував скаргою, він презирливо посміхнувся. Не знає Книш, що скарга йому на користь, що секретар райкому не одного голову сільради на нарадах при всьому народі для прикладу за те й знімав, що скарг на нього не писали. Не чув Книш слів першого: “Контрі потураєш?! Сонечком своєї влади її грієш і не скаржаться вони, живуть?!” “Іди скаржитися, іди!” — сказав він сам до себе і думкою вертаючи до канцелярії, де він уночі комнезамів школив, задоволено заусміхався. Ноженко просто таки розгубився, коли він його перед усіма по струнці поставив і почав допитуватися: “Хто ти, товаришу Ноженко, є? Що ти для радянської влади зробив? Скількох куркулів зничтожив?! Бандитів скількох убив?!” Ноженко розгубився, а він його, розумника, чистив, чистив, потім гайда усім зборам “Правду” читати, ненависті класової всіх навчати, на куркуля та “індуса” цькувати. Йому в районі читали про те, як “закопували хліб у землю”, і він їм про те саме читав. Велика, на два стовпці стаття, але слухали, слова не мовили. Коли ж він, Можливо, про це унікальне московське видання автобіографічної повісті Никанора Коваля “Крушиловка тридцатого года”, присвяченої голодомору і колективізації в Україні, ще ніхто у нас не згадував. А в Росії, хоч як дивно, вона вже друкована тричі: вперше в журналі “Грани” за 1996 рік та двома окремими виданнями у 2000 і 2010 роках. Наклад останньої публікації для Росії незначний: усього дві тисячі примірників. Автор повісті народився 1922 року в селі Майдані-Літинецькому, нині Яблунівка Літинського району на Вінниччині. Помер 2000-го. Кадровий офіцер, військовий перекладач, учасник Другої світової. Після війни жив у Росії, в Калузі. Чи збирався стати письменником? Напевно, ні. Але ще в молоді літа поклявся повідати правду про нечуване насилля над українським селом, свідком і жертвою якого він був. І розповів, крадькома пишучи заповітну книгу багато років. Це була підпільна робота. Писав ночами. Ховався з рукописом, двічі його знищував, боячись обшуку. Дер написане, бо воно не задовольняло його, вчився і вчився письменницького ремесла, призбирував велику власну бібліотеку, опановував російську літературну мову й нарешті за нових політичних обставин почав почергово розсилати свою працю до журнальних редакцій. Та дарма! Потужна викривальна сила рукопису лякала редакторів. Якось мандрівний текст Никанора Коваля потрапив до рук Олександра Солженіцина. Той зацікавився прочитаним, дав йому свою назву і допоміг із публікацією. Автор уже перед кончиною потримав макет майбутньої книжки в руках, твердо знаючи, що незабаром вона з’явиться друком, і вкотре перечитуючи на першій сторінці дорогі для нього слова: “Оляні Макарівні, матері моїй, замученій колективізацією, присвячую”. Головний персонаж повісті, підліток Мартин — це він сам, матір він назвав Катериною, сім’ю свою — Головченками. Оце й увесь вимисел. Решта — правда, яка під час читання здається неймовірною. Чим же відрізняється повість Никанора Коваля від багатьох інших видань на цю тему? На мою думку, передусім подробицями — винятково правдивими, трагічно пережитими, безхитрісно і щиро, з болем відтвореними, що складають картину немовби якоїсь первісної людської жорстокості. Не маючи наміру давати в цьому вступному слові ширшу оцінку повісті, зверну увагу читачів на те, що Никанор Коваль доносить до нас ще й таку гірку істину: голодомор в Україні творили не лише люди (чи ж люди?) з неукраїнськими прізвищами, а й свої, односельці, сусіди, навіть родичі. І про це забувати не слід. Москва чужими руками жар загрібала. Чужими, але нашими. Скільки в українській історії трагічного, скоєного власними руками! А сьогодні хіба не так?.. Пропоную увазі читачів “Слова Просвіти” один із початкових розділів повісті у власному перекладі з переконанням, що цей твір належить також до історії української літератури, хоч і творений російською мовою.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин