Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Війна і ми “Надія живе”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Золоте, яке не блищить, або Доба в сіруватій зоні

Слово Просвіти, №47 за 2019 рік

Надія… Ключове слово сьогоднішньої ситуації в країні. Сподівання на краще життя, яке пов’язане із закінченням неоголошеної і не проголошеної війни з північно!східним політичним покручем — Московською державою. На нашому боці сила правди, а моско! вити виступають з позицій “правди сили”. А ще в багатьох українців є надія на те, що їх! ні співгромадяни матимуть розуміння про необхідність, зціпивши зуби, перебороти од! вічного ворога, який протягом століть нищив паростки державності України. Надія живе. Костянтин КЛИМЧУК, голова Білоцерківського МРО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Поїхали… Універсальний початок багатьох задумів і справ. Поїхали і ми. На схід України. Черговий раз із волонтерським візитом та гуманітарним вантажем. Бригада Чорних Запорожців давно вже на позиціях, тож потрібно допомогти землякам. Ні, просвітяни не втомилися допомагати, і розумні люди, які усвідомлюють необхідність допомоги фронту, не перевелися, хоча їхні ряди меншають. Проте залишилися справжні — надійні й готові допомагати в найнесприятливіших ситуаціях. Є одна волонтерська фобія. Вона схожа на старий жарт про марнотратних жінок, яким “немає що вдягнути”. Так і волонтери бігають і клопочуться “немає що везти”. О, є півтонни плівки оракал. Ага, 100 “квадратів” теплоізоляції. Непогано. Як з акумуляторними батареями? Є шість! Антифриз, зо два десятки тисяч цигарок, господарські ємності, будівельні скоби, ланцюги й шини на бензопили, багатопаливна плита, центнер ПЕТ-плівки. Що ще можна загрузити? Нічого! Бо вантажний “Крафтер” просідає на ресорах. Є що везти. Поїхали… Дорожні враження? Про них коротко. Приємно вразив факт будівництва дороги. Це, звичайно, створює певні незручності для водіїв, бо доводиться весь час посилено концентрувати увагу на дорожніх знаках та розмітці, але ями та колії — ще гірше. Прикро вразило, що будують підрядники з Туреччини. Можна, звичайно, пожартувати, що в Україну їдуть “арбайтери” з інших країн, проте це свідчить лише про низьку якість робіт українських дорожників. Можна багато розказувати про працелюбний і мудрий український народ, проте чомусь ці чесноти проявляються, як правило, на чужині. Через добу вантаж було відсортовано й складено на землю Луганщини, просто на вулицю занедбаного шахтарського “посьолка”. Ті “посьолки” совдепія навіть не мала фантазії оригінально назвати, а присвоювала номери, як у сибірському таборі в’язням. Так і з’явилися “Золоте-1”, “Золоте-2” й далі за списком до півдесятка. До тієї Terra Incognita добралися далеко за північ. Дорога фактично закінчилася за блокпостом південніше Лисичанська. Далі роздовбані напрямки, які від “народження” не бачили ремонту. “Крафтер” потріскував і поскрипував, навігатор давно розрядився. Аж ген десь далеко за деревами підсліпувато жовтіло світло поодиноких ліхтарів. Такою була нічна прифронтова Луганщина. У Золотому зустрілися з командиром підрозділу. Вулицями “посьолка” (хоча насправді поселення має статус міста) їдемо в розташування роти. Орієнтуватися вкрай важко, бо навколо однотипні квартали, зарослі кущами. Ми робимо повороти, об’їжджаємо вибоїни, звертаємо на ґрунтові дороги, пірнаємо в “тунелі” з дерев, знову з’являємося на асфальті. Фари вихоплюють з темряви будинок, хащі, знову будинок, мишу, яка перебігає дорогу, велику яму, шахту, рудого лиса, скульптуру якогось стаханівця (до речі, засновник так званого “стаханівського руху” шахтар Олексій Стаханов помер у психіатричній лікарні міста Торез від алкоголізму). Як тут орієнтуватися? І знаєте, а ці місцини подобаються мешканцям Донбасу. Їм милі серцю всі ці балки, чагарі, степ і напівпересохлі річечки. Правильно писав Василь Симоненко: “Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину”. Прибули на місце. Знайома картина — покинуті будинки, в яких вояки намагаються облаштувати побут. У дворах прокладено доріжки зі збитих із дощок щитів. На всіх господарських приміщеннях біліють “бірки”. Це основа основ української армії. Без “бірок” вона небоєздатна. “За десять днів я двічі заправляв принтер і використав дві пачки паперу”, — усміхається один з офіцерів. Вранці приємні клопоти. Зустрічаємося з Оксаною зі Львова, волонтером “Часу змін”. Вона активно попрацювала і змогла залучити багато коштів на закупівлю необхідних матеріалів. Тепер ми обіймаємося, радіємо і снідаємо армійськими макаронами, запиваючи волонтерською кавою з Італії. В Оксани своя історія поїздки на фронт. У Києві їй довелося нелегко. Ось її розповідь. “Забронювала ліжко в 6-міс-ній кімнаті з 19 по 20 число. Вказала час прибуття. Приїхала пізно вночі, одразу ж пішла шукати хостел. Прийшла за адресою, хотіла поселитися. На мою фразу: “Добрий вечір! Я забронювала ліжко в 6-місному номері, на сайті booking, ось номер моєї “броні”, адміністраторка відповіла з єхидною усмішкою: “Ну и что? Хостел уже полностью забит. Я не могла быть уверенна, что вы поселитесь, поэтому я туда уже поселила людей”. Я виявила принциповість і сказала, що залишуся в холі, бо мені немає куди піти. Адміністраторка сказала: “Это не приют для бездомних! Убирайся, либо я вызову милицию! Ты здесь искать жилье не будешь. Иди на улицу (01:30 і холодно) и ищи. Мне всё равно, что холодно и ночь. Убирайся!”. Якби не поганий інтернет у хостелі, я б залишилася, але вимушена була знайти житло, тому почала виходити, але перед виходом напам’ять сфотографувала ту особу. Після чого вона зірвалася і почала розпускати руки. Мені справді стало страшно, оскільки я після операції, а вона мене схопила за комір, щоб викинути за двері. А там сходи донизу…” Оце бізнес і сервіс у найгірших українських традиціях. Але сонечко, смачна їжа, приємна компанія роблять дива. Починаємо вивантажувати. Тягаємо дружньою компанією волонтерів і військових “гуманітарку”, складаємо її рівненько для гарного фотозвіту. “Добре, що привезли ланцюги і шини до бензопил, — радіють бійці, — бо ми свої “вграли” на будівництві бліндажів та траншей. Потрібно було розпускати колоди на дошки. Циркулярної пили немає, то ми бензопилами це робили. Тепер маємо чим дрова заготовляти і різати дороги в посадках”. Обережно починаємо випитувати у хлопців про становище на фронті та ставлення місцевого населення до Збройних сил України. Хлопці говорять, що обстановка на фронті спокійна, стабільна та контрольована. В переважній більшості обстрілюють позиції української армії на цій ділянці в нічний час. Застосовують кулемети та гранатомети різних систем та калібрів (це ми вночі почули). Бійці стверджують, що заборони на відкриття вогню немає. Рішення приймає командир взводу чи роти, якщо вважає, що є небезпека для життя особового складу. Підтвердженням цьому є інструкція, яку ми бачили на командному пункті роти. Там написано, що бавитися у “війну” не потрібно, бо це може принести втрати серед побратимів, але якщо ворог намагається вас вбити, то вріжте у відповідь. На вогонь з автомата рекомендується стріляти з кулемета, а то й з гранатомета подавити ворожу вогневу точку. До відведення військ ставляться хоч і негативно, проте вимушені виконати цей наказ, оскільки присягу ніхто не відміняв, як і виконання наказів командування. І в цьому є певний конфлікт, оскільки через розчарування діями військового керівництва армію залишать патріоти, які не будуть мати для себе стимулу й орієнтирів для продовження служби. Вони прийшли захищати Україну, а не відступати. Багато хто пам’ятає про домовленості під час Іловайської трагедії й ро-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин