Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Позиція · “Рояль відплив у кущі, і велосипед викинули на смітник, і “слуги”, як покірні ягнята, збилися докупи”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Посмішка Авгура

Слово Просвіти, №47 за 2019 рік

Катерина МОТРИЧ Маргіналізація суспільства — явище доконане. І пасіонарні фрази “мудрий наш народ”, “народ ніколи не помиляється”, “духовна наша нація”, здається, якщо промовиш, то горло вхоплять спазми і почнеш себе зневажати за фарисейство і ту ж таки маргінальність. Хіба що це можеш дозволити собі з обмовкою “мудра частина нашого немудрого народу”. Ось тому у древніх народів були духовні наставники-мудреці, інтелектуальні поводирі, каста старійшин, які вчили немудрих мудрості, визначали їм життєві орієнтири і погляди. Але у всі часи були ті ворохобники, що також уміли впливати на людську свідомість і вести загал по хибному шляху. Нині це носить назву “маніпулювання свідомістю”. І нею, виявляється, дуже легко маніпулювати, якщо хтось ставить таку мету. І загат цьому немає, якщо маніпулятор уміючий і знаючий. Щоправда, є — розум. Він поводир і просвітитель. Він фільтрує й аналізує, відбирає й відкидає геть. Він не дозволяє чужій волі чинити над собою насильство, нав’язувати чиїсь переконання, бажання і йти тією дорогою, яка на позір здається власною, а насправді вона визначена вже кимось. Тоталітарні суспільства саме й закроювалися на маніпулюванні людською свідомістю. Ленін, наприклад, проклав доріжку до сердець мільйонів скривджених та упосліджених позірною й оманливою “любов’ю” до них. Він огорнув кожного скривдженого завтрашнім щасливим днем. Відразу віддав заводи, фабрики робітничому класу, а землю — селянам. Він маг і добротворець, батько і покровитель бідноти. І біднота не переймалася тим, що його слова “жєлєзной рукой загонім людей к щастію” яріли на брамі катівні на Соловках. Розв’язка цього “щастя” почнеться не відразу, але машину одурманення запущено, свідомість мас впіймано, любов народу до вождя розсіяно на велетенських просторах, як сім’я живучих бур’янів. Гітлер пішов дещо іншим шляхом — він впорснув у “голубу кров” арійців ще й теорію свого земляка Ф. Ніцше про поділ людства на панів і рабів. І серед “панів” опинилася вся німецька нація, якій дано право осідлати планету. І на це купився німецький загал і використав як право катувати й експериментувати в катівнях гестапо на людях інших національностей. У сценарії впійманої свідомості мільйонів має бути неодмінно пункт “жертовності” маніпулятора, великого опікуна народу, якому він буде служити до свого останнього подиху. Якщо ж претендент на чолового буде виходити до народу і “різатиме” правду, що він не обіцяє манни небесної, швидкого покращання життя, що і йому, народові, треба піднатужитися, не лінуватися та працювати, не красти, не загиджувати навколишній простір, не робити усякі негідні вчинки, а він не Бог і не маг — то такий претендент приречений на поразку. Навіть якщо він чесний і порядний, професійний, мобільний і, врешті, жертовний і любить цей народ. Його вибере притомна частина люду, а та частина, яка заковтує солодку брехню, його відторгне, а обере схожого на себе, того, що висипав йому на макоцвітну голову сім мішків гречаної вовни. На наших очах ця казка складалася, озвучувалася і відбувалася. Нині ми пожинаємо “акт любовного насильства”, коли спритні, недурні і водночас підступні маніпулятори запустили у підсвідомість мільйонів ту інформацію і той сценарій, який із величезним загалом нашого люду й зробив саме те, що їм і було потрібно. Але все працювало довго і мовби непомітно. “Гуляло” саме собою, як кіт. Чи багато з нас розгадали той ребус, ті розставлені сіті й обробку свідомості нашого невибагливого люду, коли Соборною котився вечорами на вело і заїздив у кожну оселю усміхнений, у “доску свій”, простий чоловічок. Він жив у зомбоящику, як домовичок. Чесний і безкорисливий, нетерпеливий до несправедливості. А хто ж цього не любить?! Він піднявся з низів простої вчительської професії, а хто ж таке не полюбить? Він ненавидить корупціонерів і злодіїв. А хто ж їх любить? Він відгонить від себе охоронців, як нечисту силу, і ходить вулицями, як простий смертний. І водночас мало не на всіх провідних телеканалах його харизматичний усміхнений фейс, на якому й натяку від хама чи, крий Боже, диктатора-узурпатора. Втомлене сумними новинами з війни й непомірними тарифами суспільство цей “домовичок” потішає позитивом, здоровим сміхом, гумором. Він не гребує спустити штани й “пограти” на роялі в оригінальний спосіб — без рук. Мовляв, дорогий народе, я ще той слуга! Для тебе навіть свій дітородний орган не пожалію. Я хоч і не Казанова, той служив лише прекрасній половині людства, а я всім без винятку — старим і малим, всім статям, бо я слуга народу, і мені для нього нічого не шкода. Я можу викликати на прю навіть самого Хутін Пуя, і я його викликаю, і можу довести, що я теж Зе Пуй. І це таки зламало народ всенародною любов’ю і сміхом до гикавки. До повного омертвіння критичної маси в мозку. Така реальність і така щербата правда нашого життя. І роль “старійшин-мудреців” у наші дні відіграє телевізія та інтернет. Це ті просвітителі й маніпулятори, які формують свідомість суспільства. У голови закидається все — від інформації, де можна купити прищепки чи сушарку для білизни, до переконливих і цілком аргументованих текстів, кого треба обирати на державні найвищі посади, а кого — боронь Боже. Від небажаних у тих агітках не залишається живого місця. Віра і симпатія до “месії” зашкалювали і засліпили мільйони, і вони густими рядами пішли на виборчі дільниці. Це мало такі “метастази”, що кожен, хто лиш потрапляв в ауру “слуги”, автоматично був приречений на успіх і відбір до “зеленої команди”. Це мало ознаки стихійного лиха, мору, що повалив мільйони. А паралельно в “незаангажованих” телеканалах та бліндажах інтернетівського фронту, у рубриці “гроші”, “секретні матеріали” та ін. пливла чорна ріка, такий собі інформаційний стікс, у якому полоскали кілька місяців поспіль конкурента. Усі собаки, що здохли ще сто років тому, були повішені на Пороха, “ганьбу” планети. Вона, і Україна зокрема, стали враз непорочні, як древня Венера Мілоська, — без злодіїв, без корупціонерів, із судами чистими, як ложе монахинь, був лише “ганьба і гріх” українського люду Порох. І ось ці дві течії, потоки гарячого й холодного повітря зустрілися на середохресній дорозі народного вибору. А коли полярні течії зустрічаються… І ось у ці дні пожинаємо наслідок цього “явища”. Вже багато зруйновано і ще вимальовується руїна. І рояль відплив у кущі, і велосипед викинули на смітник, і “слуги”, як покірні ягнята, збилися докупи, і їм пальчиком деспотичні начальнички — ну-ну-ну. За кожне порушення віником під дупу і геть з ВР. А хто захоче втрачати таку кошерну роботу? Вказівного пальця потрудив — кошерну зарплату заробив. Ще мовби й у конвертах їм дають, бо ж таки “слуги”, зі старту “батрачать”. У законах більшість розбирається точнісінько так, як пес Бровко в капусті, але хазяїн сказав стерегти, той стереже. Щоправда, із цього впокореного загалу вириваються таки ж ті одіозні постаті, що навіть у залі ВР, не покладаючи рук (чи ба покладаючи), перейшли в “режим ручного управління”, надання собі секс-послуг і пошуків представниць вічної професії. За 28 років нашої незалежності у кожному скликанні ВР таки ж є ті, що дарують народові втіху, що потішають його такими гостросюжетними новелами, мелодрамами, сюрреалізмом і одіозними типажами. Казка! Народна творчість. Можна її читати по-китайськи — з кінця до початку, все одно розв’язка й кульмінація зовсім не смішні. До кульмінації вже наближаємося, про розв’язку говорити не хочеться. Сенсорні особистості віщують несмішне. Дуже несмішне. Ось така вона сила — людська свідомість, коли у неї є право вибору і виборів. І це явний ґандж демократії, і це та сумна правда, за яку осудили Ф. Ніцше і за яку нас покарано. І ще точніше про це сказала Л. Костенко: “…Раби рабів ще гірше ніж раби. /Грядущий хам вже навіть не гряде, /Уже він сам в грядуще нас веде”. Ще не почався наш плач “на ріках Вавилонських”, ми ще в дорозі… І куди ж веде? Судячи з риторики головного “слуги”, туди, де немає НАТО, євроінтеграції, де війна, розпочата Росією, отаке собі “стихійне лихо”, викликане “природними катаклізмами” як землетрус чи цунамі. Що заради зустрічі з Путіним готовий зруйнувати лінію оборони і відступити вглиб своєї землі. Що мрія потиснути криваву руку кату — із серії отих хлопчачих забаганок зробити селфі на електропоїзді під напругою в кілька тисяч вольт. Чи він злізе з того “електропоїзда”? 25 процентів (чи вже значно й більше) українців переймаються лише одним — щоб не сталося великого замикання і “велика мрія” не принесла велику пожежу, на згарищі якої Путін також скаже, що його мрія-таки збулася. За ці кілька місяців спливло так багато негідництва і потворства, так багато “нових облич” мають демонічні риси і відверто ворожі, що годі їх виокремити з цього казана з киплячою смолою. Маніпулювання народною свідомістю триває. Бажання втримати в руках і горобця, і синицю не зникло. Ми бачили передвиборні баталії двох претендентів на президентство навесні 2019-го. Бачили, що лагідний м’який молодший став нараз різким, хамуватим і нешанобливим до ще чинного Президента і до чиновників зокрема. Мовби враз його підмінили. Дозвіл на таке хамелеонство дав виборець. І пророблена робота по захопленню влади і спровадженню всіх інституцій і заміна їх своїми людьми промовляє, що типаж отой на стадіоні таки ж більш реальний, ніж той велосипедно-квартальний. І ось цей сценічний неначе спохопився і сказав сам до себе: що ж я роблю! Я ж так довго завойовував людські серця своєю теплою посмішкою, щирим сміхом, я кожному поклявся бути слугою і що кожен із них буде президент — і от за ці кілька місяців почав втрачати завойоване. Мене побачили різким диктатором, я узурпував владу. Я став на шлях капітуляції і збурунив хвилі народного гніву і спротиву. Словом, я втрачаю імідж і чар Голобородька. Треба виправляти ситуацію. Скільки можна ховатися від людей! І ось знову успішний ривок. Він сидить перед журналістами, колишній, спокійний, щирий, балакучий, справді неначе зійшов зі сцени Національного палацу “Україна”, їсть із журналістами і веде невимушену балачку. Сидить цілих 14 годин, і за цю витривалість найвитривалішого місця одержує нагороду Гіннеса. І це все гасить ті колючі й гнівні запитання, з якими багато хто з журналістів прийшов на цей брифінг, але так і не зміг їх виголосити у тій тональності, з якою гадав це зробити. Знову цей чар “слуги” і покровителя. Милого “пацана”, щирого, сповідального, дбайливого і такого, якому болить війна, болять поранені і вбиті. Він справді щиро хоче відвести це своєю рукою і, може, не лише тому, що обіцяв своїм виборцям, а й тому, що він людина добра і, напевно, милосердна. І все це було й лягало в контекст затяжної зустрічі і в контакт людський. Єдине, чого там не було, — там був відсутній Прези-дент! І на позір, і за схемою поведінки. Так, там був хороший хлопець, свій “пацан”, але не було Президента. І це ще більше засмутило Україну. Не було того, що дихає країною, знає її на клітинному рівні, з її формулою крові і зі всіма діагнозами і знає, як її від них зцілити. Але про багато яких він навіть не здогадується і каже “я цього не знаю”, на багато просто заплющує очі і множить свої помилки і немудрі рішення. Про НАТО і євроінтеграцію балачки не було — ці теми віддають “середньовічним” холодом совкізму. Він навіть не хоче усвідомлювати того, що знає просвітлений загал і кричить про це де може: що відведення війська з української землі далі від українсько-російського кордону і те, що 30 населених пунктів відчуватимуть свою незахищеність — не помилкове рішення, а злочин. Проукраїнськи налаштовані люди тих сіл і містечок, де майорять нині українські прапори, бояться розправи бойовиків і благають не залишати їх напризволяще. Бо туди, як дідько в лиху душу, вскочить лихіший за дідька москаль. І слово “руского офіцера” під Іловайськом ще й досі волає до небес своїм цинізмом і пекельною жорстокістю, безчестям і злом. Що в цьому переконує нас і Грузія, і ті країни, де висіялися “честь і совість” російських офіцерів і генералів і самого диявола на ім’я Путін. І цей чи то наїв, чи то недомовленість, а може, й домовленість, таки ж віддають зрадою України і відступом. Ці кілометри, які мусять залишити українські вояки, густо политі українською кров’ю і на них блукає українська доля, виплакуючи й вистогнуючи їхні імена. А ще треба залишити зведені укріплення й бліндажі в передзим’ї і відступити у степ, бо так диктує ворог. І зовсім дико й моторошно звучать запевнення, що

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин