Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Погляд · “Зовнішній ворог перемагає, лише коли внутрішній допомагає”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «1. Москвофільство Львова: історія», с. 6

1. Москвофільство Львова: історія

Слово Просвіти, №47 за 2017 рік

Ірина ФАРІОН Продовження. Початок на стор. 6 І це всупереч тому, що Київська православна митрополія була канонічно підпорядкована Константинопольській патріярхії. У листі до московського очільника церкви І. Копинський 1622 року називає себе єпископом та екзархом Малої Росії, а адресата — вперше патріярхом Великої та Малої Росії: “…кир Филарету […] патриарху Великой и Малой России…”, “…Исаия Копинский, епископ и ексарх Малой России, рукою властною” [ВУР I, с. 27—28]. Заохотили вживати цей термін і грецькі ієрархи: “Греки назвали Україну Малою Руссю, тобто частиною Великої Руси, або Московщини. Те, що греки створили у Москві патріярхат — теж було їй на користь, бо поставило її вище Києва” [Блажейовський 2010, с. 29]. 4. Друга половина ХIХ століття — спалах москвофільства через зневіру у власні національні сили. У цей період москвофільство — це передусім мовно-літературна течія, що поряд із церковним напрямом стала основою для подальшого політичного руху. Загальновідома роль “Русалки Дністрової” (1837) і руської трійці — М. Шашкевича (1811— 1843), І. Вагилевича (1811—1866) і Я. Головацького — у формуванні національного самоусвідомлення Галичини і передусім Львова. Проте саме побратими М. Шашкевича І. Вагилевич і Я. Головацький зрадили українську національну ідею: “Було се немовби якесь прокляття над галицькою землею, що два люди, які її будили зі сну, скінчили не то що зневірою, але зрадою своїх найкращих мрій, виплеканих у молодості, вилеліяних серед переслідувань і поневірки” [Студинський 1935, с. 190]. Якщо І. Вагилевич, попри свої незаперечні й поважні наукові заслуги в царині мовознавства, етнографії та фольклористики, подався служити полякам і очолив недовготривалий орган полонізованих українців “Дневник руський” (1848 р. у Львові), гасло якого полягало в єднанні поляків та українців (особливо польськомовних) як єдиного (!) народу у складі Польщі, то Я. Головацький, попри свої можливості професора катедри руської словесности у Львівському університеті, став яскравим представником інтелектуального москвофільського табору. Вибір Я. Головацького, науковця з солідними розвідками у царині українознавства [Лесюк 2014, с. 80—89], тим цинічніший, що він у час революції 1848 року був символом української тожсамости передусім завдяки його дуже прогресивній статті під знаковим псевдом Гаврило Русин “Становище русинів у Галичині” (1846 р.), що абсолютно спрямована в сьогодення: “Передусім бракує руському народові здібних керівників і проводирів, центру і органічного зв’язку окремих частин, а освіченим русинам — необхідної моральної сили, знання справи, любови до батьківщини і самопожертвування. Народ розчленований, пригноблений і ледве животіє без самосвідомости, а його вожді, денаціоналізовані і чужі йому, спокійно присипляють його дальше в цьому сні” [Русалка Дністрова 1989, с. 248—249]. У жовтні того ж року він стає одним із найактивніших учасників першого з’їзду діячів української культури, освіти і науки у Львові, де виступає з блискучою промовою про мовно-етнічну єдність усіх гілок українського народу (стаття “Розправа о язиці южноруськім і єго нарічіях” з епіграфом до неї Шафарика “Народ, що усвідомлює значення рідної мови для свого вищого духовного життя і сам її покидає та зрікається, здійснює самогубство”) і в грудні стає завідувачем катедри української словесности (української мови і літератури) Львівського університету [Стеблій 2011, с. 78—79; Петраш 1996, с. 94]. Прикметно, що, думаючи над пропозицією очолити офіційний українськомовний часопис у Львові, Головацький в одному з листів висловлює стрижневі світоглядові судження, яких він зречеться вже за рік: “…лиш боюся, чи не треба би під час припадком виречися коли свого переконання, свого правого становища яко русин, підсуватися під яке не наське знамя, зрдити тій хоругві, котрій присягав/єм не тепер, не перед урядом яким людським, але ще тоді, коли/м прийшов до сознанія, перед совістю, перед Богом, перед судом роду свого. Тої барви я боюся зрадити і тої барви я не скину нізащо, не продам за ніякі почесті” [Стеблій 2011, с. 80]. Що ж стало причиною того страшного відступництва супроти власної совісти “яко русина”? Чому він втратив те, що абсолютно безпомильно сам як Гаврило Русин визначив для блага нації: “моральна сила, знання справи, любов до батьківщини і самопожертвування”? Передусім суспільно-політичні обставини, що на безхарактерних і слабких людей, попри їхній інтелект, мають вплив підриву світоглядових та моральних переконань. Внутрішній світ їхніх принципів набагато слабший за світ зовнішній. Долучилися до цього і персональні впливи москвофільського грекокатолицького церковного діяча М. Малиновського, реакційного історика-москвофіла Д. Зубрицького та московського історика М. Погодіна — ідеолога російського панславізму. Після революції “весни народів” 1848 року наступила контрреволюція, яка остаточно запанувала після заклику австрійців до Росії приборкати революцію в Угорщині. Як наслідок, улітку 1851 року розпущено Головну Руську раду і на десятиліття запанувала стара система австрійського абсолютизму, що запустила з новою силою польські колонізаційні процеси у Львові. Щойно відроджена, слабка і хитка віра русинів (українців) у себе, зокрема інтелектуально-духовного проводу, зазнала краху: “Вони стратили віру, щоб наш нарід своїми власними силами міг коли дорівняти Полякам, їх напав страх, що Поляки готові наш нарід зовсім спольщити” [Лозинський 1994, с. 7]. Не маючи морально-духовних та економічних сил вистояти перед польським натиском, підсиленим позірною австрійською нейтральністю в польсько-українському протистоянні, ці високі прошарки українського суспільства, духівництво та інтелектуали, шукали порятунку в начебто єдиновірній Росії та начебто спорідненій із нею мові. Незрілість національного самоусвідомлення, чужа австрійська держава, сильний польський гніт і як наслідок політична депресія в постреволюційний час і реставрація австрійського абсолютизму 1849—1859 років призвели до навального у Львові (як і в Галичині, Буковині, Закарпатті) москвофільства. Наголосимо, що москвофільство зародилося у середовищі саме української інтелігенції [Сухий 1998, с. 116]. У газеті “Слово” 1866 року (редактор Б. Дідицький) було відверто проголошено курс на злиття з Росією: “…наш нарід і нарід російський, се один нарід, а наша мова і мова російська, се одна мова” [Лозинський 1994, с. 8] (порівняй із констатацією Й. Борецького ще 1621 року в “Протестації”). Неспинні грошові субсидії з Росії в інформаційно-видавничу і науково-освітню царини лише максимально посилювали цю нову залежність. Абсолютна більшість львівської так званої інтелігенції та тодішній провід греко-католицької церкви змосквофілилися! Звідси їхні численні установи: Ставропігійський інститут, Народний Дім у Львові, Галицько-Руська Матиця, Товариство ім. Качковського, часописи “Слово”, “Русская Рада”, “Наука”, “Галичанинъ”, “Проломъ” та ін. Отож Я. Головацький, що мав всі можливості в університеті викладати українську словесність, перетворився в нудного зневіреного вченого: “…в той часу його душі вже померкли колишні ідеали, а в серці не лишилося ні запалу, ні віри […]. Великі можливості були втрачені назавжди” [Петраш 1996, с. 101]. Показником цієї зради і зневіри у спроможність українців до самостійного розвитку відразу стала МОВА. Із 1851 року він переходить у своїй викладацькій діяльності на катедрі української мови (задля цієї мови вона була створена!) з народної мови на горезвісне “язичіє” — гібридну мішанину церковнослов’янської, староукраїнської та ін. мов, бо мовляв, “не на утлім дереві самого простонародного язика побудуємо храм народного просвіщення” [Петраш 1996, с. 95]. Із 1866 року він остаточно вливається до табору москвофілів і збирає пожертви “на поддержку русского дела в Галиции”, що призводить до його звільнення з університету, де він встиг побувати і деканом (1858—1859), і ректором (1864), себто мав виняткові можливості розгорнути колосальну роботу з розвитку української народної мови... Переїхавши з родиною до Росії, він очолює “Археографічну комісію для розгляду древніх актів”, систематично пише до галицьких, фінансованих з Росії москвофільських органів “Слово”, “Пролом”, “Беседа”, “Страхопуд”. В останньому з них 1887—1888 рр. він публікує принизливий для українців твір начебто від Маркіяна Шашкевича “Не/Овидовы Heroides” (“Посланіє Маркіяна къ своимъ просвитнымъ интерпретамъ”), що вражає своїм цинізмом. Поряд зі злісною зневагою до всього українського (найбільше ненавидять те, що зрадили!), зокрема гетьманів І. Мазепи та І. Виговського, він ще й висміює фонетичний правопис свого колишнього побратима М. Шашкевича від його ж імени… [Студинський 1935, с. 199—201]. Як свідчать сучасники, на схилі літ Головацький начебто гірко розкаювався за свою зраду, звинувачуючи в цьому ідейного батька галицького москвофільства історика Дениса Зубрицького, проте, видається, що за бaтьків переступ сповна заплатили його діти: син Ярослав, судовий слідчий, наклав на себе руки; син Всеволод, відомий своїм вільнолюбством, не міг як лікар знайти роботи в Росії; а доньку з політичних мотивів ув’язнено в одиночній камері. Прохання до царя помилувати залишилося без відгуку. Цей моральний удар і призвів до смерти Головацького. За жорсткими і справедливими словами Івана Франка, його “пожвякало і виплюнуло галицьке москвофільство” [Петраш 1996, с. 105]. Слушно зауважував І. Франко, що москвофільство — це насправді “глибока психологічна проблема” і розглядав її на прикладі життя відомого москвофіла у Львові І. Наумовича (1826—1891) — пароха у Збаразькому повіті, письменника і посла до галицького сойму (1861—1866), який у 1876 р. перевів на православ’я ціле село і заявив у сеймі, що книжна московська мова — це насправді руська, утворена русинами. Приймаючи книжну московську мову, ми беремо назад свою власність. Проте і цей діяч з роздвоєною душею (“двоязичність і дволичність”), “побачивши там (коли переїхав до Росії — І. Ф.), що його мрії про російський рай полягали на ілюзіях, відкликав усе своє життя — зажив отруту” [Франко 2006, с. 557]. 5. Від ХХ ст. до III тисячоліття: від москвофільства “новокурсників” до гібридного москвофільства “єдина країна — єдіная страна”. До 80-х років ХIХ москвофільство, попри зародження народовства у 60-ті роки, було провідною силою Львова (як і всієї Західної України), що рухалося з наперед запрограмованими пораженськими гаслами орієнтації на чужинця: “Краще втопитися в російському морі, ніж у польській калабані” або ж “Ворог мого ворога — це мій друг”. Протистояння між українцями і поляками, ворожі стосунки Польщі та Росії (але цілком одностайні в недопущенні українського сепаратизму) особливо після повстання 1863 року, програш Австрії в австрійсько-прусській війні 1866 року і начебто неминучий поділ Австрії, як колись Польщі, а за тим і уявне приєднання Галичини до Росії — усі ці об’єктивні історичні обставини та суб’єктивні страхи, відсутність волі й віри у власні національні сили (себто ментальний чинник) вербували щоразу нових прихильників орієнтації на Москву… На початку ХХ століття за проросійські партії на виборах голосував чи не кожен третій українець Східної Галичини! Проте найтемніше перед світанком. Перша світова війна стала початком похоронної команди промосковських настроїв, і у Львові зокрема. Москвофіли розкололися на “старорусів” та “новокурсників” (від “новий курс” на засвоєння “модерної російської ідентичности”), останні з яких на чолі з В. Дудикевичем та ін. стали на позиції повної національно-політичної єдности з Росією і прийняття російської літературної мови. Коли 21 серпня 1914 року російські війська вступили до Львова, то призначений Росією генерал-губернатор Галичини граф Г. Бобринський чітко висловив свою програму дій: “Восточная Галиция и Лемковщина искони — коренная часть единой великой Руси; в этих землях коренное население всегда было русским, устройство их посему должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство” [Кубайчук 2004, с. 61]. Свої повноваження з викорінення України в Галичині Бобринський поділив із “Русским Народним Советом” під головуванням вихідця з греко-католицької священичої родини зі Станиславова, депутата Галицького сейму В. Дудикевича, що разом з іншими місцевими яскравими москвофілами С. Бандасюком та Ю. Яворським приїхали до Львова в обозі російської армії. Нагадаю, до речі, як в обозі московської армії на чолі начебто збройних сил радянської Української Народної Республіки приїхав до Києва разом із російським генералом Муравйовим нікчемний син великого батька Ю. Коцюбинський у січні 1918 року, щоб розстріляти кожного, хто говорив у Києві українською мовою та одягнений у вишиванку… Себто п’ята колона в дії: зовнішній ворог перемагає, лише коли внутрішній допомагає. Наслідком цієї московської навали до Львова і жагучих очікувань місцевих москвофілів стало закриття всіх українських шкіл, товариства “Просвіта”, арешти галичан і вивезення їх до Сибіру і, звісно, започатковано курси російської мови для вчителів та друкування підручників російською мовою… Проте відступ російської армії у квітні 1915 року призвів до еміграції багатьох москвофілів до Росії, де багато з них розчарувалися в ідеології москвофільства і згодом брали участь в українських національно-визвольних змаганнях 1917—1921 років. Натомість В. Дудикевич, що втік до Росії, як і інший зрадник по той бік Збруча Ю. Коцюбинський, були розстріляні їхньою ж виплеканою владою — московськими більшовиками: Дудикевича більшовики розстріляли у Ташкентській тюрмі 1922 року (за іншими даними помер у тюрмі), а Ю. Коцюбинського убили 8 березня 1937 року як очільника контрреволюційної троцькістської організації. Відтак прямі й непрямі нащадки львівських москвофілів у часи СРСР здебільшого стали радянофілами… Далі буде.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин