«Просвіта» сьогодні · “Хто не здатен захистити рідну мову, той не зуміє захистити й кордонів української держави”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
З «Просвітою» збудеться українська Україна Доповідь голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка Павла МОВЧАНА
Слово Просвіти, №47 за 2017 рік
Шановні делегати Десятого з’їзду! Чотири роки тому, коли ми вперто розхитували донецький шлакобетон, коли регіональні табуни московитів і малоросів, одержавши індульгенцію від Конституційного Суду, легітимно витолочувати українську Україну до суцільного токовища, ми покладалися лише на самих себе та Бога, на свій народ. І — вкотре! — українці явили змобілізованість, самоорганізованість, відвагу і нескореність у протидії московській інфекції, сформувавши майданний Рух. Національний ген повстав і, здавалось, назавжди подолав тяжку імперську недугу, разом із Януковичем вигнав з печерських пагорбів рашистських емісарів, які, ще від часів Референдуму 1991 року, всіляко унеможливлювали становлення української держави, тлумлячи духовне відродження, продовжуючи нищення та асиміляцію українства просуванням “русского міра”, московської церкви і активно зміцнюючи п’яту колону. Інформаційний, культурний, освітній простір опинилися, по суті, в чужих руках. Тобто, за словами Дмитра Пилипчука, відбулося “ідеологічне роззброєння Української держави та Українського народу”. Ось чому на Майдан гідності Росія відповіла анексією Криму та окупацією Донбасу, сподіваючись, що зросійщена Україна легко піддасться колишній метрополії. “Просвіта”, україноцентричні політики і громадські та культурні діячі завжди обстоювали наріжну роль рідномов’я в становленні української державності. Здавалося б, що саме в Майданній Україні мав бути негайно скасований “Закон Ка-Ка”, а натомість постала лукава формула “Єдина країна — єдіная страна”. Ядуча хімієтерапія, застосована московсько-українським олігархатом, потлумила національне духопіднесення, делегувавши до всіх структур влади “своїх” людей. Опоблочна колона ворогів України замість в’язниць зручно розсілася в стінах українського парламенту, одержавши легітимність на подальше визискування, на ошуканство, на “беспрєдєльщину” у всіх сферах національного життя… Замість єдиної, мобілізованої на трансформацію і із залученням багатьох представників вітчизняного політикуму та створеної в Україні “п’ятої колони”, яка діє під прикриттям численних фінансових і керованих іззовні партій, громадських організацій і рухів…”. Головна мета ворогів України (і зовнішніх, і внутрішніх), залишається незмінною, її, свого часу, найчіткіше сформулював Васілій Шульгін: “Незалежна, але вкрай зросійщена Україна є для нас кращим варіантом, аніж Україна в складі Російської імперії з пануванням на її теренах української мови і культури: це ті чинники, які спроможні призвести до повного її сходження з орбіти наших інтересів”. Як бачимо, цією настановою справді подосі керуються ті олігархічні сили, які, прибравши до рук усі економічні важелі, замість розбудови національного мовно-інформаційного, освітньо-культурного і наукового просторів, послідовно розширюють сферу вжитку чужої мови, мови наших окупантів і вбивць, витісняють українську мову з державного простору України. Квола і запізніла протидія цим процесам шляхом квотування є малоефективною. Основним знаряддям вибудуваної ворогами гуманітарної стратегії є, за словами В. Василенка, продовження війни проти української мови, яка триває кілька століть і підсилилась помітно тепер, аби досягти головної мети: нищення національної української ідентичності з паралельною руйнацією українського села. Найяскравіший приклад — колізії, які виникли навколо Закону “Про освіту” в Україні і в Угорщині, Румунії, серед тих наших сусідів, які, як виявилося, не сприймають нашу державу повноправним суб’єктом. Процитую доктора філології Юрія Коваліва, одного з тих, хто глибоко проаналізував Закон “Про освіту”: “У ньому, попри те, що констатовано права освітньо-мовного сенсу, однак не прописано відповідні й необхідні обов’язки і українців, і представників нацменшин, не окреслено шляхів, засобів і механізмів реалізації цього документа, не враховано психолінгвістичного й демографічного стану в Україні, де століттями панували іномовні структури, зумовлюючи деформацію національної свідомості автохтонів, руйнуючи культурну й етноментальну інфраструктуру корінної нації”. Отже, живемо ми фактично в зросійщеній державі, де протягом майже трьох десятиліть не вирішено фундаментальної проблеми, проблеми національної ідентичності, проблеми, що стала своєрідним пусковим механізмом до розривних сепаратистських рухів. Яскравим свідченням чого є нищення мови та будь-яких слідів української держави в Лугандонії та певної нестабільності в кількох межових зонах України… Протягом 3-х останніх постмайданних років процес зросійщення, як бачимо, підсилився і в інформаційній сфері… До низки двомовних каналів, ви їх добре знаєте, додався нещодавно ще один — “Прямий”. Як стверджує просвітянин професор Василь Лизанчук, “українсько-російська двомовність “Прямого” підсилила зросійщення України… Ця, поширена останнім часом в усіх сферах двомовність, є, — за висновком Юрія Шевчука, професора колумбійського університету, — “поцілунком смерті”… Ось його резюме: “Мовна шизофренія або лінгвошизофренія — це послідовна культурна політика, яка передбачає змішання української і російської мов. Це руйнує українську мову на всіх її рівнях… Відбувається те, чого завжди прагнула політика російського імперіалізму — зруйнувати українську мову зсередини, розхитати, уподібнити до російської так, щоб самі українці “добровільно” від неї відмовились. Окрім того, відбувається деінтелектуалізація української мови і культури…” Вибачте за рясне цитування. Але це свідчення, що нові виклики, з якими ми ще не зустрічалися аж у таких масштабах, поставили нас перед вибором, який сформулювала Ірина Фаріон: “Хто не здатен захистити рідну мову, той не зуміє захистити й кордонів української держави”. Ми добре усвідомлюємо: якщо триватиме колоніальна інерція у вирішенні мовного питання, яке сьогодні зводиться до залякування населення: не чіпаймо мовного питання — є важливіші соціальні проблеми, проблеми пенсій і тарифів, — тож не називаймо найболючішу проблему української нації — проблему державної мови, не називаймо її мовою титульної нації! Ось, власне, чому я загострюю вашу увагу на проблемі екзистенційній: бути чи не бути українській нації за існуючих сьогодні в мовній сфері правил, бути чи не бути Україні. Цілком логічним є запитання: а що робити нам, просвітянам? Відповідь проста: ми не є пасивними свідками відумерщини найціннішого національного скарбу, як не були пасивними протягом усіх трьох десятиліть, коли формували на засадах відродженої “Просвіти” єдину потужну національну політичну силу, яка, власне, і відродила українську національну державу, але не спромоглася розв’язати найфундаментальнішої з усіх проблем — проблему української мови, отже, проблему деколонізації української нації в ХХ ст.
На превеликий жаль, майже всі національні проекти, напрацьовані “Просвітою”, Рухом, “Свободою”, значущі за задумом, усе ще залишаються начерками до проекту “Україна ХХІ ст.” Не витворилася у зросійщених коридорах влади нова філософія розвитку нашої відродженої України… А чому? — чергове запитання… А тому, що філософія розвитку країни — це національна ідеологія. Бо державна ідеологія як така і сьогодні не сформульована. Ми знаємо, що за часів Кучми в Україні створили найприбутковіший бізнес, перетворивши владу на товар, що саме за таких обставин сформувався новий клас олігархів, який купив владу в Україні і чиї зв’язки з Росією є очевидними і однозначними, бо злиті з російським капіталом і політикумом… Україна для світу незбагненна країна, але ще більш незбагненна — влада. Перший президент України Л. Кравчук нещодавно заявив, що у нас діє демократія навиворіт… “Українська влада — в тупику, з якого, здається, вже немає виходу… А люди сміються крізь сльози… Коли припиняться політичні вистави, необґрунтовані обіцянки, які мають на меті конкретне завдання — ошукати народ?!” І ще: “За роки незалежності українські політики майже ніколи не були самостійними і незалежними”. Шановні делегати з’їзду! Я змушений робити такий широкий аналіз суспільно-політичної ситуації в Україні, аби зрозуміти, як нам, просвітянам, необхідно діяти сьогодні, враховуючи оцінки не лише політиків, а насамперед українців, які дедалі частіше переконуються, що відкидання національних цінностей є не лише імпровізаціями влади, а можливо, навіть певною її спрямованістю. У влади є для всього виправдання, яке формулюють і замасковані, і відверті вороги України: мовляв, у глобалізаційну добу безглуздо будувати Україну на етнічних засадах, замість витворити модерну поліетнічну націю… Запитую, шановні делегати, а на яких засадах формувалась і формується держава Ізраїль, на яких засадах стоять наші сусіди від Росії до Угорщини, Румунії, Польщі чи Словаччини? Адже політична нація має бути лише похідною від етнічної… За такої, панівної в Україні нині, космополітично-інтернаціональної ідеології, ідеології так званої полікультурності, а іноді й скочування до русскомірської ідеології, співпраця “Просвіти” з владою, що повсякчас транслюється російською мовою, стає просто неможливою… Ми завжди прагнули національно-центричних устремлінь, обстоювали національно-державні цінності, іна цьому стоїмо!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
