“У нас величність гуліверів визначатимуть ліліпути”. Євген Дудар · с. 3сторінка оригіналу ↗
ТОЛЕРАНТНА НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА ЧИ СВІДОМА ВАЛУЄВЩИНА?
Слово Просвіти, №48 за 2007 рік
сійщення українців у більших масштабах, ніж за часів царів і вождів. Українство опинилося перед загрозою розпаду на дві нації. Адже націй з двома мовами не буває: якщо нація має дві мови, то історики знають — це вже не одна, а дві нації. У чому ж полягає принципова різниця в політичній позиції “толерантних” і “свідомих”, як їх називає Д. Табачник? Де камінь спотикання і детонатор, які можуть нібито спричинити розпад держави? Різниця полягає в тому, що “толерантные представители юго-востока” хочуть леґітимізувати наслідки кількавікового зросійщення українців і таким чином поділити українську націю на українців і на тих, кому “без разницы”, тобто тих, хто перестав чи перестає бути українцем. “Свідомі” хочуть шляхом державної політики національного відродження повернути зросійщених українців до своїх національних витоків, до їхньої національної мови і культури. Їм, наприклад, дуже хотілося б, щоб син українськомовних батьків талановитий футболіст Андрій Шевченко вмів давати інтерв’ю не лише російською, італійською й англійською мовами, а й українською, та з духовним піднесенням співав Державний Гімн, коли він лунає на честь футбольної збірної України, а не мовчав, як досі мовчить її головний тренер. Партія реґіонів та її союзники вимагають “равноправия двух языков”. І все було б добре, якби це “равноправие” не нагадувало рівності прав між вовком і зайцем. Адже нині російська мова залишається панівною в переважній більшості міст України і в столиці. Законодавче закріплення її рівноправності з українською означало б поховання української мови, яскравий приклад чого бачимо в нинішній Білорусі. Послухаймо, що говорить з цього приводу однопартієць Д. Табачника секретар Донецької міськради М. Левченко: “С приданием русскому языку статуса государственного необходимость говорить на украинском просто отпадёт. Давайте будем реалистами. Второй государственный язык — не более чем формальность”. Не приховує своїх помислів і наш високопоставлений урядовець Д. Табачник, коли риторично запитує: “Ведь кому нужна “мова”, если она “вымирает”? И может ли государство, считающее себя демократическим, навязывать большинству населения интересы меньшинства, пусть даже и “свідомого”? “Мова” должна быть не “державна”, а народная”. А звідки пан професор узяв дані “о таком большинстве”? Адже перепис населення від 2001 р. свідчить про протилежне. Складається враження, що викладені сентенції виголошує не заступник глави уряду, який відповідає за національну політику в Українській державі, а царський міністр освіти Валуєв, який говорив, що “никакого отдельного малороссийского языка не было, нет и быть не может”. Виникає також підозра, що на з’їзді депутатів усіх рівнів у Сіверськодонецьку реґіонали і комуністи вестимуть розмову не про шляхи розв’язання національного питання, не про підтримку зневажених “толерантными представителями” державної мови і мов національних меншин, а волатимуть про права “рускоязичного насєлєнія”, якого у нас немає, бо майже всі в Україні сущі добре володіють українською мовою, як кажуть психологи, рецептивно (пасивно), тобто розуміють її. А розуміння мови — різновид володіння нею. “Свідомі”, тобто українські націонал-патріоти пропонують для України інший, справді толерантний і справедливий шлях. Українська нація перебуває у дуже складному періоді свого становлення, причина його — вікове перебування українців у складі різних імперій, які прагнули позбавити українців їхніх етнічних ознак, основна серед яких — національна мова. Але якщо на західних землях імперії постійно змінювалися, то на сході й півдні панувала лише одна імперія, яка була, за влучним висловом В. Леніна, тюрмою народів, і за 340 років добилася значних успіхів у розукраїненні й зросійщенні українців. І хоча за часів радянської влади національний гніт був пом’якшений, загальна тенденція насаджування в Україні російської мови збереглася. Тому сьогодні націонал-патріоти борються не з росіянами і російською мовою та не з “русскоговорящими украинцами”, аз наслідками панування російської і кремлівської імперій. Вони хочуть нагадати всім українцям, що вони все-таки українці, та допомогти їм повернутися до своїх національних витоків. Вони хочуть, щоб українці в Україні навчилися своєї мови, вміли нею не тільки читати, а й спілкуватися, як це зробили В. Янукович, Ю. Тимошенко, Р. Богатирьова, А. Кінах та багато інших представників сходу і півдня. Ніхто ж із них не забув російської мови. Якби так зробили всі, то ми стали б країною з високою культурою мовної поведінки. Націонал-патріоти хочуть повторити шлях поляків, чехів, євреїв, інших народів. Цей шлях — національне відродження. Тому вони пропонують своїм політичним опонентам, насамперед Партії реґіонів, публічно визначитися, чи вони залишаються продовжувачами справи російських самодержців та комуністичних інтернаціоналістів-русифікаторів, чи припиняють зросійщення українців. Водночас “свідомі” просять Левченка, Колесніченка, Головенка, Лук’янченка і всіх інших борців за права рускоязичних “украинцев” визначитися, чи вони ще почуваються українцями, а чи вже ні. Якщо не почуваються, то нехай назвуть свій новий етнос і якось узаконять, леґітимізують його у Верховній Раді. Тоді можна буде вести серйозну розмову про його національну мову та про рамки самовизначення тощо. І якщо Головенко з Колесніченком проведуть з’їзд у Сіверськодонецьку, нехай знають, що націонал-патріоти можуть провести і свій з’їзд, на якому розкажуть усім українцям, разом з “русскоговорящими”, як Росія витруювала з українців їхню мову і національний дух, як російські війська
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
