Сторінка · с. 11сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №48 за 1998 рік
Слово Просвіти, №48 за 1998 рік
пн 7 тран ' о З чн. оірнннийо Шо - чаю -юуь луги з ; С - - о - зле ній зо зії Р се ч-рі ж а -
(ово
М
1925 р. у Млієві Городищенського району.
Вищу освіту почала здобувати ще під час війни, навчаючись в 1942--44 рр. послідовно у Харкові, Вінниці, Львові -- У медичних інститутах.
Після еміграції на захід навчалася в 1945--50 рр. у Вільному університеті (м. Мюнхен): вивчала філософію, психологію, міжнародну політику, радянську систему | освіту.
Закінчила університет з відзнакою. Успішно захистила | дисертацію «Критичний аналіз основ комунізму та ра- ДяНСькО! освітньої системи». |
у 1950 р. прибула до США, де з 1952 по 1956 р. продовжила навчання в Колумбійському університеті (м. | Нью-Йорк). Уже в 1954 р. під час виборів президента Д. Ейзенхауера була радником і! консультантом конгресового виборчого комітету.
До 1980 р. протягом 25 років Катерина Кохно була професором ! викладачем у відомих університетах Америки ! Європи.
У 1980 р. була делегатом міжнародної конференції «Світова антикомуністична ліга» в Женеві (Швейцарія).
У 1981 р. дістала нагороду Перемоги від президента | р. Рейгана і Центрального республіканського комітету,
у 1982 р. Катерину Кохно нагороджено президентом Рейганом так званою «Ргезіаєепіїа| АсПіеууетепі Аумага» -- президентською нагородою за професійні і міжнародні досягнення. Її часто запрошують на конференції та брифінги до білого дому.
У 1984 р. Катерина Кохно входила до президентського комітету «Рейган - Буш» для виборів Рональда Реигана на другий строк і за це після виборів отримала від президентаз Рейгана і віце-президента Буша спеціальну «Соідеп Амага» (Золоту ногороду).
В 1985 р. Катерина Кохно була включена міжнародним біографічним центром м. Кембріджа (Англія) в тисячу визначних науковців світу. В 1987-88 рр. вона знову працювала радником у головному комітеті по виборах президента Д. Буша. В минулому була доповідачем на багатьох конференціях в університетах, у Білому домі, міжнародних конференціях за кордоном та дипломатичних форумах, співпрацювала з «Комітетом військової безпеки» та з «Комітетом платформи для республіканської партії», виступала по радіо ! телебаченню у Вашингтоні, Чикаго, Клівленді, Нью-Йорку, Вісконсіні, Сіетлі та в Канаді.
Отож ми знаємо, щоця жінка завдяки своїм здібностям та природному розуму має чи не найвищі досягнення серед Кохнів-чоловіків, про яких іде мова в цій розвідці.
Дочка Катерини Кохно Віра розповідає про себе лірично: «Моє життя резгортається, як стрічка на вітрі. Із раннього дитинства я пригадую блакитні та сонячні вінки, що ми плели та пускали на воду в озері в ніч на Івана Купала. Міцно взявшись за руки, співали та стрибали над ватрою.
Бабуся Віра вчила нас абетці, а мама возила до блискучого океану побачити всі ті зірки, що впали з неба на воду. «Отче наш» тримав нас під своїм широким крилом. У шкільні роки мама і бабуся розповідали нам про Тараса Шевченка, чиї твори ні смерть, ні неволя не приглушили. | подаючи квіти кобзарям на сцені, ми гордо співали: «Ще не вмерла Україна».
Ми марширували біля пам'ятника Шевченку у Вашингтоні і тримали плакати: «Звільніть Валентина Мороза». Того року за допомогою маєстро Китастого я 8: американський гімн ї грала його на бандурі під час святкування 200-річчя свободи в Америці (1976 р.). А зараз, під пахучі хвилі бузку за вікном, я перегортаю сторінки свого життя:
1. У 13 років мій перший вірш «Похорон» був ваний у газеті «Українське православне слово»,
надрукоа другий
РОЙ в
а 2
лог ян РОЙ во а ьо чо
ї й я і важ йо оф РО ОО Є З 0 о т р А чібі т Р
РУ
пон пі? - " яяз? ГІ
- ой Р
й й ш - -
ч п си оо т ль
РАС
минсчі чним о ша
и
Презена» Р. Рейгана та Д. Буша Катерині Кохпо 25 . б 4 ;
Пн ноодеаріз і й ресяспісі
кіс о ПР ііврепизіе прроєі
| "Й А ізо Гі "Кен 1 Рі М
рок
айнучатрелет
Гог КашШегіпе косПппо
Р "РОЛ ЛО Кормові Га кі у Р чаці є ли ї
а І с ііст ЧТ пи:гя Ск
РР Т
| "АЛ ік» вінарн
ініішос о ази тлабає».
ДОЛОГОї
іРО зе сб
вивчала |
-- в газеті «Церква і життя», який присвячувався моєму дідусеві, отцю Микиті, що загинув на засланні в Сибіру.
2. У 15 років завірш «Зима» я здобула перше місце на конкурсі штату Пенсильванія.
3. У 17 роківяодержала першу премію в національному американському конкурсі за свій вірш «Кавуни».
4. У 20 років я була нагороджена своїм університетом за вірш «індіани».
5. У 25 років я отмала нагороду за вірш «Колір троянди» на конкурсі в Каліфорнії.
6. У 30 років я надрукувала статтю про свою медичну працю з американськими індіанами.
7. У 33 рокия здобула першу премію у своїй медичній школі (університеті) за повість «Дощ у пустелі».
У теперішній час працюю над книжкою, переказуючи медичні історії в літературній формі.
Завдяки своїй мамі Катерині Кохно, на столі якої завжди стояли моделі мозку та ока, книжки Леонардо да Вінчі, в мене розвинулася потреба зрозуміти, як наше, Богом дане тіло функціонує в здоров'ї і в хворобі. Вже | в шість років я заявила своїм однокласницям про своє зацікавлення медициною та намір стати лікарем.
Закінчила середню школу другою за знаннями серед 623-х учнів.
Була президентом «Середовища гонорових студентів» у середній школі, обиралася секретарем біологічної спілки в університеті. | , | "я
У медичній резидентурі я була винагороджена премією за свою працю із дітьми, як хворіли фізично та ментально. | Тепер я працюю у відділенні швидкої допомоги та загальної родинної медицини, включаючи прийняття родів таопіку немовлят, атакож опіку сериозно хворих пацієнтів у інтенсивному відділенні.
Крім української та аглійської, розмовляю французькою (мій батько лінгвіст). А вдома тільки українською із своїми двома дітьми: Сереною (3 роки) та Віктором (4 місяці). | Маю бажання відвідати свою рідну Батьківщину -- Україну, яка колись мала велику силу І волю».
Серед родини Кохнів (Шваїв) є дві фігури, які стоять дещо осторонь сім'ї Прокопа Кохна, про представників якого весь час ішла мова, хоча вони є кровними родичами. Перша - це Борис Кохно. Ми поки що не знаємо його батьків, мабуть, це була вже зрусифікована сім'я, бо Борис Кохно народився в Москві в 1904р., там же навчався в |ммператорському ліцеї. У 1920 р. він емігрував у Францію, а наступного року доля звела його з відомим російським балетмейстером Сергієм Дягілєвим, який теж змушений був емігрувати зі своїм балетом. Борис Кохно стає секретарем Сергія Дягілєва, який особисто призначає його істориком свого колективу.
Борис Кохно до 1929 р. (рік смерті С. Дягілєва) був | також художнім радником «Російського балету» і редактром його програм. Він створив декілька балетних лібретто для трупи, а також текст для опери |. Стравинського «Мавра».
Після смерті Дягілєва і розпаду трупи Б. Кохно працює художнім керівником танцювальної секції в «Ревю С. В. | Кохрана» в лондонському павільйоні. У 1932 р. знову |
працює художнім консультантом у «Російському балеті» в Монте-Карло. На короткий час він залишив цей колек- |
тив і організував у Парижі «Балет 1933».
Потім знову повертається до «Російського балету» (1935) як художній консультант і після поділу його на два незалежні колективи продовжує роботу з «балетом Монте-Карло» до 1939 р.
У 1945 р. він допомагає створити «Балет Єлисейських полів» і працює в ньому художнім керівником до 1951 р.
Головним досягненням Бориса Кохна, крім керування балетними колективами, є створення книжки «Балет», яка вийшла в Парижі в 1954р. У книжці автор розповів про життя і творчість геніального російського художника балету С. Дягілєва, в колективі якого працювали такі зірки, як Тамара Карсавіна, Ііда Рубінштейн, Серж Лифар таїн.
Борис Кохно був особисто знайомим з багатьма відомими композиторами і художниками, з якими йому довелося спілкуватися як при житті С. Дягілєва, так і після нього.
Помер Борис Кохно в США у 80-х роках.
з ее
У Прокопа Кохна був брат Марко, серед синів якого (Данило, Іван, Захарко, Порфир, Семен) найвідомішим є Семен Маркович Кохно (1902-1984). Народився і закінчив своє життя в Лебедині.
В дитинстві і молодості пережив страшне лихоліття, яке випало на долю нашому народові в | половині ХХ ст.
Маючи від природи неабиякі організаторські здібності, Семен Маркович очолив перший у Лебедині колгосп ім. Хії-річчя Жовтня. Тоді це був один колгосп на все село. Нам, людям, які звикли до більш-менш стабільного життя, нині важко уявити, які труднощі випали на долю перших організаторів колгоспів, коли все було в новизну, багато доводилося створювати на ходу, вирішувати безліч питань різного характеру. В 1933 р. єдиний колгосп розділили на три, і Семен Маркович деякий час працював головою колгоспу ім. Петровського, а в 1937-40 рр. - головою колгоспу ім. Сталіна в Лозуватці.
У 1940 р. був призначений директором Сигнаївської МТС. З початком війни в 1941 р. Семен Маркович був евакуйований разом з технікою МТС в Данилівський район Саратовської області. В 1942 р. був мобілізований у діючу армію.
Був старшиною роти, мав тяжке поранення.
Демобілізувався в 1945 р. і відразу ж після повернення в Лебедин був призначений директором Шполянської МТС, де пропрацював п'ять років. За часів його керівництва це підприємство досягло чималих успіхів, і С. М. Кохно був нагороджений орденом Леніна.
У січні 1950-го на загальних зборах у колгоспі. ім. Сталіна колгоспники" одностайно зажадали» повернення до них головою правління С. М. Кохна, якого вони добре пам'ятали ще з довоєнних часів. Він знову повертається в Лозуватку і невдовзі колгосп досягає суттєвих успіхів у господарській діяльності. У 1951 р. С. М. Кохно вдруге нагороджується орденом Леніна, а в 1954-му колгосп і його голова були учасниками всесоюзної сільськогосподарської виставки.
Останні роки життя С. М. Кохно жив у своїй селянській хаті в Лебедині, де й помер у віці 82 роки. Його ім'я завжди згадується з теплотою і повагою як односельчанами, так і людьми району, з якими він працював довгі роки.
На цьому закінчуються розповіді про цю неординарну родину лебединських Кохнів. За минулі сто років вони пережили все, що пережив наш багатостраждальний народ. І незважаючи на страшні лихоліття, представники цієї родини вперто йшли вперед, піднімалися по крутих сходах життя, намагаючись досягти більшої досконалості як фахової, так і загальнолюдської.
В її складі ми бачимо хоробрих воїнів, науковців, інженерів, лікарів, церковних діячів, політиків, мистецтвознавців. Їхні досягнення не впали їм просто з неба, а є результатом тривалої, непомітної для стороннього ока, кропіткої праці, що традиційно для нашого народу. В цьому смислі лебединські Кохни прославили наше село, єйого гордістю та прикладом для наслідування. 20 травня 1997 року свою батьківщину Лебедин відвідав Валентин Кохно. Він відразу пізнав стару дідівську хату, побував у визначних місцях села. Для рідного села він подарував невелику підбірку книжок (170 од.), яка зберігається в заводській бібліотеці окремим фондом.
Далеко за океаном лебединські Кохни знають 1 пам'ятають про свою Вітчизну і, як видно з розповідей, їхні діти і внуки, незважаючи на англомовний людський океан, вивчають (добровільно і додатково) україністику, розмовляють рідною мовою |і навіть пишуть вірші. | мріють відвідати свою праматір Україну.
Валентин Кохно не без гордості повідомив, що нині у США українська діаспора за своєю значущістю виходить на друге місце (пісня євреїв) в основному завдяки традиційній слухняності, дисципліні, працелюбству.
Минають роки, змінюються покоління, невпинний час перегортає сторінки нашого життя, швидко перетворюючи їх в історію.
| в одну із сторінок історії Лебедина вписали вагомий внесок пебединські Кохни.
/. ЄЛІНЕЦЬКИЙ, краєзмавець
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
