Шевченкіана · “На початку літа 1890 р. Іван Бунін відчув серцем, що йому необхідно побувати на могилі Тараса Шевченка”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Іван Бунін: «Шевченко — неперевершено геніальний поет!»
Слово Просвіти, №47 за 2020 рік
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Г. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “…Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини. Але я не маю духу входити у всі її подробиці”. Володимир Мельниченко розповідає про Бунінове захоплення Шевченком, розкриває високу оцінку ним геніальної творчості Кобзаря. Автор приурочив цю статтю до 150-річчя з дня народження російського письменника, поета, Нобелівського лауреата І. О. Буніна.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Вірші Шевченка чудові за глибиною і теплотою почуття” На початку 1889 р. Іван Бунін, якому йшов дев’ятнадцятий рік, отримав у Єльці несподіваний подарунок від незнайомого молодого письменника Івана Бєлоусова — його першу збірку перекладів “Из “Кобзаря” Т. Г. Шевченко и украинские мотивы”, видану в Києві 1887 р.1 Цей історичний факт недостатньо чітко акцентований, як важливий момент розкриття Бунінового справжнього захоплення Шевченком. Уже 3 лютого 1889 р. Іван Олексійович Бунін писав своєму тезці Івану Олексійовичу Бєлоусову про його книгу: “На меня она произвела хорошее впечатление, во-первых, своим легким и отделанным стихом, и, вовторых, тем, что в ней есть несколько переводов (весьма верных и вообще хороших) тех из стихотворений Шевченко, которые замечательны по глубине и теплоте чувства”2. Разом із тим, Іван Бунін жалкував, що Іван Бєлоусов не переклав деякі чудові й високопоетичні вірші Тараса Григоровича: “Як умру, то поховайте…”, “Думи мої, думи мої...”, “І широкую долину...”, “Огні горять, музика грає...”. Крім того, Бунін зауважив, що чимало з перекладів Шевченкових поезій, зокрема, й О. М. Плєщєєва, “не зовсім вдалі й взагалі стоять нижче оригіналу”3. Все це переконливо свідчить про те, що молодий Іван Бунін уже глибоко знав і тонко сприймав творчість Тараса Шевченка. До речі, Бунін переклав у 1900 р. перші дві строфи Шевченкового “Заповіту” (повний текст на той час був під цензурною забороною): Как умру, похороните Вы меня на воле, На степи в краю родимом, На кургане в поле! Чтобы даль вокруг синела, Чтоб и Днепр, и кручи Были видны, — было слышно, Как гремит могучий!..
“Навесні 1889 року відправився я в Харків...” Навесні 1889 р. І. О. Бунін уперше відвідав Україну, приїхавши в Харків до свого старшого брата Юлія Буніна4, який, власне, був його вчителем і вихователем, особливо після того, як той на початку 1886 р. залишив Єлецьку гімназію, наставником у перших літературних спробах. Іван Бунін зафіксував якось у щоденнику: “Чуть не с детства я был под влиянием Юлия, попал в среду “радикалов” и чуть не всю жизнь прожил в ужасной предвзятости ко всяким классам общества, кроме этих самых “радикалов”. О проклятие!” Це важливе зізнання залишалося не потрактованим у контексті його вкрай емоційної кінцівки. Тому нагадаю, що Бунін врешті-решт заперечував поділ суспільства на експлуататорів і експлуатованих та визнання народом тільки останніх. У передреволюційному 1916 р. він писав: “...Это идиотское деление народа на две части: в одной хищники, грабители, опричники, холопы, царские слуги, правительство и городовые, люди без всякой чести и совести, а в другой — подлинный народ, мужики, “чистые святые, богоносцы, труженики и молчальники”...” Після перемоги Жовтневої революції 1917 р. І. О. Бунін назавжди зненавидів В. І. Леніна, в “Окаянних днях” назвав його “Каїном Росії”, а в записах письменника все частіше з’являються гіркі фрази: “...Выхода нет! Чуть не весь народ за “социалистическую революцию”... Народ возненавидел всё... Сильно плакал...” Якось навіть подумалося мені, чи не запозичив Іван Олексійович назву свого твору у Тараса Григоровича, який на початку свого Посланія “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…” писав: “Тілько я, мов окаянний, / І день і ніч плачу…” Та повернемося до першого приїзду в Харків, про який сам Іван Бунін писав: “Брат Юлий переселился в Харьков. Весной 1889 года отправился и я туда и попал в кружки завзятых “радикалов”, как выражались тогда...”5. Це перше, точне, проте не всеохопне враження письменника, доповнимо свідченням його дружини В. М. Муромцевої, отриманим, очевидно, від самого Буніна: “Ранками проводив кілька годин в бібліотеці, де став знайомитися і з літературою з українознавства, читав і перечитував Шевченка, від якого прийшов у захват...”. Нам уже відомо, що ще до відвідання Харківської бібліотеки Бунін захоплювався творчістю Шевченка, втім, якщо врахувати, що тут Іван Олексійович особливо багато читав поета українською мовою, то, тим більше, він справді знову “прийшов у захват”. Іван Бунін знав українську мову, вже з того часу почав перекладати з української на російську. Скажімо, наприкінці 1889 р. у газеті “Орловский вестник” було надруковано бунінський переклад оповідання українського письменника О. П. Стороженка “Вуса”, присвячене П. О. Кулішу. Як точно зазначила С. Д. Павличко, “для героя Стороженка вуса — частина української суті, його iden- tity”. Певно, це дуже чутко відчував Іван Бунін. До того ж, оповідання було видрукуване 1861 р. у першому українському щомісячному літературно-науковому журналі “Основа”. Письменник переклав і твори Б. Д. Грінченка, котрий сприймав Шевченкову творчість як Євангеліє.
“Чия могила скромніша і водночас величніша й поетичніша?” Характерно, що вже на початку літа 1890 р. Іван Бунін відчув серцем, що йому необхідно побувати на могилі Тараса Шевченка. В. М. Муромцева писала: “Бунін, заробивши трохи грошей, вирішив відправитися на могилу Шевченка. Вже півтора року Шевченко був його кумиром, він вважав його великим поетом... Грошей було, звісно, в обріз; їхав у третьому класі, а по Дніпру плив на баржі з дровами, влаштувавшись за копійки. Він говорив мені, що ця перша мандрівка по Малоросії була для нього найяскравішою, ось тоді він остаточно влюбився в неї... і захоплювався, як усю цю несказанну красу своєї батьківщини втілив у своїй поезії простий селянин Тарас Шевченко!.. Він зізнавався, що жодна з могил великих людей його так не зворушила, як могила Шевченка…”6. Найперше Бунін згадав про свою поїздку в статті “Пам’яті Шевченка”, надрукованій у газеті “Орловский вестник” 26 лютого 1891 р., тобто до 30-річчя з часу смерті Кобзаря. Тараса Шевченко названо в ній не тільки одним з найталановитіших, але й найблагородніших людей. Через чотири роки письменник опублікував у газеті “Полтавские губернские ведомости” (5 липня 1895 р.) оповідання “По Дніпру”, про яке в академічних коментарях до сучасного тринадцятитомного Повного зібрання творів І. О. Буніна сказано, що в його основу “лягли враження від подорожі по Дніпру 1895 р.”. Але насправді тодішня подорож до Києва була лише фоном для Бунінових пронизливих
Т. Шевченко. Фото. 1860
спогадів про відвідання у 1890 р. Шевченкової могили: “...Мне казалось, что именно эти места — настоящие украинские, такие, какими я рисовал их себе с детства, со всей поэзией и мечтательной красотой южной природы, милого образа украинской девушки и тоскующих, сладостных песен... Вспоминал и те могилообразные горы, от которых пахнуло на меня старыми былями и думами, и ждал... Ждал увидеть вечное пристанище того, кто так горячо любил всё это, — “край весёлый, степ широкий”7, ясные зори и тихие воды своей родины!.. Я ждал, что на самом высоком пункте черных гор, на бледном фоне зари, я увижу, как простёртые руки, высокое распятие. Но нет, могила Шевченко находится ниже, на полугоре. Великий поэт почивает скромно... У меня захолонуло сердце, когда мы наконец прошли под самыми горами, и пахнуло, так близко пахнуло величавым угрюмым молчанием, вечным покоем этого великого места... Вечный покой тебе, великое сердце!..” Більше того, бунінська публікація 1895 р. стала своєрідним нарисом до оповідання “Козацьким шляхом” (1898), адже чимало сюжетів і фактів із неї були включені до цього, пізнішого твору, втім, уже наповнені новими переосмисленими враженнями, роздумами. Скажімо, повертаючись у “Козацькому ході” до згаданих Канівських гір, уже назавжди пов’язаних у Буніна з Шевченковою могилою, письменник писав: “Я опять вспоминал те могилообразные горы, от которых пахнуло на меня старыми преданиями, и невольно переплетал свои мысли с мыслями о жизни Тараса, не спуская глаз с его могилы”. У російській літературі немає більше такого глибокодумного й емоційного занурення в атмосферу духовного перетинання з могилою Тараса Шевченка, в тому числі через великий час опісля її відвідання. Бунін сам наголосив: “С тех пор прошло много лет, но то, что я переживал на Днепре, не исчезло бесследно”. Він особливо виокремив, що “ждал увидеть вечное пристанище того... кто воплотил в своих песнях всю красоту своей родины вместе с горестями своей страдальческой жизни...” Не втримаюся від спокуси процитувати Бунінові алмазні рядки: “Впоследствии я бывал на могилах многих великих людей, но ни одна из них не произвела на меня такого трогательного впечатления, как могила украинского кобзаря. И в самом деле, — чья могила скромнее и в тоже время величественнее и поэтичнее?.. Сама она — на высоких, живописных горах, далеко озирающих и Днепр, и синие долины, и сотни селений, — всё, что только дорого было усопшему поэту. И в тоже время как проста она! Небольшой холм, а на нём — белый крест с скромной надписью... вот и всё!8. Когда-то тот, кто лежит теперь под ним, лелеял мечты о родной хате, которую ему теперь хотелось поставить над Днепром... Он даже побывал перед смертью на этих горах и трогательно делился своими заветными мечтами с горячо любимою сестрою. Но, увы, покой и приют от скитаний и горестей ему суждено было найти лишь в могиле! Беленькая хатка9, окружённая мальвами, маком и подсолнечниками, стоит теперь возле его надгробного креста. Чисто и уютно в ней, но хозяин её никогда не переступит её порога. Грустно смотрит его портрет10 со стены хатки, на “Кобзарь”, лежащий на столе... Взволнованный, я часто возвращался мыслями в эту беленькую хату. С грустью смотрел я на удаляющиеся от нас Каневские горы. И еще прекраснее и милее казалась мне теперь родина великого народного поэта... Там, на горах, над угрюмым Днепром, в темноте глубокой ночи, могила молчала вечным молчанием...”11. Російські бунінознавці відзначають, що в оповіданні “Козацьким шляхом” Іван Бунін розкрив свої враження від кількох його поїздок по Дніпру — у 1890, 1894 і 1896 рр. Очевидно, так і було. Проте духовною серцевиною оповідання “Козацьким шляхом” є перша цільова подорож у Канів, своєрідне духовне паломництво до Шевченкової могили, з яскравими відчуттями й душевними переживаннями. Вони, сказати б, осяяли подальші Бунінові духовні перетинання з Шевченком, у тому числі невідомі нам, сприяли всебічному глибокому осмисленню Кобзаревої постаті, його вічної присутності в духовному просторі, мабуть, не минули безслідно й для творчості самого Буніна, який упевнено вийшов на шлях письменництва. Оповідання “Козацьким шляхом” містить одверте захоплення українцями: “Хохлы мне очень понравились с первого взгляда. Я сразу заметил резкую разницу, которая существует между мужиком-великороссом и хохлом. Наши мужики — народ по большей части изможденный, в дырявых зипунах, в лаптях и онучах, с исхудалыми лицами и лохматыми головами. А хохлы производят отрадное впечатление: рослые, здоровые и крепкие, смотрят спокойно и ласково, одеты в чистую, новую одежду…” Що й говорити, свої точні спостереження за “нашими” й “хохлами” Бунін робив як очевидний великорос. У цьому оповіданні він, до речі, писав, що Шевченко, який “втілив у піснях всю красу своєї батьківщини... назавжди залишиться окрасою російської літератури”. Проте не забудьмо, що в оповіданні письменник яскраво зафіксував своє розуміння історії України: “Кажется иногда, что это Днепр не теперешней мирной Малороссии, а Днепр… могучего и вольного прошлого старой Украины”. Оповідання “Козацьким шляхом” є перлиною україніки молодого Буніна і буквально випромінює захоплення перед істинно народним поетом України та його батьківщиною, перед важливими й дорогими Шевченкові рисами ментальності українців, перед... українськими козаками, котрі, як зазначав незабутній Борис Олійник, “найточніше віддзеркалюють характерні риси саме українського народу, його віру і світоглядні та морально-етичні принципи”. Не випадково навіть остаточна назва твору, який Бунін спочатку назвав “На “Чайці”, вказує на це — “Козацьким шляхом”. Не випадково Бунін розповідає про
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
