Сторінка · с. 7сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №48 за 1998 рік
Слово Просвіти, №48 за 1998 рік
відбувається в україьької мопи одна з одною, 20 тому ЧИСЛІ на найвищих щаблях влади, | думаєш: що чЧините, зусифікатори?
лухаєш шоп тичними галас різмих
«братьев слапян» та «слонів»,
зіставляєш з реальністю, дійсним станом справ, за якого насправді
здача позишти
господа-провокатори, господа-
А) яким дійсний стай справ? Не адягаймо на очі рожеві окуляри, не навиоимо
вій є,
на себе зайвого оптимізму -- реальність Єщо українство пришвидшеними темпами втрачає сьогодні Україну на переважній частині її території Нехай ця констатація подесятерить 1 нашу найбільшу тривогу, 1 готовність діяти, діяти, ДІЯТИ -- наполегливо, з усвідомленням, що це боротьба проти винародовлення нас як наці, проти намагань остаточно витоптати, винищити Україну в Україні. Мусимо набиратися рішучості, аж до агресивності, у відстоюванні власних бастіонів, переходити від квилінь до мобілізації найбільшої громадської енергії кожним, хто почувається українцем 1 хто хоче ним залишитися. Згаємо час сьогодні -- завтра може бути пізно.
У тому ж, наскільки ми вже здали ті
такою,
бастіони, на яких ще й не встигли ЯК СЛІД закріпитися, ще і ще раз переконують усе новій нові, вельми численні листи моїх дописувачів. Зумисне відбираю тут кореспонденцію передовсім з тих областей України, де найактивніше споруджуються антиукраїнські бастіони, тобто від тих українських громадяй, котрих якраз найперше 1 прагнуть розчулити отим улесливим звертанням «братья». С кільки болю в цих листах, скільки подивування з того приводу, що як це можливо допустити таку вакханалію зросійщення у незалежній У країні Українську історію, констатував В Винниченко, неможливо читати без брому, а українську сучасність, ту ситуацію, у якій опинилася наша мова, -- чи можливо?
«Живемо на нашій, не своїй землі... -- птише Р. Савицька з м. Харцизька Донецької області. -- Навкруги лунає чужа мова... А ще кажуть, що українську мову нав'язують російському населеншо. Та ж брехня пе. Навпаки -- нам, українцям, нав'язують російську мову ось уже скільки десятиліть. У нас у Жарцизьку всі школи російськомовні, 1 тільки одна українська смназія. Усього шкіл одинадцять, Гімназія одна. Є різниця? І ще кажуть: у Донбасі русскиє живут Це теж брехня, бо україншв -- більше половини, а крім того, скільки було записано чи й сьогодні записують русскими українців!»
ДА в результаті, увиразніоє Мирослав Абрагамович з м. Часів Яр, доходить до ситуації, за якої «у міськраді на просьбу
державного мовою забіІдуючмчої
оформити мені бланки чиновниця Відкриваютьє я двері в коридор, де черги люди, і завідуюча на весь Голос роепетує «Вот посмотрітє! Єму одному нужно пісать
примом до
біжить до «сміоекатоть
хохляцком мовой!» | пішов "а У підДдПОРІДЬ МП писали
шамасника ГОЛОВИ миє га почув
Ти ненавидишь русским язкік. | и будем писать по-русс Ки. У ди жалунг я куда | | овірте пишу Це Не для того, шою поЖжалдітися, а гут у пає, Ме
Поро Становище ж таке, робить писпопок
Васнль Нотченко (м. Донецьк), що «ми ще і У краші, бо пораєс 11 Пема
«СМЄШТЬо про станопишіс
й не жили в С оборни і же знаємо, чи й буде»
б кС попіІДОМЛЯЄ
брутальшини (пе
арк охоронник «Запорожець з Жаркова), коли ОХО| У Макіївки, зачувши, що жінка, йме
в язниш м - м
приїхала з Хмельн
сином-в язнем,
ипької області на побачен
НЯ змовою, офіційно п попередим
Доходить до крайньої Йнан
говорить У кравис ьКоОїО
с оворите ; Рей
|
русском». Оскільки ж стара сільська жінка російською не вміла, побачення було перерва- "ІС
«Небезпека полягає в тому, -- пише С. Харенко з м. Волновахи тієї ж Донецької області, -- що врже 1 сьогодні української мови в нас нема! У ліпшому разі -- суржик, (то здебільшого в устах літніх людей, ЯКІ вчились в українських школах. Нині ж нема а нас ані однієї. Деякий час тому відкрили з одній зі шкіл український клас. Вела його вчителька два роки, а потім пішла в декретну відпустку, і на цьому все й скінчилося: діти продовжили навчання рже російською моаою. А з кожним поколінням кількість російськомовного населення збільшується. Ось уже і мої діти та внуки змушені були вчитися не по-українськи, бо що ж було робити? Я хочу, щоб всі в нас знали, що насправді означає двомовність, до ЯКОЇ Нас закликають: це -- зелене світло для російської мови і червоне -- для української, яку вже й так називають то «телячою», то «свинячою». Ні, не дрібниця мова, це -- сама стратегія держави на своє майбутнє».
Знову озивається і Луганщина. Галина Канменко з м. Лисичанська: «Рідко, дуже рідко чую рідну мову, зате масу образ нашої незалежності. Ненавистю до всього українського пройнята місцева газета «Коммунист», а коли я якось заповнила бланк переказу українською мовою, працівниця пошти вимагала, щоб я переписала. Я не піддалася, але скільки на це було витрачено нервів 1 як часто відчуваєш просто своє безсилля! Матеріальні нестатки можна знести, пережити, але як переживати найстрашніше -- ненависть до України, до нашої мови?». А В. Дубина з пього ж міста заздрить євреям
Лисичанська з того приводу, що вони мають
змогу вивчати свій іврит у недільній школі. «Але де хоча б недільна школа для українців мого міста? Усілякі «слони» насаджують нам думку, що тут живуть тільки «русские», тож українську мову я вивчаю самотужки...» Докладно характеризує мовний стан у Луганську й (Галина Коваленко. Блюзнірством вона вважає те, що рада ветеранів Ленінського району цього міста висловилася за «принятие закона о двуязьчий» та за те, щоб «русский язьк наравне с украйнским бьшм государственньм». «Хочу запитати в тих ветеранів, які, залишивши свого часу власні родові гнізда в Росії, наводять тепер у нас свої порядки: а де ж вона є у Луганську, ота українська мова, до рівня якої, мовляв, треба піднімати і російську? Може, отой одним-єдиний український класу 17-й школі? Чи, може, є українська мова на радіо, у пресі, на телебаченні, в державних установах? "ТГож яку мову ї до рівня якої насправді треба піднімати? Я просто задихаюся від усвідомлення нахабства, яке чиниться» Листи з Дніпропетровська та області. Алла Харченко, яка, бувши донедавна російськомовною, гівно запитує: «Го яка ж це в нас «украшізація», якщо, прокинувшись на 6Ї-му році життя українкою, я не можу вільно купити в нашому місті ні української кпиити, ні українського календаря? Ї хто ж тоді насправді «притесняєтся», досі нас, українців, топчуть брудними лаптями!». У нас, у Кривому Розі, я ПИШЕ Володимир Гудзь, -- наче не Україа, а Росія. Всі газети оосійськОЮ, хіба що одненький
КОЛИ 1
«Червоний га й то наполовину він російський Напіть «Урядовий кур'єр» та «Голос У країни» купити»
Близька до цієї 1 ситуація в Одесі. Ось Євдокія "їурбенко, що надіслала мені лист-спрямований проти ліберально-об'єднання «СЛОн» та його ідейного натхненника В. Гриньова, підписаний ще 42 особами: «У Верховши Раді хоч чуєш, хто є хто. А в уряді та президентській адмипстрації сидять гриньови і риють ями україниям. Ось в Одесі зі 114 шкіл лише 10 українські, але 1 в них чути
гпірник»,
не можЖжІіїа
протест, сошальнного
майже не
українського слова,
І риньови ж кричать,
МЧоЇМо 2, 5 Ц. р.
буцімто йде «насильственная украйнизация». Чи вже не час закрити їм рота волею держави? З приводу ж гасла «два язьіКа -- один народ» згадується нам вірш 0. Вайжули «Знайомому «великороссу»:
Одна в тебе мова -- і до, й за Уралом,
А в нас «двоязичіє» хочеш зробить?
Ще жодна людина сердець двох не мала,
Тобі ж із двома захотілося жить?
«Язьк свой могучий» зостав для Росії.
В нас наша є мова! Нам нею міцніть!
УМ хаті вкраїнській не сій чудасії,
Доволі із золота мати нам мідіі
З тривогою відтворює національно-мовну атмосферу в Запоріжжі і житель цього міста Д. Манойло: «Ми боїмося говорити поукраїнськи на роботі, на вулиці, в транспорті, бо часто чуємо насмішку, а то й погрози. Від українського слова його ворогам перекошує рот, у злобі вони кривляться, ніби вхопили чогось гіркого. Кому ще писати? Як боротись, коли часто відчуваєш себе наодинці, коли народ спеціально доведений до такого стану, що йому не до мови», Слушно вважає Д, Манойло, що ситуація з мовою зайшла так далеко, що для її виправлення у тому ж Запоріжжі потрібні радикальні заходи, як-от безплатне розповсюдження періодики, встановлення вищої платні педагогам, що викладають українською мовою, оформлення великої кількості газетних стендів у людних місцях, відновлення оглядів патріотичних українських газет по радіо 1 т. п.
Лист з Херсона | «Як же недалеко відійшли ми від часу, за якого: сказав одне слово по-українськи в публічному місці -- ти націоналіст, сказав два слова -- буржуазний націоналіст, а якщо три -- бандерівець! -- пише з цього міста Леонід Васильєв. -- Нема в нас фактично ні української періодики, ні української книжки, а в українській школі, де вчиться моя внучка, для недавнього святкового концерту було відібрано вчителькою гімн Росії та патріотичні пісні про Росію | Москву. «Це тому, -- пояснила вчителька, -- що діти краще знають російську мову, тай загалом у них стосовно цього нема проблем». Ох, -- завершує свого листа Л. Васильєв, -- у мене також нема жодних проблем зі знанням російської мови, тим більше, що окрім неї, я знаю ще три. Одначе є проблеми, пов'язані з людською, національною гідністю, яку наша, але ще не своя держава ображає на кожному кроці».
З особливим болем читаю я листи, що надходять з Криму. «2. Шаргородська (Сімферополь): «У нас українці і сьогодні говорять пошепки, щоб, не дай Боже, не почули росіяни. Нас тут принижують, вважають людьми нижчого сорту. МИий чоловік якось сказав в українській вимові слово «мед», то його й прозвали Медом. Сестра ж, зайшовши на молокозавод, сказала: « Гут, як в Америці», то до неї і приклеїли -- Америця. Нас дражнять, зневажають, і тому зі сльозами на очах я ловлю ваші передачі». /МІ. Джулиннський (м. Саки): «ЙБиву в осиному гнізді найсконцентрованішого російського шовінізму, де все українське охаюється, де у відПОВІДЬ на українське слово враз почуєш: «Бандеровец». Невже ж щоб стати українцем, треба погинти в казематах, як І Певченко або Стус? Чи в тюрмах і гулагах, як Лук'яненко або Чорновіл? Хто Ж МИ є 1 де це живемо? Та ні -- ще не були ми 1 ше не є державоо, ми лише уламок колишивОо омптериї»
(Іе слід пважати, що свій принизливий стан україшство пережинває лише в кранньосхідних та південних регіонах УЇк пише Лідія (Овчаренко з м. Суми, і в цьому місті «ми іпяких змін не бачимо: ліото-агресивні яничари, вірячи в свою остаточну перемогу, вже відверто погрожують розправою, зникає україська преса, книга, документація педеться по-російськи, в місцевому педіституті деякі викладач додумалисни до Того, що видані украшезьм! підручники перекладають на російську, а у відповідь на свій протест
зтот хохлацкий язьїк, пускай оно им и пользуєтся». То де ж це живемо ми? Не раз спадає думка, що чи не в тому ж концтаборі, з якому і Василя Стуса примушували
йисрідко чуєш: «Если прапительстну шу» ен
спілкуватися на побаченні з родиною «почелопвечески».
З тривогою характеризують мовну ситуацію полтавці Ольга Овсій, та її подруга Таїсія
Іванівна; херсонець Й. Гарматюк, з погляду котрого «український шлях державотворення
у царині рідної мови, яка зазнає кричушої дискримінації, -- це унікальне безглуздя у вселюдській історії»; харківець ММнханло
Кокошко («в моєму власному домі у мене, українця, відібрали школи, училиша, технікуми, інститути, діловодство українською мовою, ія вимагаю, щоб шовініствуючі нахаби, злодії
все це мені вернули»); письменник з Дніпропетровська Олександр Завгородній
( «спробуйте пошукати в півторамільйонному Січеславі серед тисяч відеокасет бодай одну українською мовою» ); запоріжець А. ММакаренко, криворіжпі М. Солонюк і Тетяна Ткач; дніпропетровець О. ММаренков, ветеран війни з с. Радісне на Одешині Тимофій Вівсянни, Олексій Мифанюк з Макіївки, Ніна Пестушко з Одеси, Іван Тарасюк з Чернігова, В. Забора з смт Кринички на Дніпропетровщині, /гор Литвин з с. Глибне на Сумшині та ін.
Зрештою, ганебні для держави речі діються і в п столиці, де прагнуть знайти духовно-національне опертя українці з усіх теренів країни. Та чи знаходять? Як пише В'ячеслав Луценко з м. Красного Луча Лутанської області, «у Києві я обійшов безліч торгівельних точок і лише в одному куткові Майдану Незалежності зміг знайти українські видання. Мені подумалося, що колись, у 1983 році, коли був я у Москві, я бачив там більше українських книжок, аніж тепер в українській столиці. Чому пе так?». Що відповісте ви, урядовиі, цьому краснолучанинові, обурення якого цілковито справедливе?
Вельми красномовні наведені листи. Яскраво вони розкривають й істинне становище українського етносу на територіях, що підпали під сферу особливо посиленого російського інтересу, і безсоромність вигадки про «насильственную украийнизацию», 1 ставлення переважаючої маси людності до того, до чого дехто всує застосовує -- як евфемізм -- невинний термін «інтеграція».
Слухач з Ростова-на- Дону Василь Ятло (яким то дивом зловив він мою передачу!) цілковито слушно розмірковує про те, що насправді дає ця «інтеграція» для української національної меншини в Росії: «З моїмим національними інтересами ніхто тут не рахується. Української преси, яких-небудь видань тут нема, телебачення не дістає, інколи вдається зловити українське радіо, але навіть ного Всесвітню службу розраховано тільки на далеке зарубіжжя. Ї все ж я живу тут Україною, болісно переживаю п ниншню ситуацію. Потрібно так зробити, щоб без знання української мови службова кар'єра будь-якої людини була неможлива. Ї не треба надто обережничати, бо то мусить бути ясним, що ніхто з росіян в Україні ніколи не захоче бути малоросіянином з-поміж україншів.
Тобто -- вікове самолюбство саме по собі не зітреться, потрібні заходи, вмілі дії держави». Доречна, звісно, ця засторога, а що ж до
ситуації з задоволенням у Ростові-на-Дону українських мовних запитів, то чи не є вона, власне, майже такою, як ї в деяких містах
У країни, з яких озвалися мої кореспонденти? р
ізниця -- вельми невелика, і це повинно
проймати нас найбільшою тривогою та бажанням найоперативишше 1 невідкладно діяти.
(Далі буде)
Анатолій ПОГРІБНИЙ, голова Всеукраїнського педагогічного товариства /м. Г ригорія Ващемка, доктор філологічних маук, професор Київського та Українського Вільмого (ФРМ) університетів
"й.
Р
ї
еВ
і
- -- ПА
ані
ов
- З ї клі й
4
з й. |
й,
я зн!
ї "і 1 -ій! з кя ЛЮ КАР АЦОМ
я -
арх.
- чит "р г
Пе ТьРе Ці
а
.х. речі
о -У
Знай Й
ьо
Го брів
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
