“Уже народ — одна суцільна рана”. Василь Симоненко · с. 7сторінка оригіналу ↗
ВІЙНА ПАМ’ЯТНИКАМИ, або ЗАСІБ ПРИНИЖЕННЯ
Слово Просвіти, №48 за 2007 рік
Микола ТИЩЕНКО, м. Марганець
Є в сучасній російській енциклопедії, в розділі “Російська армія”, в статті “Задачи русской армии в ХХІ столетии” такі слова: “Возвращение России к границам 1914 года”. Далі подано для розв’язання цього досить важкого завдання перелік засобів, якими належить користуватися для досягнення мети. А мета-таки велика. Слід буде ліквідувати Фінляндію, Естонію, Латвію, Литву, Польщу, Білорусь, Україну, Молдову, Грузію, Вірменію, Киргизію, Азербайджан, Казахстан, Туркменію, Узбекистан, Таджикистан — загалом 16 країн. Застосування зброї масового знищення не передбачено. Звичайну зброю можна застосовувати лише у випадку непоступливості України та країн Балтії. А головним знаряддям повернення “временно утерянных территорий” передбачено економічний та ідеологічний тиск. Це все можна сприйняти як маячню хворобливої уяви вічно голодних на територію імпершовіністів, якби не наша сумна дійсність. Від часу мого ознайомленя з планами російського війська на ХХІ сторіччя минуло близько 12 років. Про економічний тиск не будемо говорити — не наша тема. Торкнемося одного з різновидів ідеологічного тиску. Дуже важливо ворога принизити, переконати у власній нікчемності, неповноцінності, беззахисності. Ось і маємо… Залишилися на українській землі пам’ятники минулого. Здебільшого вождеві російських комуністів Ульянову—Леніну. Наявність цих пам’ятників через 16 років після ліквідації комуністичного режиму пояснюють звичкою бачити перед своїми вікнами образ улюбленого вождя люди старшого покоління та байдужістю молоді. Це не зовсім так. До Верховної Ради VI скликання комуністів потрапило більше, ніж їх було у складі ВР V скликання. Отже, пам’ятники не лише стоять, ай “працюють”. Стоять вони з нашої сонної байдужості. Вороги нашу байдужість враховують, за неї з нас глузують. Так перейдено один щабель нашого приниження. А життя триває. Ми ставимо пам’ятники нашим героям — їх нищать вибухівкою, плюндрують. Хто поглумився з пам’ятника Шевченкові в Харкові, Героям Крут на Чернігівщині — відповідь тих, хто керує державою, готова заздалегідь: винуватців не знайдеш. А їх шукали!? Вороги українського народу й Української держави ставлять у часи незалежності пам’ятники своїм симпатикам — їх ніхто не плюндрує і не нищить. Харків. У роки незалежності встановлено пам’ятник найкривавішому військовому злочинцеві Жукову. Тут нема перебільшення. Це його метод “чорної піхоти” збільшив втрати Радянської армії у війні проти Німеччини у 4,5 раза. У цьому показнику — безглузда, не викликана військовою необхідністю загибель аж п’яти мільйонів українців. Жукову цього здалося замало. Він підготував і подав Сталінові на підпис проект виселення в малопридатні для життя місця всього українського народу як такого, що насмілився опинитися під німецькою окупацією. Пам’ятник у Харкові встановила влада незалежної України. Спорудили пам’ятник і цариці Катерині ІІ в Одесі. Це подвійний удар по Україні. По-перше, це ганьба нащадкам українських козаків, предків яких цариця в нагороду за самовіддану, жертовну допомогу у війні з Туреччиною знищила. Останній осередок української автономії — Чортомлицьку Січ було зруйновано, кошового отамана 85- річного Калнишевського запроторено до Соловецької катівні. По-друге, вшановувати особу, яка увійшла в світову історію як найрозпусніша, навіть непорядно. Цей пам’ятник — ганьба Україні. Воюють з Україною не тільки ворожі пам’ятники. Є ще меморіальні дошки. І встановили їх не тільки вороги України. Свого часу в Росії під час тренувального плавання зазнав аварії і загинув атомний підводний крейсер “Курськ”. На нього покладали великі надії — повернути Росії панування над світовим океаном. Серед загиблих на “Курську” був морський офіцер Білогунь — українець, мешканець міста Марганця Дніпропетровської області. Талановитий хлопець учився у Севастопольському військово-морському училищі. Закінчив на “відмінно”. Отримав запрошення залишитися на кафедрі училища. Його батько наполіг на тому, щоб син служив у Російському військово-морському флоті. Білогунь-старший обґрунтував своє рішення: “Только там ты послужишь величию России”. Що сталося з “величчю Росії” — відомо. Старший Білогунь пережив сина на півроку. На будинку Білогуня і на школі, де він учився, — меморіальні дошки. З подачі депутатів міської ради. Головне багатство нашого міста — марганцева руда. Майже щороку один із гірників гине з тієї чи іншої причини… Зверніть увагу — добував багатство України для України і... загинув. Нікому з них — ні на його оселі, ні на школі, де вчився, — жодного меморіального знаку. Що ж виходить? Хочеш слави — зрадь Україну і, в разі чого, прийде команда від чужинця уславити тебе на твоїй Батьківщині, а від праці й жертви на славу Батьківщини — аж нічого. Звідки візьметься повага до рідної країни?
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
