“Ні корови, ні свині, Тільки Сталін на стіні!” · 11 З блокнота письменника · с. 11сторінка оригіналу ↗
Колоски
Слово Просвіти, №47 за 2017 рік
Роман ГОРАК, м. Львів
Нічого особливого не мала зі собою взяти. От лише маленький вузлик з одягом, з тим і поїхала в далекий світ. Її ім’я було Марія, хоча в селі всі її звали Машою. Вона мала ту красу, яка виділяє дівчат Східної України від усіх інших.
Родом була з Шевченкового краю, села Озірного, що у Звенигородському районі Черкаської області. Воно було за п’ять кілометрів від районного центру, де була середня школа, та двадцять три кілометри від залізничної станції Звенигородка, звідки виїхала в той далекий світ.
Село було давнє, ще з XVII
століття, невелике — десь трохи більше ніж 500 дворів і близько тисячі мешканців, яким тільки 1974 року видали паспорти громадян СРСР. Раніше село було значно більше, мало до трьох тисяч мешканців. У часи голодомору 1932—1933 років померло близько тисячі людей. В пам’ять про них у перший рік української державності було встановлено народним коштом пам’ятний знак. У ті роки й померла вся родина матері. Скільки померло внаслідок голоду 1946—1947 років, який уже добре пам’ятала, невідомо. Пам’ятала, як вулицею їхала підвода, на яку скидали померлих від голоду людей, а потім відвозили за село, де їх скидали у велику яму, яку щодня засипали вапном. У тій ямі була і її товаришка Варка, її два брати і мати. Варчиного батька за те, що приніс додому з колгоспного поля кілька колосків жита, засудили на п’ять років тюрми, з якої він не повернувся, а вся його сім’я померла з голоду. Батько Варки клявся, що підібрав ті колоски на дорозі, коли йшов додому, і не хотів, щоб вони пропали. Йому не повірили…
Хата батьків Варки з лелечим гніздом на причілку залишилася стояти пусткою і кожного року все густіше закривалась від людських очей бур’яном. Люди, що проходили повз неї, тихенько хрестились і зітхали, згадуючи гірку долю її господарів. Однієї весни (Марія тоді вже ходила до школи у районний центр) голова колгоспу вислав трактор із лопатою, щоб зрівняти хату Варчиних батьків із землею. На цьому місці виріс пишний рум’янок, який перед дощем пахнув на весь куток.
На фронт Другої світової війни із села пішло воювати майже 800 чоловіків, 126 не повернулися. Серед них і її батько: загинув під Кенінгсбергом. Смерть батька рятувала їхню сім’ю від того, що, коли мати з дочками не могли виконати встановленої норми трудоднів, то їм не відрізали, як іншим, присадибну ділянку, з якої фактично жили. Щоправда, обіцяли, що наступного разу-таки одріжуть удвічі більший кусок, якщо не виконають норми. Тим, хто не повернувся з фронтів, у селі спорудили пам’ятник із лампочкою, замальованою червоною фарбою, яку вмикали в неділю ввечері та на державні свята. Вона мала символізувати вічний вогонь. Під той вогонь мама з іншими жінками, коли мала хвилю вільного часу, ходила виплакувати свою гірку вдовину долю.
У школі вчитель історії казав,
що назва села походить від того, що тут колись стояла сторожова вежа, з якої дозорці оглядали місцевість і сповіщали про небезпеку. Так само про це писали в книжках, хоча старі люди повідали, що назва
У селі була гарна стара дерев’яна
Свято-Покровська церква, в якій у радянський час було зерносховище. Десь ще з часів закінчення наполеонівської війни в селі відкрили однокласну церковно-парохіяльну школу, в якій потім навчання проводили лише російською мовою.
Перед початком голодомору в селі було три товариства спільного обробітку землі. В навколишніх селах такі товариства мали значно цікавіші назви, ніж в Озірній. Тут одне товариство спільного обробітку землі мало назву “Крок уперед”, друге було імені Шевченка (воно було найвідсталіше) третє — імені Петровського, яке, невідомо чому, вважалося зразковим.
До зразкового Петровського приєднали інші й створили колгосп, якому на загальних зборах села присвоїли ім’я того ж товариша Петровського. Господарство вирощувало зернові культури та цукрові буряки, роботу на яких люди вважали каторгою.
Марія з сестрою вижила лише через те, що матері вдалось якось переховати мішок нелущеної квасолі, з якої вона робила борошно і з нього пекла хліб, додавала кору дуба, висушене коріння пирію, яке збирали на колгоспному полі, коли орали. Тому вони якось протягнули той страшний час.
Саме закінчила середню школу, яка від села була за п’ять кілометрів, у райцентрі. П’ять туди і п’ять назад. Кожного дня, крім неділі. Виходила з дому, коли на світ тільки благословилось, і приходила, коли вже темніло. У селі була лише семирічка. Десять класів майже ніхто не закінчував. Чого? Чи так, чи інакше одна перспектива — колгосп і буряки.
На канікулах пропадала з мамою у колгоспі, на буряках.
Сестра Євгенія, яку називали вдома Женею, була старшою від неї, тепер учителювала в Морин-
Вона, Марія, яку всі називали Машою, хотіла також вчитись у Черкасах, як і сестра, але там їй сказали, що шансів у неї мало і радили їхати на Западную: там таких
“Голод 33”. Робота Юрія Іллєнка охоче приймають і надають перевагу перед місцевими. Їй це, правду кажучи, не вельми сподобалося: видирати місце в якоїсь тамтешньої дівчини, яка так само мріє стати вчителькою. Але коли подумала, що після закінчення школи мала би гарувати, як мама, на буряках, то їй здалося, що не вчинить великого гріха перед тою дівчиною, бо все-таки, за словами сестри, життя на Западній значно краще, ніж тут… Чоловік Євгенії був родом з-під Дрогобича, служив у Черкасах, де й познайомився з нею, там і побралися. Він називав її Ґенею, з чого люди в селі підсміювались, бо де таке видано — ніколи Женя не була Ґенею. Мати навіть просила, щоб на людях у селі так негарно не кликав. Обоє й намовили її їхати у Львів вступати в педагогічний інститут. Хотіла бути вчителькою української мови та літератури. А як же інакше? Вона — з Шевченкового краю, знала “Кобзаря” напам’ять, читала його вірші на шкільних вечорах. А мати оповідала, що, коли була малою, то батько брав її з собою у Канів на могилу Шевченка. Вона цього не пам’ятала, але з розповідей мами знала, що тоді ще не було того
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
