Національна еліта · “Ти не соромилася і не втікала геть. Що мала, ти давала нам і жила серед нас. Ти образ чистоти. Ти мати наша щира”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Жрекиня борні
Слово Просвіти, №47–48 за 2023 рік
Ользі Кобилянській – 160! Чи втратили свою значущість теми та ідеї видатної буковинської (української!) письменниці сьогодні? Адже, не тільки вникаючи в питання життя інтелігенції, людини, землі, проблем емансипації жінки, екології, а й приміряючи творчість О. Кобилянської до нинішніх складних геополітичних реальностей, війни, відчутною є суголосність її життєтворчості з ХХІ століттям.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Якось незримо й водночас гостро сприймаються вистраждані нею думи й вартісні душевні поклики, коли четвертої листопадової суботи в Україні вшановується національний День пам’яті жертв Голодоморів. Адже три голодомори-геноциди, злочинно організовані більшовицькою росією для знищення українців, закарбовані як пам’ятники ненависті українців до вселенського зла, яким є московит. Вони зберігають свою сталість, продовжуючи сатанинську ходу, коли нині кремлівськими бузувірами вкотре коїться черговий геноцид, з намаганням остаточно вбити Націю фізично, духовно, політично, знищити нашу Ідентичність і Державність. Україна і Світ, який далеко не весь розуміє реальність, стикнулися з варварами, наділеними тільки двома звіриними інстинктами – бажанням вбивати і звичкою “можем павтаріть”. Що можна протиставити цій здичавілості, який антидот буде найбільш дієвим і спасенним? Єдине – вбивати зло! Скрізь і завжди! Тому в ці тривожні й доленосні дні страшної війни з нелюдом-москалем ми намагаємося відшукувати й знаходити у творіннях Великих те духовне пристанище сил, надій і віри, яке слугуватиме нашій борні із супостатом. Тож і повертаються наші голови й серця до цієї знакової для народу Будительки, як соняшники до сонця. Згадується одна з давніх посвят Ользі Кобилянській (від Агати Турчинської): Із рідних надр, з душі твоїх краянів, Є міць у ній: вбивати в людях зло Й народжувати дух титанів. Мабуть, справедливо й по-Божому праведно, що ця ніжно-чутлива душа “Гірської Орлиці” на своє 160-річчя – зі своїм народом, країною, “перекладаючи” власну Музу Слова на сувору українську реальність війни, будучи оберегом рідної української землі. Поетично-філософічно колись висловилась про таку її священну місію Галина Тарасюк: Я на порозі Вашої оселі. …Сьогодні Ви дописували “Землю” – Не панську і не наймитську – свою. А Олександр Олесь на честь 65-річчя (1928), линучи до її “недосяжних вершин” волі й долі, напише Кобилянській свій “низький уклін”, що надто перекликається із сьогоденням: Спасибі ж Вам, що в час розпуки Ми в гору все ж здіймали руки І не кляли життя й землі… Стояла мряка над землею, А ми очима і душею Ловили промені у мглі. Як важливо, щоби саме ці живильні промені, наповнені енергією “нестьмареного обличчя” – Творчині “Землі”, “Людини” і “Царівни”, були завжди з Нами і серед Нас. Значуще помічними в цьому є наші “передні ряди” – Поети, Митці, Творці, Педагоги. Сам творчий процес науковців, письменників спонукає і спрямовує суспільство в глибших обширах формувати світосприйнятність цієї хранительки людської Душі. Адже недавно найповніше 5-томове видання творів О. Кобилянської сутнісно доповнено унікальним десятитомником, сотвореним творчою групою науковців Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича під керівництвом професора В. Антофійчука. Своєрідний дарунок серця, душі й таланту цієї видатної Буковинської Музи для України (і не тільки). Цей творчий доробок яскраво доповнює вінок народної шани до О. Кобилянської, продовжуючи й наповнюючи новими змістами її і наше життя в національній культурі, науці, освіті, театрі, кіно. Варто визнати, що попри всі катаклізми й виклики світового масштабу, оскільки їй довелося “зустріти” дві світові війни, соціальну й національну пригніченість свого народу й себе особисто, вона не втратила (зрощувала!) своєї душі, а люди (від великого до малого, від освіченого до ледь грамотного) ніколи не губили її сліду. Усе прочитане й побачене, відчуте й пережите, пов’язане з О. Кобилянською, набирало якогось міфічно-містичного, майже сакрального характеру, містило глибинну народність, правдивість, родинність, близькість. За психоментальним відчуттям тодішнього світу українці уподібнювалися до почуттєвого стану шаноби авторитетності Т. Шевченка, коли багато людей, навіть національний Славень (Чубинського-Вербицького) сприймали не інакше, як творіння Кобзаря. З дитинства залишилися й досі гострі емоційні переживання від театральних вистав “Землі”, “Вовчихи”, які в 50-60 роках стали також кінематографічними творами, а вже в 90-і були доповнені телефільмами “Меланхолійний вальс”, “Царівна”, збагативши суспільні почуттєві гами. Скажу так, що “поживи” для людського серця та “спалахування душі” в життєтворчості Письменниці завжди було по вінця. Пригадую, як ще зовсім малого батьки й дорослі виводили на “передхату”, коли на чистому небі сходив повний місяць, і просили глядіти на нього, розповідаючи майже біблійний сюжет (кожен на свій лад) про те, як вбиває брат брата за землю. Тривожно й довго дивився в ту місячну далечінь, часто наодинці, справді, бачачи цю страшну й дуже чітко окреслену (відповідно своєї уяви) картину людиновбивства. Ця моторошна реальність перетворювалася тоді в раниму емоцію, оскільки ходили слухи про такі страхіття в тамтешній окрузі. З тих пір багато “води втекло”, а я не перестаю ще й досі з такою ж довірою, як випадає така нагода і погода, навіть коли в небі літають кляті “шахеди”, відшукувати вже на “теперішньому” місяці цих нещасних братів. Бо обидва – нещасливі. І той, хто вбиває, і хто вбитий. Уся ця людська трагіка “від Кобилянської” ширилась українським світом – із заходу на схід, серед перемелених християнських чеснот і святості людськості, коли не зрощувалася земля, а опоганювалася злими вчинками і звіриними інстинктами. Адже земля за Кобилянською була покликана плід добрий родити, а не перетворюватися з благодаті на біду, завдяки “обезлюдненню” людини. На такій землі – ні щастя, ні правди, ні добра. На цьому сотвореному Богом місці завжди блукатиме образ злотвору, пригніченості й несправедливості, про що так гіркотно сказав у 1920-х М. Хвильовий (“Шляхетне гніздо”), змальовуючи вже за трохи інших обставин стражденну українську людину (вже не Сава, а Василь), “ощасливлену” вже московськими біль-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
