Пряма мова · “Якщо ми не зуміємо написати свою історію, то це буде великим прорахунком”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Микола ГОЛОМША: “Геноцид був усюди, де жили українці”
Слово Просвіти, №47–48 за 2023 рік
У попередньому числі нашої газети була надрукована стаття професора права, доктора філософії в галузі державного управління, заслуженого юриста України Миколи Голомші про те, як розслідувалися злочини комуністичного тоталітарного режиму, зокрема Голодомор-геноцид українців 1932–1933 рр. Стаття викликала щирі відгуки читачів і прохання, щоб автор розповів більше про свою особисту участь у встановленні правди про злочини диктаторського режиму. Микола Голомша охоче відповів на запитання головного редактора “СП” Ігоря Зоца.
І. З.: – Миколо Ярославовичу, як трапилося, що на посаді заступника Генерального прокурора України ви стали дотичним до теми, яка на той час дуже неоднозначно сприймалася українською владою? М. Г.: – По-перше, дотичним до цієї теми я став давно, бо народжений у родині нескорених, мені з дитинства була доведена інформація, і я добре орієнтувався, що таке Голодомор і геноцид і що їх було три. Коли в 2003 році я потрапив у Генеральну прокуратуру, то навесні наступного року почав говорити з членами колегії про те, що в 1932–1933 роках був Голодомор, розповідав, як люди їли одне одного. До речі, донецькі спочатку жахалися від такої інформації, але потім, проконсультувавшись, говорили, що голод був усюди, і то все політика. І я зрозумів, що порушувати це питання тоді було неможливо. Але в законі була введена 442-га стаття, яка передбачала відповідальність за Голодомор-геноцид українського народу, і ця стаття не має терміну давності. Вже після перемоги на виборах Віктора Ющенка, коли мені доручили нагляд за слідством, пригадую, це було в 2007 році, я знову почав ініціювати цю тему. Я зустрівся у Володимирському соборі з Президентом Ющенком, і оскільки керівництво Генеральної прокуратури було неприхильне до цієї теми, я запропонував Віктору Андрійовичу порушити це питання, щоб послатись на нього як на ініціатора. Щойно він почув, що це можливо, сказав, що ініціює: “Ти можеш посилатися на мене як на гаранта Конституції, що всі злочини повинні розслідуватися, права людей мають бути дотримані і захищені, навіть померлих. І ти на мене можеш покладатися”. Я порушив це питання в Генеральній прокуратурі, запросив до себе відповідального працівника Сергія Кубрака, який був прокурором відділу, і ми з ним поїхали до Юхновського, який очолював Інститут національної пам’яті. Ігор Рафаїлович сказав, що ця тема на часі, що Інститут національної пам’яті досліджує не тільки геноцид, а й комуністичний терор, і він надаватиме нам допомогу. Після цього я зустрівся з Володимиром Андрійовичем Василенком. Він правник-міжнародник, відомий за межами країни, один зі співавторів Конституції України, підтримав нашу ініціативу. Коли я доручив це прокурору і виніс постанову про порушення кримінальної справи, керівництво Генпрокуратури покликало мене на робочу нараду з членами колегії й ухвалило рішення, що жодного геноциду не було і реєстрації такої справи не буде. Після цього я поїхав до Валентина Наливайченка, який був тоді головою СБУ, розповів йому, що ми ініціюємо такі питання. Треба віддати належне Валентину Олександровичу – людині надзвичайно патріотично орієнтованій: він охоче відгукнувся на цю тему, і ми узгодили, що він зареєструє провадження, оскільки в СБУ є відповідна нумерація таких кримінальних справ. Він доручив це своєму заступнику Миколі Михайловичу Герасименку і начальнику слідчого відділу Василю Васильовичу Вовку. Наскільки я пам’ятаю, групу очолив Удовиченко, який був старшим слідчим. Ці люди організували якісне достеменне розслідування кримінальної справи. Я був у темі конкретно, одначе нагляд за справою, розслідуваною СБУ, я не міг здійснювати, бо не мав таких повноважень. Однак я був у контакті, спілкувався з Володимиром Василенком, Ігорем Юхновським, Миколою Герасименком, справа рухалася... Але тоді ми зіткнулися з великою проблемою. На жаль, за роки незалежності України наука вкраїні не стала незалежною. Усі кандидати, доктори наук були зрощені на комуністичній історії, комуністичній ідеології. Ця наука була просякнута колабораціонізмом, і ми билися головою об стінку. Вчені давали цифру 3,5 мільйона померлих і не хотіли вірити, занурюватися, вивчати юридичні факти, досліджені слідством. Під кінець каденції Президента Віктора Ющенка слідчі зрозуміли, що більше не зуміють провести цю тему так, щоб вона потрапила до суду. Як зараз пам’ятаю, 29-30 грудня 2009 року до мене звернулися заступник голови СБУ, генерал-лейтенант Микола Герасименко і на той час полковник Василь Вовк: порушили питання про те, щоб скерувати кримінальну справу до суду. Тоді я не мав процесуальних повноважень і звернувся до прокурора міста. Той своєю чергою сказав, що йому поступила команда не скеровувати справу до суду, а курував цю тему зовсім інший заступник Генерального прокурора. Побачивши безвихідь, я взяв на себе відповідальність всупереч розподілу обов’язків між заступниками Генерального прокурора і в коридорі на плечах у Василя Вовка я підписав цю постанову і направив справу до суду. Після цього ми з Михайлом Герасименком поїхали до судді Віктора Скавроніка, до якого потрапила ця справа, і просили його про єдине: сказали, що не маємо наміру ні тиснути, ні просити, хочемо, щоб ця справа була розглянута в законний спосіб. Суддя Скавронік сказав, що розуміє відповідальність перед пам’яттю, історією, перед українським народом і прийме законне рішення. Через свою скромність він не говорив, які були до нього звернення, який тиск вчинявся, я не знаю. Але впродовж трьох днів він ретельно вивчав цю справу, віддав до суду, і не було можливості залучити прокурорів – була команда не брати участі. Потім я, зі свого боку, звертався до прокурора міста, який відправив помічника прокурора до суду, і таким чином справа отримала повну атрибутику до розгляду і була розглянута суддею Скавроніком. У результаті суддя погодився з відповідними звинуваченнями Сталіна, Косіора та інших і закрив справу у зв’язку зі смертю обвинувачених. По факту це було закриття з нереабілітуючими підставами і визнання самого факту геноциду у правовий спосіб. У політичний спосіб уже була така постанова Верховної Ради, але у світі подібні політичні рішення не сприймаються. Тут уже іменем України було винесене рішення про те, що мав місце такий факт, але особи, які підлягають відповідальності, померли. При тому була дана цифра з суттєвим зменшенням жертв Голодомору. Ми це розуміли, і слідчі усвідомлювали, що ця цифра сильно занижена. Ми зіткнулись з колаборативною позицією вчених, я так розумію, зарухалася стара столітня кагебешна машина, яка включила всіх своїх колаборантів, всі свої зв’язки, щоб тільки не було озвучено об’єктивної правди, і Віктор Андрійович з дружиною Катериною навіть обурилися, а вона переймалася темою: коли почула, що справа розслідувалась, дуже цікавилась. І коли вона запитала, чому така цифра, я пояснив, що слідство на сьогодні в умовах такої колаборації не має змоги об’єктивно дослідити, і якщо ця справа не піде в суд за Ющенка, то вона не побачить суду апріорі. Наступного робочого дня здійнявся великий галас у стінах Генпрокуратури: як це я як заступник Генерального прокурора, який згідно з розподілом не мав права, підписав цю постанову про скерування справи до суду?! Я давав пояснення Генеральному прокуророві, я мав конфліктну ситуацію з цього приводу з колегами, мені було запропоновано відкликати цю постанову, але я категорично відмовився це робити. І десь упродовж місяця-двох ця тема була дуже актуальною, нагнітаючою, тому що керівництво Генпрокуратури, особливо окремі заступники, дуже ревно реагували на те, що я скерував цю справу до суду. Одначе конфлікт закінчився тим, що Олександр Іванович Медведько, Генеральний прокурор, запросив мене до себе. Ми сіли з ним, і він сказав, що майже вся родина його дружини померла під час Голодомору, і сказав, що він розуміє правову позицію, на тому ми й поставили крапку. Коли до влади прийшов Янукович і вступив у свої повноваження, звісно, знову постало питання, щоби відкликати цю постанову. Вже напряму зі мною ніхто не говорив – тільки через посередників: відкликаєш або доведеться покинути посаду. Я, звісно, сказав, що готовий покинути посаду, тому що я не можу ставити на шальку терезів свою скромну персону і таке історичне дійство. Тим часом, пан Герасименко (треба віддати йому належне) не покидав тему дослідження геноциду, до його честі, він і нині рухає цю тему як радник голови СБУ, відновив розслідування Голодомору. В ході розслідування призначалися додаткові експертизи, і я брав активну участь у тих процесах, було встановлено вже понад 10 мільйонів загиблих від геноциду 1932–1933 років. Ця тема знову була поставлена на порядок денний керівництва ГПУ, і незадовго до війни Микола Герасименко просив підключатися. Підключався – зверталися до керівництва ГПУ, з розслідуванням, кваліфікацією, дослідженнями. Скажу так: спротиву такого, який був колись, ніхто не зустрічав. Були тільки дискусії юридичні, і в підсумку, дякуючи Миколі Михайловичу, була поставлена крапка в дослідженнях. Вважаю ганебним фактом поведінку окремих вчених, які мають власні думки, але розумію їх, зрощених на комуністичній ідеології. Не виключено, що можуть бути й інші чинники, про які ми не знаємо і які старанно оберігаються Кремлем... Станом на сьогодні я дуже вдячний слідчим СБУ, всім без винятку, хто брав участь у розслідуваннях. Миколі Михайловичу Герасименку, Василю Васильовичу Вовку, Валентину Олександровичу Наливайченку, які були дотичні, на чиїх плечах основна фаза розслідування цих злочинів, дослідження і досягнення результату. Треба зазначити, що методики розслідування таких злочинів не було при радянському союзі, що була велика складність, оцей першопрохід – він не мав аналогів. Ба більше, інформація закривалася, методика ламалася, комуністичний режим вигадував шляхи, як не дослідити ці злочини, здійснювалися різні маніпуляції, використовувалися відмовки, щоб це рухалося від конкретного до абстрактного. І якби ти клюнув на це, правди ніколи б не знайшов. Я наведу один приклад, який спав мені на думку, щоби наші читачі усвідомили весь біль геноциду. “Батько пише в своєму щоденнику, що його село оточене військами, нікого не випускають, у хату зайшли активісти і комуністи, все забрали, а їжу, яка варилась у печі, викинули на підлогу і розтоптали чоботами. Вони починають голодувати, їдять котів, собак, хробаків, деруть кору з дерев. Він поховав батька, матір, дружину. А тепер веду за руку малолітнього сина, а на руках у мене півторарічна донька. Я відчуваю, що ось-ось помру. І уявляю, якою смертю будуть помирати мої діти”. І він несе їх у став і топить. Ви уявляєте собі цю трагедію?” – розповідає Микола Голомша. Страшне мученицьке вбивство людей було вчинене радянською владою. Було доведено, як це відбувалося. Були доведені нормативи врожаю, вони стали непосильними, бо були втричі більшими. І якщо цей норматив не виконували, це було закриття, внесення до “чорних дощок”, село оточували війська, і люди гинули. Якщо тільки перший секретар якогось райкому заявив, що збіжжя є, що на станціях гине пшениця, тому що замочується дощем, знищується, то такого першого секретаря відправляли на Соловки. Щодо будь-кого, хто це говорив, одразу йшла деукраїнізація, заборонялося писати українською, заборонялося постачати туди продукти тощо. Тобто це був чистий геноцид українського народу. Геноцид був не тільки в Україні, він був усюди по території, де жили українці. Він був на Кубані, на Поволжі, у частині Казахстану і т. д. Тобто з українцями, які муляли очі Сталіну і Леніну, вчинили геноцид, щоб розправитись. Але, звісно, з такою нацією, а вже 30 мільйонів українців було у світах, розправитись неможливо, тому що Росія фактично не має нації. У 1919 році українців було 80 мільйонів, і Сталін сказав, що їх має бути “чуть-чуть меньше”, ніж росіян, а тих, як йому доповіли, було 55. Вийшло так, що українців стало 52 мільйони. Тому питання отим неукам, Путіну, Лаврову, іншим нелюдам, – треба вивчати історію, що Росія нації не має... Московія завжди була нелюдська, як кажуть священники, парафія, це було збіговисько людей, якісь недополітики, якісь недовчені, якісь недодержавники... Ми повинні відкрито говорити, хто така Московія, говорити, як вони вкрали у нас території за часів комуністичних, ми повинні говорити, що Росія народилася 1721 року завдяки Петру І, який назвав це Росією. Але земля ця – не русская, це царство московське, яке платило данину Києву. І всі маніпуляції, облудні теорії їхньої історії є нещирими й неправдивими. Вважаю, якщо ми не зуміємо написати свою історію, то це буде великим прорахунком. Одним із атрибутів державності є історія, яка містить цінності, традиції, мову. От слухаю молодь, яка говорить про поступ до Європи і наголошує на тому, що треба думати, як задовольнити прагнення Угорщини щодо змін і доповнень до закону про мову і освіту. Мова, освіта є непорушним атрибутом державності. Тому я б радив таким недодержавникам не пхати свого брудного носа туди, де ви не розумієте. Так само щодо освіти, я вже не раз говорив про екзамени, де забирали історію, де забирали мову, і ми зверталися до керівництва міністерства і якось відстоювали ці позиції. І. З.: – Повернімося до періоду, коли українці обрали проросійського президента, який одразу ж згорнув дослідження Голодомору, а згодом сприяв російській агресії в Криму і на сході України. Ми втратили не тільки Крим і значну територію двох областей, а ще й архіви. Торік історія повторилася в Херсоні. На українські території знову прийшов геноцид зі сходу. Як це зашкодило подальшому встановленню істини про злочини радянського режиму? М. Г.: – Як шкодить зруйнований міст пересуванню людей десь на півтора кілометра дороги через річку? Звісно, людям доводиться об’їжджати територію в сто, а то й сто п’ятдесят кілометрів – як де, для того, щоб наздогнати час після зруйнованого моста. Десь так я би порівняв – ми
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
