Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спеціальний проєкт “СП” · “Навішувати ярлики на інших, не помічаючи за собою власних “ухилів”, не означає бути “праведником”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Голодомор: тернистий шлях спокути і вшанування жертв

Слово Просвіти, №47–48 за 2023 рік

Носіями історичної пам’яті про Голодомор були його безпосередні очевидці. Вони десятиліттями відчували нестерпний біль, але боялися публічної сповіді. Шлях до Храму видався довгим і тернистим. Восени 1933 року українці в Галичині, на Буковині й Волині, а також у країнах Західної Європи започаткували Дні жалоби і порятунку. Академічне освоєння національної трагедії розпочалося в 1940-х рр., активізувалося серед української діаспори Європи та Америки упродовж наступних років. Василь МАРОЧКО, д. і. н., професор, почесний голова Асоціації дослідників Голодомору-геноциду українців В Україні Голодомор почали вивчати наприкінці 80-х рр. Зокрема, у 1989 р. мені разом із колегою Євгенією Шаталіною вдалося вперше опублікували архівні документи про голодне лихоліття. Меморіальну естафету від діаспори підхопила створена в червні 1992 р. Асоціація дослідників голоду-геноциду 1932–1933 рр. в Україні. Ініціаторами заходів виступали громадські об’єднання: “Меморіал”, Асоціація дослідників голоду-геноциду, Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, Народний Рух України. У 90-х рр. українські історики та демографи рухались паралельними курсами, дискутували на конференціях і сторінках академічних видань, не ображаючи одне одного. Тертя розпочалися на початку 2000-х рр., але в межах наукової дискусії. Створення Українського інституту національної пам’яті (УІНП) і призначення 31 травня 2006 р. його директором академіка Ігоря Юхновського дещо згуртувало вчених. Але суперечки довкола концепції, мети й завдань Інституту пам’яті викликали певні занепокоєння стосовно меморіальної єдності. Бюрократизм радянського минулого взяв гору. Згідно з Положенням про УІНП він виявився “центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується Кабінетом Міністрів України”, тобто став “спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері відновлення та збереження національної пам’яті українського народу”. Отже, хто фінансує, той і формує та спрямовує політику пам’яті. Співробітник УІНП і відомий український історик Владислав Верстюк, виступаючи на круглому столі 11 листопада 2008 р. у редакції “Україна молода”, визнав: Інститут “поки що не став, як на мене, самостійним у формуванні національної пам’яті”, тому що виконує “завдання секретаріату Президента і команди віце-прем’єра з гуманітарних питань”. Учений підкреслив негативну тенденцію перетворення УІНП “на бюрократичний орган, який пов’язаний у своїх діях директивними документами”. Прикро, але він так і не став самостійним подібно до Польського інституту народної пам’яті, який був “незалежним від президента і уряду, оскільки його голова обирається Сеймом на дві каденції і є самостійною фігурою, а інституція має фіксоване фінансування, що не залежить від того, який уряд приходить до влади – лівий чи правий”. Ось і відповідь на звивисту політику пам’яті в Україні. Високий моральний авторитет ученого і громадського діяча І. Юхновського, який залучив чимало істориків до співпраці, забезпечив високу меморіальну ефективність: підготовка Закону України про визнання Голодомору-геноциду, багатотомне видання “Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр. в Україні” (2008 р.), створення Національного музею “Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні”, сприяння міжнародному визнанню Голодомору, організація скорботних днів пам’яті за жертвами Голодомору, наукові конференції, телефільми тощо. Але бюрократичною загадкою лишається призначення першим директором Музею Голодомору колишнього міліціонера В. Діденка. Хто подав його кандидатуру, проводив співбесіду з “дослідником”? Соромно і боляче були чути його заяву у присутності іноземних дипломатів про участь українців в організації Голодомору. Маємо чотирьох директорів УІНП за 17 років, які сприймали Голодомор крізь ідеологічні, політичні, етнонаціональні й ментальні окуляри. У кожного свої підходи і цінності. Ображало блюзнірство українських політиків: покладання траурних вінків біля Меморіалу жертв Голодомору свитою Януковича, яка заперечувала його геноцидну складову, навіть ініціювала скасувати Закон про визнання Голодомору-геноциду 2006 р., висування на меморіальну авансцену західних дослідників, у працях яких випадково “закралося” заперечення Голодомору-геноциду, грайливе висміювання Президента Віктора Ющенка за його принципове відстоювання теми Голодомору, навішування йому комічного ярлика “сеньйора Голодомора”. Стає звичкою системне переслідування і свідоме цькування дослідників, звинувачення їх у фальсифікації. Непослідовність політиків і урядовців високого рангу вже перестала дивувати громадськість. Російська агресія проти України у 2014 р. порушила не лише норми міжнародного права, а й норми християнської моралі, елементарної етики. Ситуативні рефлексії стали нормою, а пристосування до “лівих”, “правих” чи “сильних світу цього” – вишуканою бізнесовою кмітливістю. Щось подібне спостерігалося і на Міжнародному форумі в Києві, який відбувся 7 вересня 2021 р. Учасниками були урядовці, політики, історики, громадські діячі, керівники державних установ і закладів. Надійшло привітання від голови Верховної Ради України Дмитра Разумкова. Розчулений міністр культури О. Ткаченко зізнався, що довідався про Голодомор, коли “бабуся, годуючи мене, почала розповідати жахливі історії”. Він запевнив, що “втрати зіставні з тими, яких зазнала Україна в Другій світовій війні”. У повоєнних записах О. Довженка згадується 13 млн полеглих українців за роки війни, а шкільний підручник “Історія України” (автори – В. Власов, С. Кульчицький) за 10 клас називає 14 млн 275 тис. осіб, з яких “близько 9 млн осіб – становлять безповоротні втрати”. Для міністра освіти С. Шкарлета, який виступив на форумі, “цифра 10,5 мільйонів жертв – не остання”. Голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович подякував Національному музею Голодомору-геноциду “за зусилля, спрямовані на відновлення та збереження національної пам’яті”, озвучив цифру замордованих тоталітарним комуністичним режимом людей – 20 мільйонів осіб. Можна погодитись з його філософським висновком про те, що “правда не розколює суспільство, правда лікує”. Дуже слушне застереження. На форумі виголошувалася цифра 10,5 млн полеглих від Голодомору українців на теренах СРСР. Її не заперечували державні посадовці і присутні науковці, адже це лише третина загальної кількості українців в СРСР. Правдолюбство прокинулося трохи згодом і почало розколювати суспільство на “своїх” і “чужих”, на “ми” і “вони”, на “праведників” історичної науки і “фальсифікаторів”, на прокурорів і жертв. Що сталося з профільним міністром культури і керівником УІНП, які очолили цькування директорки Музею Голодомору Олесі Стасюк? Звідки повіяв вітер: з теплих східних пагорбів, з дикого Заходу, з вічно холодної до України півночі? Очевидно, відповідь знають посадовці, які розпочали політичне переслідування О. Стасюк і судову тяжбу. Вона виграла всі суди, незважаючи на тиск і огидні образи новоявлених “праведників” історичної істини. Щоб припинити подальший “розкол суспільства”, хотілося б почути “правду” про обставини заперечення матеріалів судової експертизи, яка встановила загальну кількість втрат – 10,5 млн осіб. Можливо, вона вилікує когось… Ідейним натхненником і організатором публічних акцій, спрямованих на спростування встановленої кількості жертв – 10,5 млн осіб, є Науково-освітній центр вивчення Голодомору Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті (HREC). Прикро, але виконавцями його волі “за покликанням” стали мої колеги з Інституту історії України. Особливу активність виявляє Геннадій Єфіменко. Я довго намагався не реагувати на його зухвалу і беззастережну критику, навіть попри звинувачення мене у фальсифікації. Його девіз “не читав, але скажу”, застосований до моєї рецензії на книгу Енн Еплбаум “Червоний голод”, яка заперечувала геноцидні ознаки Голодомору, дещо змінився. Він тепер читає джерела, але під власним кутом зору. Навішувати ярлики на інших, не помічаючи за собою власних “ухилів”, не означає бути “праведником”. Для цього потрібно мати чимало чеснот, глибоких знань предмета, а головне – відчуття такту і меж дозволеного. Звинувачуючи когось у відсутності “академічної доброчесності”, варто згадати власну історію з виконанням наших безпосередніх наукових обов’язків. Критикувати наукового керівника, якщо критика академічна і доброзичлива, не гріх. Інша справа, коли обіцяєш йому підготовку планового тексту, а не виконуєш, то невинного зізнання “соромно” – замало. Не ображайтесь, Геннадію, адже ми донедавна разом працювали в одному відділі, але цього разу “Фантомас розійшовся”. У статті “Демографія періоду Голодомору очима українських фахівців 1930-х рр.” (“Український історичний журнал”, 2023, № 5) він дозволив собі маячню і образи: “формальні науковці”, “маніпуляції”, “відверті фальсифікації”. Прикро, але вони залишились без посторінкових зауважень редколегії. У моїй статті у № 1 за 2023 р. редакція дала примітку до цифри 7 млн жертв, яка належала не мені, а одному з німецьких дипломатів. Потрібно бути послідовним. Мені байдуже до його звинувачень, тому що знаю ціну історику Єфіменку (нарешті почали платити, а то раніше скаржився: “мені не заплатили”). Нічого осоружного: будь-яка робота має бути профінансована. “Неформальний” науковець, якщо ми “формальні”, кинув цього разу тінь на еліту української демографії 30-х рр. Назвати демографа Арсена Хоменка, який був тричі репресований і розстріляний у березні 1939 р., “апологетом” більшовицької влади, визнати прогнози Михайла Птухи “помилковими”, а “позитивні” очікування від демографічних прогнозів – “пропагандистським методом” – це якась хвороблива істерична фантазія. Пропоную вдуматись у його висновок: “Спричинений тиском влади відхід від наукових засад у прогнозах 1932 р. як у М. Птухи, так і в А. Хоменка, виявився насамперед у “прикрашанні” перспектив”. Слово дивне – “прикрашанні”. Я розумію, коли Єфіменко з “групою 238” вимагав заборонити книги, написані і видані співробітниками Музею Голодомору, але назвати наукову спадщину українських демографів “пропагандистськими” і “помилковими публікаціями” – якась сюрреалістична комедія, а можливо, особиста драма цього історика. Нічого подібного про А. Хоменка, М. Птуху, Юрія Корчака-Чепурківського, Костянтина Воблого, Сергія Томіліна (можна додати співробітників ЦСУ-УН- ГО УСРР 30-х рр.) не зустрічав. У 1935 р. Хоменко, незважаючи на стеження чекістів, ув’язав високу смертність дітей у колективізованих районах, її “нормальність” у заможних родинах, на хуторах. Визнаний у колі демографів авторитет, а ім’я Михайла Птухи носить сучасний Інститут демографії. Архівно-кримінальних справ репресованих демографів не читав, науково-теоретичної спадщини учених не вивчав, далекий від прикладної демографії, але

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин