Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Виявляється, Тарас Григорович зі смаком розбирався в головних уборах”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: «Книжечки складає у торбинку і бриль бере…» 7 історичних мініатюр

Слово Просвіти, №47 за 2019 рік

Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивова! ний глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого іс! нування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії мо! єї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. У новій статті Володимир Мельниченко розповідає про головні убори Тараса Шевченка — бриль, кашкет, картуз, шапку. Нагадує, як митець за! торкував їх у поетичній творчості, зображував на полотнах і малюнках. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Старий сидів в брилі, на призьбі…” Щоб уявити дивовижну, витончену красу українського бриля, необхідно ще раз поглянути на Шевченкову картину “Катерина” (1842). Проте зосередитися на другій постаті переднього плану, говорячи словами самого художника, “у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже й сумно дивиться на Катерину…” На ньому — красивий крислатий бриль, по-рембрандтівськи сонячно просвічений Шевченком… Бриль увінчує струнку фігуру молодого кобзаря на малюнку “Бандурист” (1843)… Польський поет, студент Університету св. Володимира Ю.-Б. Кенджицький, який квартирував у Києві на Козиному болоті навпроти будинку, де навесні 1846 р. поселився Шевченко, розповідаючи про знайомство з ним, відзначив, що той уперше з’явився в брилі — “капелюсі, плетеному з житньої соломи”: “Я сидів сам на ґанку, коли той незнайомий підійшов до мене і зняв капелюх, дивлячись на мене з добрим усміхом, трохи допитливо, трохи недовірливо”. — Добрий вечір, — сказав, піднімаючи капелюх. — Добрий вечір, — відповів поляк поукраїнськи. Незнайомець глянув йому в очі. — Брат чи ворог? — спитав. — Брат, — відповів юнак. Вони подали один одному руки. Незнайомець представився: — Шевченко. — Тарас Шевченко, автор “Кобзаря”?! — радісно вигукнув студент. — Він сам і є, — відповів той добродушно”. У цій невеликій документальній зарисовці — простота Шевченка у знайомстві з дев’ятнадцятирічним студентом і водночас усвідомлена гідність знаного в Україні поета. Та не менше вражає природжена гречність у поводженні з капелюхом. Скоріше за все, це — ментальна наука Шевченкового діда Івана Андрійовича, якому внук, як відомо, публічно дякував за те, що заховав “в голові столітній ту славу козачу…” Втім, очевидно, своїм прикладом дід навчив і житейських правил. Нагадаю рядки з Шевченкової поеми “Наймичка” (1845): Старий сидів в сорочці білій, В брилі, на призьбі. Перед ним З собакою унучок грався… Звичайно, навчаючись в Академії мистецтв і спілкуючись з К. П. Брюлловим та його мистецьким оточенням, молодий художник набував нових, уже витончених навиків поводження з шляпою (капелюхом). Про це можна дізнатися в Шевченковій повісті “Художник”. Скажімо, автор спостерігає за тим, “как в комнату вошёл Венецианов и, снимая шляпу, сказал усмехаясь…” і т. ін. А коли художник далеко за північ розповідає В. І. Штернбергу про щасливий вечір у К. П. Брюллова, “не снимая шляпы”1, то це лише підкреслює дружню близькість і простоту стосунків молодих митців… А на всі ці подробиці якось нечасто звертали увагу… Виявляється, Тарас Григорович зі смаком розбирався в головних уборах і любив їх. Скажімо, 1 лютого 1847 р. писав у Київ М. І. Костомарову, щоб той послав до його товариша, художника М. М. Сажина, забрати в нього Шевченків портфель, скриньку з фарбами, книгу В. Шекспіра “та ще й брилі, і все сіє сохраните у себе, бо товариш мій хоче їхать з Києва”. Пам’ятаєте, як у Шевченковій поемі [Сотник] (1849): “Книжечки складає / У торбинку і бриль бере…” Є й прозаїчніше прохання: “На сей раз вручителю сего вручите мои вещи і гроші, і сорочку, як пошита, і бриль…” З нечастих вживань цього слова Шевченком у поетичних творах мене найбільше вражають рядки з поеми “Марія” (1859), коли мати Божа Лопух зорвала і накрила, Неначе бриликом, свою Головоньку тую смутную, Свою головоньку святую! Ох, і Шевченко, неповторний, єдиний! “Тоді він постійно носив оксамитову шапочку” У спогадах О. С. Афанасьєва- Чужбинського читаємо: “…Зійшлися ми з Тарасом Григоровичем ближче у 1846 році. Якось несподівано заїхав він до мене2 перед масляною — блідий і з поголеною головою після недавньої пропасниці3. Тоді він постійно носив оксамитову шапочку”. Скоріше за все, оксамитова шапочка дісталася Шевченкові від А. О. Козачковського, який лікував його наприкінці 1845 р. і знав, що саме такий головний убір буде найзручнішим узимку для поголеної голови поета. Приїхавши в Ніжин 20 лютого 1846 р., приятелі наступного дня вирушили в Ніжинське дворянське зібрання. Тут несподівано сталася пригода, яку можна трактувати і як прикру, і як забавну. Хтось із начальствуючих осіб не хотів пропускати Шевченка у приміщення зібрання саме тому, що він був в оксамитовій шапочці. Не проминемо слова зі спогадів О. С. Афанасьєва-Чужбинського: “Поет дуже сміявся з цієї пригоди”. Т. Шевченко. Фото. 1858 р. Т. Шевченко. Автопортрет. Зарисовка в оксамитовій шапочці. 1845)й або 1846 рр. Бачу цю дивовижну картину. Божого обранця, який два місяці тому написав поетичний Заповіт, сповістивши живих і ненарожденних земляків своїх про те, що “полине до самого Бога” лише тоді, “як понесе з України у синєє море кров ворожу”, тобто давши нації нетлінну духовну надію й опору, зупинили на порозі Ніжинського дворянського зібрання, бо комусь здалася недоладною його оксамитова шапочка, а він у відповідь сміється сардонічним сміхом. Адже, за словами того ж О. С. Афанасьєва-Чужбинського, пізніше в Чернігові “Тарас дуже непокоївся, чи не пристане до нього хто-небудь за шапочку”… Та, може, все було зовсім інакше, і тридцятидворічний Шевченко, недавно врятований Господом від тяжкої недуги, відчуваючи в собі відновлення молодої сили й енергії, весело глузував зі сміховинної перепони, адже для нього взагалі не існувало нездоланних перешкод… Хоч би як там було, педантичному розпоряднику пояснили, що Шевченко, хоч би в якому був убранні й головному уборі, робить честь ніжинцям самою своєю присутністю. На щастя, на сторінці Шевченкової рукописної збірки “Три літа” є рисунок-автопортрет олівцем у повний зріст, увінчаний оксамитовою шапочкою (датується кінцем грудня 1845 р.—початком січня 1846 р.). Наступного дня Шевченко зустрівся з вихованцями Ніжинського ліцею й записав в альбом одного з них — вісімнадцятирічного М. В. Гербеля — початкові рядки зі свого вірша “Гоголю” (1844): За думою дума роєм вилітає, Одна давить серце, друга роздирає, А третяя тихо, тихесенько плаче У самому серці, може, й Бог не бачить. Ніби підказав юнакові, нащо людині “Автопортрет в солдатському кашкеті” Перший автопортрет із головним убором Шевченко намалював у 1847 р. (23 червня — не пізніше 11 грудня) в Орській фортеці. Шевченкознавці вважають, що його було створено для Шевченкового приятеля А. І. Лизогуба й тому — на невеликому аркуші, близькому до розміру конверта, та відіслано в листі від 11 грудня 1847 р., в якому засланець виплеснув свій розпач: “Я страшно мучуся, бо мені запрещено писать и рисовать. А ночі, ночі! Господи, які страшні та довгі! — та ще у казармах”. Можливо, тими ночами засланець згадував і про те, що саме від А. І. Лизогуба виїхав він 4 квітня 1847 р. із Седнева через Чернігів до Києва, і в Лизогубовій сім’ї йому радили залишити в них рукописи поетичних творів, але він, сподіваючись на нове видання “Кобзаря”, взяв їх із собою. А наступного дня його заарештували на дніпровській переправі в Києві, і рукописний альбом “Три літа” потрапив до рук жандармів… Тяжкі поетові переживання навіки відбилися в трагічній темряві Шевченкових очей на його першому автопортреті періоду заслання — в солдатському мундирі, буквально придавленому кашкетом із околишем: “3:Р:”. То було позначення 3-ї роти 5-го Оренбурзького лінійного батальйону. Через десять років, у Новопетровському укріпленні, вже будучи рядовим 4-ї роти 1-го Оренбурзького лінійного батальйону, засланець якось відзначив у Щоденнику “ту нещасну роту, до якої і я маю нещастя належати”. Це зізнання ще більше стосується вибитої на Шевченковому кашкеті 3-ї роти в Орську. Не випадково цей твір іноді згадують під назвою “Автопортрет в солдатському кашкеті”. Отримавши подарунок і вдивившись у портрет миколаївського солдата Шевченка, А. І. Лизогуб почав свій лист-відповідь до нього пронизливими словами: “Лист Ваш, коханий друже, я получив на самісінький Новий год. Превеликая Вам дяка іза лист, і за Вас, тільки важко на Вас дивитись”. Утім, не забудемо, що за словами самого Шевченка, записаними в Щоденнику в червні 1857 р., він ще в день оголошення йому царського покарання, тобто 30 травня 1847 р., “сказав собі, що з мене не зроблять солдата. Так і не зробили”. До речі, у 1847 або 1848 рр. Шевченко намалював шаржований автопортрет (не зберігся), надісланий у грудні 1849 р тому ж А. І. Лизогубу4. На довільній копії з нього, з якою можна познайомитися в 9-му томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка, видно, що рядовий зобразив себе під час муштри з рушницею і в обмундируванні та в солдатському кашкеті на голові. Нарешті про Шевченків автопортрет, описаний художником у листі від 1 листопада 1854 р. до О. М. Бодянського, якому він і передав твір через знайомого: “Посилаю тобі, друже мій єдиний… по6 личчя оцього нікчемного гетьманця. Дивля6 чися на його, згадуй і мене інколи. Я боявся нарисовать себе москалем, щоб ти часом не перелякався, глянувши на поличчя моє в мос6 ковській шинелі або, Боже крий, ще і в мун6 дирі! А гетьманець, думаю, не перелякає те6 бе, а може, ще й порадує твою запорозьку душу. Прийми ж його та привітай цього нік6 чемного гетьманця, друже мій єдиний!” Дуже жаль, що цей твір не зберігся, бо нічого подібного серед автопортретів немає. Ми вже ніколи не дізнаємося, чи намалював Шевченко на “гетьманці”, козацьку шапку, яку носили запорізькі коза-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин