Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Творчий портрет · “Шевченко своїми думками, як розпечена магма вулкану, накрив мене всього, не залишаючи нічого для мене”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Шевченкіана – диво Семенюкове

Слово Просвіти, №47 за 2020 рік

Василь ЛИЗАНЧУК, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка, лавреат премії імені В’ячеслава Чорновола в галузі журналістики і публіцистики Сподіваюся, ні – впевнений, що кожний хто візьме до рук “Кобзар”, який щиросердно насичений графікою Василя Семенюка, одразу спалахне естетично-пізнавальною цікавістю. Не тільки тому, що миттєво впадуть у вічі відомі слова Тараса Шевченка “Ну що б, здавалося, слова…” із привабливої біло-чорної суперобкладинки. Людська допитливість гортатиме сторінки нової книжки, а запитання лізтимуть в голову: “Що ж такого особливого створив Семенюк, щоби здивувати, поповнити багату образотворчу Шевченкіану? Хіба будь-хто здатний подолати психологічний бар’єр інтелектуально-духовної масштабності постаті Кобзаря?” Можуть виникати думки іншого штибу. Свої сумнівні запитання подолав досить швидко. Понад двісті графічних композицій на твори Тараса Шевченка оживали в моєму серці та уяві, чисті помисли відкривали загадку любові, диво єдності мислі й руки художника. Допомогла у цьому пізнанні “Передмова” Василя Семенюка до ілюстрованого ним “Кобзаря”. Вчитаймося у цей текст разом – і світ таланту заграє неповторними барвами творчих пошуків, мук, незгасаючої, неповторної праці: “Березень 2011 року Божого для мене був знаковим. Так, знаковим! Не знаю, чи хтось частіше відкривав “Кобзар”, ніж я цього місяця. Якщо так, то хотів би я бачити цю людину. Що вона шукала там? І що знайшла? Шевченко своїми думками, як розпечена магма вулкану, накрив мене всього, не залишаючи нічого для мене. Це вже був не я. Ні! Не я. Я біг. Падав. І ще раз зводив свій взір догори. А як там на світі Божім? Світ мовчав. А я був як на гонках по вертикалі. І це було як в бою. Завтра знову буде те, що нині. Бій. Тільки вперед. Слово у лінію. Лінію в слово. Плач. Розпука. Кров. Шаблі. Я все ближче і ближче… Та де там! Чим ближче я до нього, тим далі він від мене. Бракувало мені лінії. Думки. І безпорадні мої мрії… І де ті орієнтири? Це – так можна. А оце – так. Так – не годиться. У кого просити поміч? На мої питання ніхто не відгукнувся. Тільки правда сиділа на своєму троні і посміхалася. А коло неї брехня у золото слово несла. Чиста правда хотіла почути про себе чисту правду, а підступна брехня не хотіла цього. Не роби цього! Йди від мене! Пощо тобі Шевченко? Кому ти хочеш довести? Все одно від них віддяки ніякої не жди. А коло мене! Як на маминій печі. Подумай! Ще не пізно… І так кожної днини я боровся з самим собою. Лінь велика росла, гейби на дріжджах розчинена була. Лінуватись – це гріх, подумав я і вплітав лінію в лінію”. Одухотвореність Василя Семенюка виливалася у чистоту графічних ліній, у контрастні переливи чорного і білого, білого і чорного, але не тільки техніка графіки володіла митцем, а насамперед прагнення усвідомити глибину національної правди кожного твору Тараса Шевченка. Кипучий згусток своєї енергії із дотиком до Шевченкової величі художник перетворював у неординарні графічні твори, в українську естетичну своєрідність, джерело національної гідності, Шевченкової вічності. Але відчуття сутності українського, загальнолюдського світу Тараса Шевченка не раптово ввійшло у доброчинне єство Василя Семенюка. Зерна світлої, божественної любові до українських національних цінностей, поваги до чесної людської праці засівали у душу допитливого хлопчика бабуся і дідусь, мама і тато, доброзичливі односельчани Чорного Потоку Надвірнянського району Івано-Франківської області, де з Господнього благословення і батьківської любові 19 вересня 1957 р. прийшов на світ земний Василь Семенюк. Бабуся Теодозія-Василина хоч була неписьменна, але мудрістю своєю захоплювала. Вона часто говорила, що неділенька свята для Господа і треба йти на Літургію до церкви. Навчила онука Василька “Отче Наш”, “Богородице Діво”, “Вірую”, рахувати до тисячі, знати дні і місяці, баладу про легендарного Олексу Довбуша “Ой попід гай зелененький…”, щоб він знав і пам’ятав: рід Семенюків походить із Печеніжина. Мабуть, серцем відчувала і тому щиро молилася, просила Бога, щоби онучок її вивчився на художника. Дідусь Михайло плекав у Василькові силу волі, наполегливість, військову кмітливість, бо був січовим стрільцем, воював із загарбниками за незалежність України. Хоч за комуністичного режиму було дуже небезпечно, але розповідав віч-на-віч про здвиги січовиків, тихо-тихо наспівував: Гей, там на горі Січ іде, Гей, малиновий стяг несе. Гей, малиновий! Наше славне товариство, Гей, марширує – раз, два, три! Пильно вдивлявся в очі онука, пригортав до себе, застерігав, щоб, не дай Боже, нікому не говорив, бо може бути велика біда, і з горла виривалися на волю до Василькового серця слова: За Україну! З вогнем завзяття. Рушаймо, браття, всі вперед! Слушний час кличе нас: Ну ж Бо враз Сповнять святий наказ! За Україну, За її волю, За честь і славу, За народ! Тато Іван, як у нас кажуть, був розвитною Людиною, мав добрі руки, чуйне серце, в усьому була злагодженість. Добре знав “Біблію”, був сільським зубним лікарем. Дуже любив коней-гуцуликів, які його слухались, бо не лише давав поласувати вівсом, а й, як не дивно, приголублював піснями. Над Чорним Потоком линули Семенюкові коломийки, українські народні пісні. Односельчани зачаровано слухали: Верховино, світу ти наш! Гей, як у тебе тут мило! Як ігри вод, плине тут час Свобідно, шумно, весело. Ой немає краю, краю На ту Верховину! Коби мені погуляти Хоч одну годину! Коли гостилася вся родина Семенюків, Іван Михайлович обдаровував присутніх “Маршем “сіроманців”. Але перед тим добре зачиняли вікна, двері, щоби пісня не потрапила до вух недоброзичливців, бо час совєтський був непевний. Тільки за відновленої незалежності України вільно дзвеніла пісня Івана Семенюка: Із гір Карпат несеться пісня волі, Із гір Карпат лунає волі зов. Там синьо-жовті майорять прапори, Там вже заграла українська кров. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Гей, рідний брате, Заходу і Сходу Єднайсь в один ударний моноліт. Ми Україні виборем свободу, Загарбницький повалимо ми світ! Доброзичливий родинний клімат Семенюків духовно об’єднувала і нині на 90- му році життя підтримує мама Марія Михайлівна великою любов’ю, яку черпає в поезії Тараса Шевченка. Саме від мами малий Василько вперше почув “Садок вишневий коло хати”, “Мені тринадцятий минало”, “За сонцем хмаронька пливе”, “Іван Підкова”, “Сонце заходить, гори чорніють”, щемну “Гамалію”… Лірико-філософський, національно-гуманістичний світогляд, зароджений в дитинстві, формувався, утверджувався під час навчання у Львівському училищі прикладного мистецтва імені Івана Труша та Українському поліграфічному інституті імені Івана Федорова (нині – Українська академія друкарства). Тема дипломної роботи – серія літографій за мотивами українських народних пісень про кохання. Працюючи в галузі живопису, графіки, декоративно-прикладного мистецтва, В. Семенюк створив “Будні мого села”, цикл “Обрядовий”, серії “Українські народні пісні”, “Пісня про незнищенність матерії”. Про багатогранність його творчості свідчать численні живописні та графічні композиції за мотивами творів Б.-І. Антонича, В. Симоненка, О. Ольжича та інших поетів. Василь Семенюк проілюстрував чотири книжки автора цієї статті: “Шевченкове Слово”, “Історія російщення українців” (співавтор М. Рожик), “Інформаційна безпека України”, “Так! Я – Українець!”. Графічні ілюстрації художником цих видань істотно сприяють поглибленню сприйняття читачами їхнього змісту, спонукають задуматися над аспектами гібридної війни Російської Федерації проти України, над сутністю національних цінностей. Цілеспрямована, наполеглива, творча праця Василя Семенюка визнана фахівцями та українською громадськістю. Він доцент Львівської національної академії мистецтв, член Національної спілки художників України. Указом президента України Василеві Семенюку 2009 р. присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв України, з 2018 р. він – народний художник України. До нинішнього напрочуд оригінального ілюстрованого графікою видання “Кобзаря” (2019 р.) Василь Семенюк творчо наближався з юнацьких років. Суттєво почав осмислювати твори Тараса Шевченка ще у студентські часи. Це були кольорові композиції, графіка різних періодів, лінорити і, особливо, живопис на склі. Потужним поштовхом до його творчих, своєрідних пошуків був лист-прохання Тараса Шевченка (1 жовтня 1844 року) до чернігівського цивільного губернатора П. І. Гессе сприяти в розповсюдженні офортів “Живописна Україна”. Василь Семенюк із зворушливим хвилюванням читав: “Історія Південної Росії зачудовує кожного своїми діяннями і напівказковими героями, народ предивно оригінальний, земля прекрасна. І все це досі ніким не представлено перед очі освіченого світу, тоді як Малоросія давно мала своїх і композиторів, і живописців, і поетів. Чим вони захопились, забувши своє рідне, не знаю; мені здається, якби моя батьківщина була найбіднішою, найменшою на землі, і тоді б вона мені здавалася кращою від Швейцарії і всіх Італій. Ті, які бачили хоч раз нашу Країну, кажуть, що хотіли б жити і померти на її прекрасних полях. Що ж нам сказати, її дітям? Треба любити і гордитися своєю пречудовою матір’ю. Я, яко член її великого сімейства, служу їй якщо не на істотну користь, то принаймні, на славу імені України. Тарас Шевченко”. – Шевченко як сонце: варто тільки зійти – і це божественне світло буде сяяти в твоїй душі весь вік, – щиро, з великим пієтетом сказав Василь Семенюк. Він ґрунтовно вивчив прекрасну графіку академіка-гравера Тараса Шевченка, який сповідував романтизм, відроджену ним у своїй творчості техніку офорта, у якій виконано шість аркушів, що увійшли до альбому “Живописна Україна”. Добре знає витоки української графіки – мистецтво мініатюр часів давньоукраїнської держави Русь, творчість С. Гординського, П. Ковжуна, Л. Левицького, І. Остафійчука, з якими пов’язано високе піднесення львівської графічної школи. Василь Штернберг створив офорт до першого “Кобзаря” (1840 р.), що розміщувався перед титульним аркушем книги на лівій стороні, шмуцтитулем. На малюнку забражено кобзаря з кобзою та хлопчиком-поводирем. У 1844 р. Яків де Бальмен та Михайло Башилов проілюстрували майже всі твори, які на той час були надруковані в “Кобзарі”. Вони заново переписали його твори в латино-польській транскрипції, прикрасивши їх віньєтками, буквицями й малюнками. Так з’явилася розкішно оформлена рукописна книга “Wirszy Szewczenka. 1844. Kobzar. T. Szew- czenka”. Надсилаючи цю збірку В. О. Закревському, Я. де Бальмен писав у листі до нього від 20 липня 1844 р.: “Все главные творенья Тараса с виньетками. Они писаны латинскими буквами для того, чтобы в случае фантазии Тараса издать это за границей; – все могли бы читать, – в особенности поляки. Это тебе не подарок, а только посылается под твое сохраненье, про случай приезда самого Тараса, кому этот труд посвящен, и делать с ним Он может, что ему заблагорассудится”. Тарас Шевченко, дізнавшись, що Яків де Бальмен загинув у липні 1845 р. у війні на Кавказі, присвятив йому сумний вірш: І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту! О друже мій добрий! друже незабутий! Живою душею в Украйні витай, Літай з козаками понад берегами, Розкриті могили в степу назирай. Заплач з козаками дрібними сльозами І мене з неволі в степу виглядай. Василь Семенюк опанував особливості творчості ілюстраторів “Кобзаря” І. Їжакевича, К. Трутовського, О. Сластіона, М. Микешика, Б.Смирнова, І. Рєпіна, С. Караффи-Корбут, В. Седляра, В. Касіяна, В. Лопати, М. Стратілата, О. Івахненка, М. Стороженка, І. Марчука та інших. Аванґардна творчість Василя Семенюка незвично ілюструє поезії Тараса Шевченка, дає візії – власними засобами творить оригінальні роботи, на які його надихає поезія. Емоційно-виражальний принцип характеризується тим, що у кожній його композиції цитата із Шевченкових поезій – квінтесенція думок Пророка. Наприклад, “Діла добрих обновляться, діла злих загинуть”, “Мій Боже милий, як-то мало святих людей на світі стало”, “Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!”, “Нема на світі України, немає другого Дніпра”, “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”, “Свою Україну любіть, любіть її… Во время люте”, “Борітеся – поборете, вам Бог помагає”, “І на оновленій землі врага не буде, супостата”… Чорне-біле, біле-чорне переплітається із словом Кобзаря, створюючи одне ціле композиції, де немає межі у просторі і часі. Тільки так, бо творчість Тараса Шевченка на всі часи як молитва перед Святим Образом. Характеризуючи творчість Василя Семенюка, арт-критик Лідія Трохим наголосила, що новаторська особливість графічних робіт митця у поєднанні лінійних контурів і заповненні площин хроматичним або ахроматичним тоном. Емоційна наснаженість цих робіт найбільше проявляється через ахроматичні контрасти, легкість, “віртуозність” ліній. Глибинний зв’язок між ілюстрованою поезією у “Кобзарі” Тараса Шевченка та її інтерпретацією художником-графіком Василем Семенюком яскраво виражений через український етнопсихологізм, який ґрунтується на морально-духовних, національних цінностях. Василь Семенюк всіх своїм доброчесним єством дякує чистій, безсмертній Душі Тараса Шевченка, що дозволила через графічне оздоблення “Кобзаря” доторкнутися до феноменальної творчості світової слава українського Пророка та через її осяйність побачити, де спочиває безсмертна Порадонька Святая…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин