Читацьке віче “Газета наскрізь освітньо2просвітницька”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
М Мааррііяя П ПО ОРРО ОХХ:: «Все життя любила писати – цікавих людей багато довкола»
Слово Просвіти, №47 за 2020 рік
Галина ДОБОШ
До десятого класу дівчинка з покутського містечка Заболотів Снятинського району Марійка Порох вагалася, куди піти вчитися: на філолога чи вчителя англійської мови. Завжди була переконана у своїй “гуманітарній схильності”. Згодом ота любов до слова таки проявила себе, але уже стала захопленням медичної сестри Косівської ЦРЛ. Перед закінченням школи дівчина змінила думку і вирішила піти в медичне училище – обрала Івано-Франківське. Вдячна викладачам і за теоретичні знання, і за практичні заняття. Уявляла себе дитячим доктором. Але не склалося. А от перше робоче місце після закінчення училища і направлення в Косівський район таки було пов’язане з педіатрією – патронажна медсестра дитячої лікарні. Через п’ять років пішла старшою медсестрою дитячого садка “Сонечко” у Косові. У 1985 році повернулася в Косівську центральну районну лікарню, але уже медсестрою фізіотерапевтичного відділення, 15 років була старшою медсестрою цього відділення. Вважає, що в медицині кожна робота і кожний структурний підрозділ є важливими. Старшою медсестрою відділення Марія Порох стала у 1991 році. Становлення незалежності України відчувалося навіть утому, що діловодство переводилося на ук-
Мирослав ПОПАДЮК, почесний голова Снятинської районної “Просвіти”, член НСПУ, Івано-Франківщина
Запитую: “У чому твоя сила і слава, твоє верховенство, наша “Снятинська вежо”? І торкаюсь нинішніх подій у Білорусі, бо світ нині виважує з тривогою, а чи переможе там демократія. Найлаконічніше визначення згаданого терміну, дали давні греки – це народовладдя. Тож і нареклась наша ювілярка по-демократичному – народний часопис. З цим і крокує вона майже третину століття по рідній Снятинщині. Газета вже на своєму зачині категорично заявила про свої видавничі наміри, йдучи до читача з девізом: “За волю, за народ, за суверенну Україну!”, з широкою подачею історії району, міста Снятина, покутських сіл. Уважно і потішно гортаю деякі далекі газетні випуски. Тридцять літ – це немало. Пригадую цікаву минувшину, до якої безпосередньо був причетний. Ідея мати нове демократичне видання неодноразово виникала в колі найперших засновників Снятинського осередку Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Ішлося, найперш, мати противагу районній “Ленінській правді”. У прикінцевих 80-их минулого століття поки що це залишалося мрією і добрим побажанням – чи то Василя Коваля, чи то Зіновія Сав’юка, чи то Мирослава Атаманюка аж до утвердження на Коломийщині газети “Агро”, а далі – з перемогою демблоку на березневих виборах 1990-го до Верховної Ради України та місцевих рад народних депутатів, швидкоплинний перемінний час робив своє. Мінялися закличні лозунги газетні від “вся влада радам!” до “нам пора для України жить!” – з приходом української Незалежності. Водночас то ще був неоднозначний період у державному житті, коли вже вголос кидався клич проти русифікації, про надання українській мові статусу державного, — час неухильно диктував непересічні зміни. У вирі архіважливих подій жив наш край впродовж 1990-го. 21 січня у Снятинському кінотеатрі ім. І. Франка відбувся святковий мітинг на честь Злуки УНР і ЗУНР. Вщерть заповнений зал з живим ланцюгом людей, вперше із синьо-жовтими прапорами і славнем “Ще не вмерла Україна”. Мітинг було організовано Товариством української мови раїнську мову. Саме Марія Юріївна (проявилася “гуманітарна схильність”, любов до філології) перекладала з російської на українську інструкції з техніки безпеки, по апаратурі, реферати на різну медичну тематику. І це не лише для свого відділення, а й перші інструкції українською мовою для усієї лікарні. Увесь час роботи в ЦРЛ Марія Порох була профгрупоргом. Член Косівської районної організації “Просвіти”. В останні роки долучилася до роботи Клубу інтелігенції імені Ігоря Пелипейка, який діє при районній бібліотеці. На зібраннях говорять про визначних людей Гуцульщини і України, проводиться презентація книг, виставки творчих доробків косівських майстрів. З просвітянами і членкинями Союзу українок їздили з концертами в Уторопи на батьківщину Тараса Мельничука, в Тюдів, брали участь в різних фестивалях і дійствах. Про такі заходи Марія Порох згодом розповідала в періодичній пресі, ще й ілюструвала власними світлинами, бо здавна захоплюється фотографією. Та найбільше в її творчому доробку статей в періодичній пресі про відомих людей Гуцульщини. Серед цих публікацій є і розповіді про колег-медиків. Приміром, про кваліфікованого педіатра Валентину Вадимівну Дяк, яка два десятки років очолює дитяче відділення у Косові. Чи про Оксану Михайлівну Шкромиду, лікаря-невропатолога, яка більш як півстоліття відпрацювала в Косівській ЦРЛ. Була також розповідь про тих, хто медичну працю поєднує з творчістю, пише вірші. Це Стефанія Біла, Олександра Басиста-Кіт (Олеся Долянська), Ольга Медвідь-Кундюк, у творах яких оспівується любов до матері, до Батьківщини, до рідного краю, відчуття гордості за причетність до найповажнішої у світі професії медика. А доньку лікаря дитячого відділу інтенсивної терапії Галини Литвиненко-Бричкової Вікторію Абу-Кадум доля закинула в далеку мусульманську країну Йорданію, її поетичну збірку “Птахом перелітним” українською мовою видано в Йорданії за сприяння Міністерства закордонних справ України та підтримки Посольства України – про це теж Марія Порох розповіла землякам. Як і про свою викладачку хірургії в Івано-Франківському медичному училищі Ірину Свйонтек, яка упродовж 47 років збирала і опрацьовувала матеріали про українську вишивку, видала кілька фотоальбомів, сама була членом Національної спілки майстрів народного мистецтва.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
