Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постать · “Мова народу, народності чи їх діаспори — то генетичний код національної культури, запорука самобутності та самозбереження”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

«Мова — це голос народу» ДДоо 8855++ррііччччяя ББооррииссаа О Оллііййнниикккаа

Слово Просвіти, №47 за 2020 рік

куди не дінеться. І марні намагання стримувати цей процес. Бо тоді названі проблеми стають предметом купівлі-продажу своєрідних ідеологічних кооперативів [...]”. І тут же нестандартна оцінка панівного тоді “інтернаціоналізму”, який і сьогодні культивує в Україні п’ята колона під личиною слов’янського братства, обплутаного “русскім міром”. “У нас почали (? — В. Б.) розвиватися протиприродні явища, коли ніглістичне ставлення до свого, рідного, видавалося ледве чи не за ознаку суперінтернаціоналізму, широти натури і поглядів. Ще раз уточнимо, — наголошує український поет, — безнаціональний інтернаціоналізм — містика, нематеріалістична філософія, міф, який зводить молоду людину на манівці космополітизму, формує психологію легіонера, котрому однаково, в яких краях жити, за кого і супроти кого змагатися, яку суспільно-політичну систему сповідувати — аби добре платили. Ось де проблема, шановні товариші, коріння якої — в безкореневості”. (Чим не відповідь на сумновідому тезу нинішнього гаранта Конституції?!) І висновок із цих пасажів: “А тому надання українській мові статусу державної буде вищим виявом державної мудрості [...]”. Питання рідної мови завжди (!) були в центрі уваги Бориса Олійника. Саме йому довірено було очолити підготовку закону і скласти доповідь на сесії Верховної Ради УРСР у жовтні 1989 року, коли українську мову було проголошено єдиною державною мовою на теренах України. (Опублікована під назвою “Мова — це голос народу”). У руслі вкрай актуальної розмови на шпальтах “Слова Просвіти” наведу деякі тези з тієї доповіді, проголошеної в залі, де возсідав ще ніби ж одностайний “блок комуністів і безпартійних”, заряджений отим “суперінтернаціоналізмом”. Ось її далеко не казенний початок: “Мова — то не просто звуки, витворені відповідними м’язами відповідних органів. Це — голос народу, неповторного тембру й інтонації, що є одним із чинників спадкового механізму, вирізняючи ту чи ту спільноту у всесвітньому багатоголоссі як самостійну індивідуальність. Втрата слуху веде до втрати тембру, отже, власного голосу, що в кінцевому рахунку нівелює народ як неповторне, оригінальне явище. Оскільки ж мова, як станова ознака самого поняття нації, є тією своєрідною перфокартою, в якій закодовано пам’ять усіх поколінь, історію народу, його родовідну анкету, неминущі духовні вартості, закони прапредків, біоритми національного інстинкту, психофізичну структуру національного типу, то, зрозуміло, що втрата мови, з волі чи з неволі, веде до зникнення і самої нації. На жаль, деформації періоду культу і застійних часів, особливо ж патологічна теорія злиття, деформували ленінську національну політику вільного розвою вільних народів до тієї межі, коли, скажімо, на Україні мова корінного населення звузилася до побутової говірки села, спілкування якоїсь частини інтелігенції міста, часткового функціонування в сільських школах та гуманітарних вузах і майже зовсім була витіснена з наукового ужитку, урядового та партійного справочинства”. “Не зайве ще раз нагадати неспростовну істину: мова народу, народності чи їх діаспори — то генетичний код національної культури, запорука самобутності та самозбереження. Отже, йдеться про стале закріплення української мови у сферах суспільного життя, де вона нині діє, та про відживлення її в тих обширах соціального вжитку, звідки вона, по суті, була витіснена. Те ж стосується й інших національних мов”. “Визначити основоположні начала правового врегулювання проблем розвитку української та мов інших національностей, чітко окреслити сфери їхнього офіційного використання, спрямувавши цей процес в єдине русло, — в цьому сенс, покликання радянського законодавства, зокрема, й проєкту Закону”. “Ці ідеї ми поклали наріжним каменем в проєкт Закону Української РСР про мови, і з певним моральним правом відповідально заявляємо, що він на сьогодні — оптимальний. Підставу для цього оптимістичного твердження дає нам досвід над опрацюванням цього винятково важливого документа. Як відомо (а все чинилося гласно!), для його підготовки було створено робочу групу, до складу котрої увійшли представники різних національностей, зпоміж них — народні депутати СРСР та Української РСР, робітники, службовці, працівники радянських органів, літератури, вчені-юристи, співробітники науково-дослідних установ Академії наук республіки. Робота ця була і нелегкою, і вельми тривалою: над десятком варіантів проєкту трудились майже сім місяців поспіль”. “Отже, на нашу адресу випало понад 50 тисяч листів різних прошарків населення, які заторкували практично всі статті проєкту”. “Крім того, до Президії Верховної Ради Української РСР надійшло чотири альтернативних проєкти Закону про мову: від членів Львівської обласної Ради Товариства української мови імені Тараса Шевченка, інтернаціональної групи м. Дніпропетровська від київських науковців, від жителя Києва Лунька Броніслава Івановича, які теж розглядалися на засіданнях робочої групи і постійних комісій Верховної Ради УРСР. Аналіз цих та всіх інших пропозицій свідчить: найнеоднозначніше сприйнято положення ч. І ст. 2 щодо статусу української мови як державної. Не заперечуючи його в принципі, чимало громадян стало за визнання в республіці і російської мови як державної”. “Отож, стаючи до праці, ми давали собі звіт, що живемо в багатонаціональній країні, що під небом України живе ледве чи не сотня інших національностей, і кожна з них має таке ж історичне право, як і українці, на втолення спраги своїх національних запитів, на вільний розвиток рідних мов. А відтак, змагаючись за державний статус своєї, ми завбачили, що на такому ж державному рівні маємо сприяти розвою мов усіх без винятку національностей, які живуть і трудяться собі на честь, на славу України”. Завершуючи доповідь на тій сесії ВР, Борис Ілліч, закликаючи депутатів одностайно прийняти Закон, проголосив: “Запевняю: ви вчините благородний акт, який навіки залишиться у вдячній пам’яті українського народу”. “Отже, — закликав поет, — проголосуйте за наш проєкт. Але — підкреслю: ми не випрошуємо, ми просто користуємося, як будьякий із народів світового співтовариства, наданим нам природою і самою історією правом — писати, говорити, співати і виборювати свої національні інтереси мовою материнською”. “В ідеалі, — заявляв Б. Олійник, уже з іншої, компартійної трибуни, — це непорушне, міжнародне право, одна з основних складових свобод

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин