Подія року · “Особливо популярним був великий вітряк, який на французьких каменях розмелював на борошно найкращі пшениці місцевих сортів”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
«Ой піду я до млина…»
Слово Просвіти, №47 за 2017 рік
У нашому нелегкому і тривожному сьогоденні не часто можна радіти подіям відродження того, що становить історико-культурну цінність. Досить часто доводиться громадськості боротися і з владою, і з тими скоробагатьками, які готові заради власної вигоди зруйнувати те, що вкрай необхідно зберегти як об’єкт культурної спадщини. Бажання вивищитися, піднятися своїми віллами й котеджами над усіма, — не зупиняє діловарів перед знищенням унікальних природних заповідників, пам’яток історії, архітектури. Власні шкурні інтереси стають вищими над інтересами національними. А частенько й чиновники від культури (напевно, не без вигоди для себе) за шматочок ковбаски віддають перевагу не інтересам держави, а чиїмось приватним. І таке твориться в Україні впродовж останніх двох десятиліть…
Сергій ГАЛЬЧЕНКО, почесний мешканець села Пустовіти
Подія, яка відбулася 3 листопада 2017 року в селі Пустовіти (раніше — Пустовійти) Миронівського району на Київщині, вийшла далеко за межі району та області. Нарешті відреставрували й повернули до робочого стану унікальний вітряк, який збудував народний умілець пустовійтівець Кузьма Дрига ще 1902 року. Подібних архітектурних шедеврів в Україні майже не збереглося, а тому й увага до такої пам’ятки має бути особливою, тим більше, що цей вітряк цілком “працездатний” і може давати, як і раніше, високоякісне петльоване борошно. Як 115 років тому. Розповідають, що Кузьма Денисович Дрига (1852—1929) збудував цього велетня на південній околиці села спочатку як восьмикрилого вітряка. Його верхівка, на якій були закріплені крила, при зміні напрямку вітру з допомогою того ж таки вітру поверталася проти нього. І гігантські крила починали рухатися і приводити в рух усі непрості млинарські механізми. Але потужність восьмикрилого вітряка була завеликою, тому Кузьма Денисович, як розповідали його сучасники, змушений був переобладнати свого красеня на чотирикрилого, як і два типові його ж українські вітрячки, що стояли поруч і теж перемелювали все селянське збіжжя. А за річкою Расавкою на Гуківці було ще два вітряки, збудовані Кузьмою спільно з іншими пустовійтівцями. А на інших вулицях — теж вітряки. Селяни вирощували зерно, яке треба було перемелювати на борошно, адже хліб був основним продуктом харчування. Старожили розповідали, що на вулиці Гуківці жив гарний господар, теж Кузьма, в якого було сімнадцятеро дітей. До столу сідало обідати двадцять п’ять душ-їдців, а тому випікали хліб щодня. Але сталося велике лихо, яке знищило цю родину, — їх розкуркулили. Коней, волів і всю худобу й сільгоспреманент забрали до новоствореного колгоспу, а сім’ю взимку примусово вивезли на залізничну станцію. Щоб діти не позамерзали в дорозі, їх у санях прикрили соломою. І сліду не залишилося від цієї трудолюбивої сім’ї… Кузьма Дрига вже в ранньому дитинстві щось намагався майструвати. Його найбільше приваблювали вітрячки, які він робив із деревини і ставив на узвишшях. Люди милувалися тими недитячими забавками і передбачали їхньому творцеві гарне майбутнє, адже без млина в селі хліба на їстимеш. То вже радянська влада змусила хліборобів повертатися до кам’яного віку іна жорнах і різних круподерках перемелювати вирощене зерно. А Кузьмі хотілося чогось такого, чого ще не було не лише в Пустовійтах, а й у всьому Канівському повіті, а можливо, і в Київській губернії. Очевидно, як син небідного господаря, він ходив до церковно-парафіяльної школи, і, без сумніву, не міг не звернути на себе уваги місцевого священика Меляницького. Сидячи на місці, тобто лише в рідному селі, не навчишся робити ту справу, до якої лежала душа талановитого українця. Він, напевно, добре знав навколишні села і ті вітряки й водяні млини, які будували господарі на річці Расавці і на притоках бурхливої і повноводої Росі. Кузьма Дрига був, напевно, першим пустовійтівцем, який подався у далекі мандри, щоб навчитися будувати те, чого не будували його земляки.
Кажуть, що наприкінці XIX століття він побував у Франції, де попрацював і набрався досвіду в багатого млинаря. Мрія потрапити до Голландії не збулася, але набутий у Франції досвід, очевидно, й інженерна наука, яку Кузьма осягнув своїм допитливим розумом, стали основою його майбутньої справи. Повернувшись до рідного села, Кузьма Дрига заходився будувати те, що бачив за кордоном і чого ще не було в його краях. Очевидно, на зароблені гроші придбав необхідні механізми і пристрої за кордоном, бо згодом на залізничну станцію Миронівка прийшов великий багаж. Можемо сьогодні лише уявити, як були доставлені чотири величезні камені, названі в народі “французами”. Вони перемелювали пшеницю на високоякісне борошно, яке там же, у млині, пересівали на спеціальних ситах, і задоволені селяни везли із млина “петльовку”, а окремо — висівки. Ще в дитинстві мені доводилося чути від батька і різних людей багато розповідей про історію будівництва цього красивого млина. Насамперед, як насипали штучну восьмиметрову могилу, яку необхідно було утрамбовувати. Для цього щовечора на звезеній за день землі чи глині влаштовували для місцевих парубків і дівчат танці, для яких майбутній господар наймав музики. А основою вітряка мав стати п’ятнадцятиметровий дубовий стовп, якого зодчий вибрав у ольшаницькому лісі. Навіть те, як Кузьма перехитрив, а точніше, — перемудрив лісника, який пообіцяв йому подарувати велетенського дуба, якщо той спроможеться повантажити і вивезти обрану ним деревину з лісу. Кузьма викопав довгу траншею, в яку заїхали кілька з’єднаних повозок, а зрубаного дуба спеціальними пристроями підкотили до траншеї і поклали на
Дмитро ПАВЛИЧКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
