“У нас величність гуліверів визначатимуть ліліпути”. Євген Дудар · с. 3сторінка оригіналу ↗
«КАЗКИ» НЕ ОДНІЄЇ НОЧІ, ЯКІ БАЛАМУТЯТЬ УКРАЇНУ
Слово Просвіти, №48 за 2007 рік
Євген ДУДАР
“До нашого берега завжди прибивається якщо не трухляве поліно, то гнила тріска”. Так гласить народне прислів’я… Думаю, чого наш берег так покірно приймає всілякий непотріб. Очевидно, тому, що він надто похилий. Біля крутого берега — течія чиста. Отже, свій державний берег-оберіг ми не дуже оберігаємо. Не дуже про нього дбаємо. Десь нам його підмулює “течія” з “чужих вод”. Та переважно самі замулюємо своєю інертністю, байдужістю, дріб’язковістю…” З виступу Вані Молдавана на форумі з охорони довкілля
Ці слова я пригадав, коли дивився чергову “інтер-шустерізаду”. Нове телешоу, де зібралися визначати “Великих Українців”. Правду кажучи, від попередніх шоу пана Шустера “Свобода слова” я також не в захопленні. Про це не раз говорив у своїх радіовиступах, інтерв’ю. У тих “свободолюбивих” шоу пан Шустер мені постійно нагадував такого собі хитрувато-підступнуватого чоловічка у компанії наївняків. Зіштовхне лобами Івана та Степана, а сам стоїть збоку. І ніби розбороняє. Ніби ратує за те, щоб вони помирилися. А душа — навистрибці з радощів, що “шоу” вдалося… Нове ж “шоу”, на мою думку, покликане сягнути більшої “висоти” та копнути глибше. Воно має “залізти” у святую святих України — у її “національний фундамент”, зроби-
Закінчення. Початок на с. 1
Д. Табачник акцентує на політичному розколі і на загрозах розпаду нашої держави, проте не пропонує переконливого аналізу глибинної суті й причин цього розколу та не наводить об’єктивних наукових критеріїв щодо його можливих наслідків. Посилання на “югославский сценарий” ще нічого не доводить, оскільки Україна — не Югославія. Тому стаття про качачу юшку — швидше програмна “заначка” перед з’їздом у Сіверськодонецьку, ніж наукові виклади доктора наук. Її зміст — концептуальна підказка для Партії реґіонів та погроза Президентові В. Ющенку й помаранчевим силам. Ми могли б запропонувати cвоє бачення суперечностей, що розшматовують сучасну Україну і спричиняють протистояння. Перше з них має соціально-класову основу і випливає з несправедливого розподілу колись загальнонародної власності під час її приватизації. Друге має історико-ідеологічну основу і пояснюється різним ставленням до ролі Росії й СРСР в нашій історії. Але найголовніша суперечність політична. Вона випливає з нерозв’язаності національного питання. Внаслідок політики царської Росії, спрямованої на асиміляцію, тобто зросійщення українців, та політики кремлівських вождів, метою яких було формування “человека нового типа” і “новой общности — советского народа”, мільйони українців значною мірою відлучилися від своєї мови і культури, завдяки чому втратили національну ідентичність і почали переходити в якийсь інший етнічний стан. Якби після проголошення Незалежності влада взяла курс на широке впровадження української мови у державне життя, в освіту, військо, рекламу, пресу і телебачення та почала виховувати молодь у дусі національного патріотизму, Україна зараз була б зовсім іншою. Проте за часів Л. Кучми Україною на всіх рівнях влади керували саме ті, для кого все українське було чужим і кого Д. Табачник називає “толерантными представителями юго-востока”. Наслідком їхньої “толерантної” політики на сході й півдні України стало посилення зроти своєрідну “інвентаризацію” дорогих кожному свідомому українцеві постатей, повернути “орієнтувальні стрілки” на випадкових, приліплених до України “героїв”, які, мов терміти, мають руйнувати “фундамент” зсередини. Думаю, що це своєрідне продовження “бузиніади”. Але набагато ретельніше, підступніше і хитріше організоване, набагато дорожче оплачене. Наштовхує на цю думку й сам склад “ради гарантів” (не українським народом, звісно, формованої). У цій, з дозволу сказати, “раді”, за винятком кількох гідних постатей, які, очевидно, взяті “для отвода глаз”, — такі “гаранти” з українського патріотизму та національної самопожертви, як Петро Симоненко, Дмитро Табачник, Віталій Коротич, Олександр Мороз та іже… Про одне “іже” ще варто сказати конкретно. Бо воно свідчить і само за себе, і за пана Шустера, і за сам “проект…” Це молодий “підскакевич” з якогось там “кварталу” Владімір Зєлєнскій… Який, здається, і сам дивується, що потрапив у таку “національно свідому” компанію. Під час “самоінвентаризації” патріотичних вчинків він досить-таки нахабно, ніби хизуючись цим, заявив: “Для независимости Украины я ничего не сделал… И, наверное, я, один из сидящих здесь, пожалуй, самый невеликий украинец… И не самый украинец… Я — Владимир Зеленский…” В тому, що “самый невеликий” — сумніву нема. Але чого там “сидящий”? Кривити пичку, коли нормальні українці говорять слушні речі і хизуватися: “Это реальное выражение моего лица”?.. Кривляйся собі у під’їздах “кварталів”, називай ідалі українців “хохлами”, потішай тупуватого обивателя пришелепкуватими “дотепами” про сало… Та це питання, очевидно, до “англійців”, які задумували і здійснили проект у своїй країні. У нас величність гуліверів визначатимуть ліліпути. А горобці учитимуть орлів шугати в піднебесся… “Великих Українців” визначатимуть українофоби, політичні банкрути, демагоги, авантюристи… Те, що найбільшим українцем “гарант” Симоненко назвав Леніна — не смішно. Хоч майже всі присутні сміялися. Це — біда. Не у “ленінській хворобі” П. Симоненка. Біда, що печерний комунізм, українофобство й україножерство досі домінують і на каналах “українського” телебачення, і в затишних норах “української влади”. Незадовго до цього телешоу у пресі з’явилися “державотворчі” “размышления” на той час ще віцепрем’єра уряду незалежної України Д. Табачника: “Утиный суп по-украински”. Цей “варильщик супов” з українофобським зловонієм і далі блудить, як п’яний у кукурудзі… То він “без тени сомнения” цинічно бреше: “…Политики высшего ранга без тени сомнения утверждают, что если мы все переоденемся в “вышиванки”, полюбим УПА и признаем коварного средневекового интригана Мазепу национальным героем, все реки в стране немедленно потекут медом и молоком…” …То “викидає” провокативні “лозунги”: “…На востоке, к несчастью, уже приобретает популярность лозунг возвращения границы по Збручу, денонсации пакта Молотова-Риббентропа и “восстановления исторической справедливости” путем возвращения западных областей Польше”… …То вдається до “інтелігентного” хамства на кшталт “…миссионеры, только вчера спустившиеся “з полонын”… Зрозуміло, “інтелектуалу”, “вчера спустившемуся” з совкової пальми, важко осягнути місіонерів з карпатських верховіть. Тим більше, коли треба відробляти перед “работодателями” срібняки… Провокативні ж лозунги про передачу Польщі областей Західної України свідчать лише про дуже задавнену хворобу підляцтва… Це отакі “специ”, отакі “гаранти” покликані шустерами визначати душу України, її велич, гарантувати
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
