Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Планується скупка української землі у розмірах · не лише районів і областей, а цілих країн”. Наголос 4 · с. 4сторінка оригіналу ↗

Погляд з провінції на проблему розпродажу української землі

Слово Просвіти, №47 за 2019 рік

Закінчення. Початок на стор. 1 Що пропонує Україні Зеленський Розроблений найближчим оточенням президента Зеленського і протягнутий його ж політичною силою через український парламент у першому читанні закон про ринок землі несе в собі велетенську небезпеку для української нації. Нічого подібного світова практика земельних відносин не знає. Що ж означає продати в одні руки 210 тисяч (двісті десять тисяч!) гектарів сільськогосподарських угідь? Для довідки: загальна площа орних земель найменшої Чернівецької області становить усього 330,8 тисяч га, а найбільшої Дніпропетровської — 2 мільйони 127,4 тисячі га. І ще таке уточнення: 210 000 га — це 2100 км2. Аби уявити масштаби проєкту, зазначу площу деяких європейських держав: Монако — 2, 02 км2; Ліхтенштейн — 160,2 км2; Люксембург — 2,6 тис. км2. Тобто передбачається продаж української землі площею майже як уся держава Люксембург в одні руки. Вже з цього видно, що апетити у когось неабиякі. Але одним-єдиним олігархом справа не завершиться. Не могла ж компашка Зеленського пропихати проєкт закону лише під одну особу. Звідси випливає, що родина з п’яти осіб за законом Зеленського може викупити 1 мільйон 50 тисяч гектарів, що дорівнює 10 тисяч 500 квадратних кілометрів. А якщо таких родин буде кілька? Дві сім’ї з п’яти осіб кожна за законом Зеленського можуть спокійно викупити 21 тисячу квадратних кілометрів української землі, що більше площі держави Ізраїль, яка складає 20 тисяч 770 квадратних кілометрів. Отже, планується скупка української землі у розмірах не лише районів і областей, а цілих країн. Невже на півдні України планують створити державу в державі? То на кого конкретно і для чого ця законодавча цілком очевидна і безсоромна афера Зеленського готується? Безумовно, що закон про ринок землі має свого ініціатора, організатора і конкретного автора. На нього чітко вказує факт виключення із фракції “Слуга народу” (саме у такій вимові вони себе величають) двох депутатів, які не погодилися з очевидним лиходійством і не голосували за цей злочинний, на моє глибоке переконання, закон. Виключення з президентської парламентської сили одразу двох депутатів багато про що свідчить, насамперед — таке не могло статися без відома Зеленського. Отже, саме він є головною дійовою особою цього всесвітнього крутійства, саме йому дуже добре відомі імена тих, хто вже готовий розтерзати українську землю небаченими навіть у дуже хворій уяві розмірах — “порціями” по 2100 квадратних кілометрів! Тому є більш ніж достатньо підстав назвати явну і цілком очевидну аферу про ринок землі “Законом Зеленського”. Народ має знати своїх героїв поіменно і пам’ятати про них навіть через 100 і більше років. Зі світової практики і досвіду сусідів Земля — це головна підвалина буття кожного народу. Ось чому законодавства всіх країн ЄС, окрім хіба що Латвії, практично унеможливлюють, а то й прямо забороняють іноземцям набувати право приватної власності на землю сільськогосподарського призначення. У США кожен штат має власне законодавство щодо продажу землі, у більшості зних існує пряма заборона на продаж землі іноземцям, подібне спостерігаємо в Канаді. В Ізраїлі земля взагалі не продається нікому. А у Франції, окрім численних перепон для іноземців, існує пряма законодавча заборона продавати їм виноградники. Після революції троянд у Грузії панувала неабияка ейфорія, всі очікували див та іноземних інвестицій. І вони прийшли з неочікуваних країв. Законом про вільний продаж земель скористалися кмітливі мешканці Пенджабу, що у далекій Індії. Вони продавали свої невеликі наділи на історичній батьківщині та купували землю в Грузії. В Індії продавали гектар за 50 тисяч доларів, а набагато родючіший гектар у найкращих долинах Грузії коштував 1 тисяча—1400 доларів. Для грузинів то були тоді шалені кошти. Тепер гроші грузини проїли і дивляться, як на їхній, уже колишній землі, вміло господарюють пенджабці у своїх незмінних індійських тюрбанах. Так у серці Грузії виник шматочок Індії. Міжнаціональна напруга у Грузії спалахнула вже через рік — і закон про продаж землі спішно скасували. Якщо у Грузії з чиєїсь хворої голови фактично обдаровували іноземців невеликими ділянками, то в Україні мають намір “продавати” їх у розмірах по пів області водні руки. Явно видно, хтось добре розуміє, що земельну аферу неминуче відмінять, тому прагне відразу хапнути якнайбільше, бо приватну власність уже ніхто не відбере — закон зворотної сили не має. У Польщі основою сільськогосподарського виробництва є сімейне фермерське господарство. Загальна площа такого господарства не може перевищувати 300 гектарів. Для набуття статусу фермера і купівлі землі громадянин повинен мати середню або вищу освіту за фахом, досвід особистої роботи в сільському господарстві не менш як п’ять років і мешкати в тій гміні (щось на зразок нашої сільської ради), де розташована земля, на якій він має намір створити господарство. До 2016 року в Польщі був чинним мораторій на продаж землі іноземцям, а тепер їм купувати землю нібито й можна, але на певних умовах: тільки громадянам ЄС і лише якщо вони збираються її об­робляти та проживають у тій самій гміні, де розташовано виставлену на продаж земельну ділянку, або у сусідній, упродовж 5 років. І навіть якщо іноземець відповідає цим вимогам, він може набути у приватну власність сільськогосподарську земельну ділянку тільки у тому разі, якщо її не хоче придбати ніхто з членів сім’ї продавця чи фермерів, зареєстрованих у місцевій сільськогосподарській палаті. То хто з українців зможе купити землю у Польщі? Законодавство цієї країни передовсім захищає національні інтереси Польщі, цеє правильно, виправдано та цілком зрозуміло. А що команда Зє пропонує Україні? У Польщі встановлено обмеження — один власник може володіти не більше 500 га, а в Україні верхню межу пропонують встановити у двісті десять тисяч гектарів! Це загальна площа всіх орних земель п’яти середніх районів! Наприклад у Бродівському районі таких земель є 42,5 тисячі га; у Золочівському — 49,4; Радехівському — 45,6; Буському —36,5; Радивилівському — 48,4. На якого “дядю” розрахована така законодавча новела політичної сили президента Зеленського? Це перше питання. А ось і друге: “Хто на цій, викупленій у недостатньо обізнаних і обдурених українців землі, буде жити і працювати?” І тут мені пригадалася така історія. Плани купівлі іноземцями української землі 1991 року У травні 1991 року в складі делегації українських парламентарів мені довелось брати участь у симпозіумі ОБСЄ з питань охорони культурної спадщини Європи, який відбувався у Кракові. У рамках форуму ми мали зустріч з віцепрезидентом американської компанії, етнічним росіянином на прізвище Волконський, він дуже пишався тим, що один з головних героїв роману Льва Толстого “Війна і мир” — його прадід. Пана Волконського найбільше цікавили українські реформи, зокрема закони про іноземні інвестиції та продаж землі. Тоді ще існував Радянський Союз і продажу землі не було в найсміливішому проєкті, а цим питанням уже цікавилися на Заході. Але найбільше здивували і вразили плани пана Волконського. Він заявив, що його компанія готова купити в Україні орних земель на один мільярд доларів та на стільки ж внести інвестиції й зробити замкнутий цикл виробництва — від вирощування зернових і соняшника до виготовлення різноманітної готової продукції. Ні існуючі тваринницькі комплекси, ні елеватори, ні населення українських сіл його не цікавили — лише земля, бажано на півдні України та суцільними масивами, все необхідне самі, мовляв, збудуємо. Робочу силу його компанія теж готова завезти в Україну і забезпечити її всім необхідним. Ось таку перспективу тепер узялася втілювати в життя зелена команда та ще й з дуже великим поспіхом — у так званому “турборежимі”. А тепер поглянемо на вже наявний вітчизняний досвід роздачі українських земель та поселення на них іноземців крізь призму закону про ринок землі. Якщо його таки протягнуть і підпише президент — це стане міною сповільненої дії з непередбачуваними тяжкими наслідками: соціальними і міжетнічними потрясіннями в майбутньому. Саме такий результат може мати продаж землі іноземцям та, як вислід — їх компактне поселення в Україні з практично неминучими конфліктами в майбутньому. Цілком реальну ймовірність такого розвитку подій досить добре видно з не такого далекого минулого Брідщини, яскравим прикладом є історія галицького села Гута Пеняцька, яке поляки досі називають польським. На прикладі Гути Пеняцької Це село наприкінці XVIII—на початку ХІХ століть заснувала влада Австрійської монархії, яка саме тоді захопила Галичину після першого поділу польської Речі Посполитої. Австрійці тут, посеред лісів Вороняцького горбогір’я Подільської височини, збудували гуту — склозавод, на якому виготовляли скляний посуд, пляшки, віконне скло. Належність тутешніх земель до сусіднього села Пеняки дала назву новому поселенню — Гута Пеняцька. Майстрами працювали фахівці, завезені з Богемії та інших австрійських територій. Згодом тут поселилися українці, поляки та євреї. Наприкінці ХІХ століття більшість населення села вже становили поляки. До Другої світової війни жодних міжетнічних конфліктів не спостерігалося: українці, поляки, австрійці, євреї жили у взаємній злагоді між собою і жителями сусідніх сіл. Усе змінилося в роки воєнного лихоліття. Найголовнішою причиною розбрату і взаємної ненависті стала захланна загарбницька політика польського емігрантського уряду в Лондоні, який прагнув відновити після війни свою владу на всіх захоплених у 1920 році західноукраїнських землях від Сяну і Західного Бугу на заході до Збруча на сході; будь-які розмови про самостійну Українську державу та прагнення українців до Незалежності заперечувалися й сприймалися вкрай вороже. Вже 1942 року розпочалися масові вбивства українців на усіх етнічних українських землях: Холмщині, Підляшші, Надсянні, Лемківщині, Волині, Поділлі. Небувала хвиля терористичних актів практично не припинялася — польські бойовики вбивали авторитетних українців: учителів, інженерів, активістів українських культурологічних організацій і керівників господарських установ та навіть священників. Найбільш резонансними в околицях Гути Пеняцької стали вбивства перед Святим вечором 6 січня 1944 року директора Ясенівської школи Івана Вавріва з дружиною Софією, а наступного дня, тобто на саме Різдво, 7 січня, — греко-католицького священника Мартина Балюти в полі поблизу Жаркова, родини Вікаторських 4 лютого у Ясенові. Усі ці та інші вбивства місцеві жителі пов’язували лише з бойовиками сусіднього села Гута Пеняцька, навіть називали їхні імена. Вбивства супроводжувалися ще й постійними психологічними залякуваннями і не лише словесно. Частими стали нічні обстріли сусідніх українських сіл. Польські бойовики гутапеняцької АК відкрито страхали українців, погрожували їм розправою, заявляли, що то “польска земя”, невпинно повторювали гасло: “Украінци — за Збруч!”; називали Гуту Пеняцьку столицею, з якої розпочнеться побудова “Велькей Польскі од можа до можа”, тобто від Балтійського до Чорного морів, а першим чисто польським селом вони зроблять сусідні Пеняки і в ньому не житиме “жаден украінєц”. Звісно, що таке лякало, українці на ніч часто залишали свої домівки і втікали з Пеняків до родичів і знайомих у сусідні Чепелі. Дров у полум’я ненависті й ворожнечі підкидали зухвалі та дуже агресивні польські осадники-колоністи з околиць Гути, яким після окупації 1920 року західноукраїнських земель польський уряд за воєнні заслуги надав тут значні земельні наділи у приватну власність. Термін “осадник” походить від польського слова осада, що означає поселення, садиба. Масове поселення поляків із корінних польських земель переслідувало експансіоністську мету — полонізацію захопленої 1920 року в підступний спосіб Західної України. Упродовж 20—30-х років минулого століття польських осадників малими і великими колоніями розселили в усіх місцевостях Волині, Поділля і Прикарпаття. Осадники отримали по десять і більше гектарів української землі, на пільгові кредити та щедру фінансову допомогу держави збудували тут хати, хліви, стайні, стодоли і криниці, придбали худобу, коні, сільгоспреманент і різноманітну живність; завели солідні господарства; народили дітей і тому вважали цю землю вже своєю, а Україну — частиною Польщі. Ось чому осадники з колишніх польських вояків так агресивно сприйняли саму ідею Української Державності та Незалежності України — вони у цьому побачили небезпеку, насамперед для власного благополуччя. Саме осадники і складали основи бандгруп, які ночами вбивали українців. Ворожнеча й ненависть виросли з самої землі — поляки боролися за чужу землю та за власне майбутнє на ній. Вони прагнули зробити українську землю справді польською. Українці їм тут стали зайвими. Проживши на українській землі у Гуті Пеняцькій неповних сто років, а осадники-колоністи — менше десяти, поляки, підбурювані шовіністами з власного уряду, взялися будувати тут так звану “Вєльку Польску”. Тобто нахабно і безсоромно заходилися “будувати” Польщу в Україні. Подібне діялося на усьому просторі від Західного Бугу до Збруча. Таке “будівництво” мало трагічні наслідки для всіх. На Волині все завершилося насильним вигнанням поляків. У Польщі цю акцію називають “волинською різаниною”, але старанно замовчують причини, які призвели до трагедії, Дуже сумною стала і доля Гути Пеняцької — 28 лютого 1944 року село спалили, а більшість його жителів розстріляли. Тепер польські урядовці включно з президентом А. Дудою звинувачують українців у цьому злочині. На їхню думку, трагедія сталася внаслідок польсько-українського протистояння, але то не так. Цілком можливо, що в інших місцевостях могли бути винними й українці, які захищали власний народ на своїй землі, тому й здійснювали відплатні акції, але у випадку з Гутою Пеняцькою сталося по-іншому — село спалили, а людей розстріляли солдати гітлерівської айнзатцгрупи “Рейнгольд” під керівництвом оберштурмбанфюрера СС Фрідріха-Вільгельма Бока, водночас і командира 4-ї поліцейської моторизованої дивізії СС, сформованої у Сілезії з тамтешніх жителів: німців, поляків і чехів. А причиною каральної акції стала тісна співпраця польського підпілля Гути Пеняцької з радянською партизанкою, яка здійснювала теракти у Львові, звірячі вбивства німецьких солдатів і цивільних у Пеняцькому лісі та в самій Гуті Пеняцькій.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин