“Ми вдивлялися в ці образи і бачили там власне життя, очищене від намулу буденної марноти”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
У ДЗЕРКАЛІ СЦЕНИ
Слово Просвіти, №48 за 2007 рік
Марія Заньковецька в ролі циганки Ази
Надія ОНИЩЕНКО, м. Ніжин
Харитина з “Наймички” — головна роль Марії Заньковецької. Після прем’єри автор Іван Карпенко-Карий сказав, що кожен свідомий українець, якщо він вважає себе патріотом, повинен мати портрет Заньковецької в цій ролі. Весь Петербург був у захопленні від виступу Заньковецької після вистави “Наймичка” 1886 року. Це був такий тріумф українського слова, якого воно ніколи не знало. Заньковецька, цей велет і талант, розгорнула перед публікою такі дивовижні риси простоти й мистецтва, що столична публіка, призвичаєна до штучного і через те блискучого виконання, потонула в божественній простоті гри артистки. Уперше в житті салон побачив таку артистичну гру, яка переконала, що в мужицькому, змученому працею тілі, під драною свитиною б’ється чисте гаряче серце. Це переконання дала їм чарівна гра Заньковецької. Уся зала, набита блискучим панством, гучно вітала артистку. Це зі спогадів Микола Садовського. Чи можна за тими ж критеріями оцінювати акторську професію у ХХІ столітті? Так, якщо йдеться про Всеукраїнський фестиваль жіночої творчості імені Марії Заньковецької. Уже четвертий рік поспіль його організовує Ніжинський український драматичний театр імені Михайла Коцюбинського за підтримки Міністерства культури і туризму України, управління культури і туризму Чернігівської облдержадміністрації, Національної
Світлана ҐУДЗЬ*ВОЙТЕНКО Фото Анастасії ВОРОНЕНКО
Святкове дійство засвідчило — багатьом ще не зовсім зрозуміло, що оригінальна радіоп’єса і численні адаптації театральних вистав до радіоефіру — явища не тотожні… За словами президента НРКУ, голови журі конкурсу Віктора Набруска, “радіоп’єса має кілька завдань: чи не найперше — художніми засобами розповідати правду про те, що ді-спілки театральних діячів України, виконавчого комітету Ніжинської міської ради. У попередні роки ми бачили вишукану і трагічну простоту у драматизмі народної артистки України Лариси Кадирової. Її “Посаг кохання”, як у вир, затягував залу силою нерозділеного почуття. Любов Івана Франка до дружини Ольги в “Таїні буття” Тетяни Іващенко в постановці Львівського обласного музично-драматичного театру імені Юрія Дрогобича була поважною, але без іскри пристрасті. На творчість його надихали інші жінки. Тонко доносила до нас непочуту коханим чоловіком жагу, відданість народна артистка України Алла Шкондіна. Кохання і наснажувало, і заважало творити на сцені Айседорі Дункан і Марії Заньковецькій. Заради мистецтва обидві відмовлялися від любові. І цю трагедію правдиво втілили на сцені заслужені артистки України Альбіна Сотникова, актриса Львівського національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької, і Алла Соколенко, актриса Ніжинського українського драматичного театру імені Михайла Коцюбинського в інсценізації “Три любові” та мелодрамі Івана Рябокляча “Марія Заньковецька”. А яким внутрішньо напруженим, романтичним, піднесеним і безпосереднім був “Світ пісень Едіт Піаф” у постановці заслуженої артистки України Любові Калюжної в Херсонському обласному академічному театрі імені Миколи Куліша! Ружена Рубльова співала щиро, простягаючи на долонях серце. Ми вдивлялися в ці образи, у створене актрисами дзеркало сцени, і бачили там власне життя, очищене від намулу буденної марноти. — Заради такого катарсису глядач, як істо років тому, приходить у театр, — сказав заступник художнього керівника Львівського національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької Юрій Чеков. Ніжинці пам’ятають неперевершених і в драмі, і в комедії народних артистів України Таїсію Литвиненко, Богдана Козака, Федора Стригуна. І тому з надією спостерігали за грою молодих акторів в інсценізації Таїсії Литвиненко “Сестер Річинських” Ірини Вільде і “Дзвінки та Довбуша” за віршами Богдана-Ігоря Антонича. Випускники факультету культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка (декан Богдан Коється в нашій країні й спонукати осмислювати різні ситуації…” Тож мета першого на українських теренах конкурсу радіоп’єс ще й просвітницька. Радіодраматург і теоретик мистецтва радіодрами Ілля Хоменко у своєму новому дослідженні “Українська радіоп’єса в контексті світового акустичного мистецтва” зауважує: “Саме з таких відкритих конкурсів і починався колись злет ефірного “театру уяви”. Знаково — серед тих, кого визнано найзак), продемонстрували насамперед безперервну культурну традицію “заньківчан”. Подача слова, звука, жесту, костюми, декорації і світло виказували інтелект, майстерність, повагу до глядача. Навіть коротка поява на сцені Христини Гриценко, Марти Кулай, Анни Матійченко створювала закінчений образ. Ми справді відчули, як “холодно квітучій акації над сирим асфальтом”, і як “скрикує контральто електричка” в поезії Ліни Костенко і почуттях Марії Шумейко, Інни Каленюк, Романа Гавриша. Слово прозове і поетичне відгукувалося жвавим сміхом, щирими оплесками. Глядач
Фото Сергія Ковальова
Актриса Київського академічного Молодого театру Іванна Поточняк у ролі Харитини з “Наймички” І. Карпенка,Карого обрав львів’ян за мірило таланту і саме ним оцінював інші вистави, представлені на фестивалі. Житомирський обласний академічний музично-драматичний театр імені Івана Кочерги заінтригував п’єсою Євгена Шварца “Тінь”, яку в Україні презентує тільки ця трупа. Глядачі, які пам’ятають кінофільми Марка Захарова “Вбити дракона”, “Звичайне диво” цього ж драматурга, очікували і від житомирян блискучого фарсу, в якому за жартівливою фразою, дотепом прихована гірка правда. На жаль, ми побачили тільки намагання, ескіз. Постановці бракувало і темпоритму, й акторської майстерності, а часом і елементарного естетичного смаку в так званих еротичних сценах.
кращими у цьогорічному творчому змаганні, — дуже молоді автори, можливо, у недалекому майбутньому професійні радіодраматурги — Ірина Розовик з Переяслава-Хмельницького посіла третє почесне місце за радіоп’єсу “Безпека життєдіяльності”. А одним із шести лауреатів першого конкурсу сучасної радіоп’єси стала киянка Леся Іваненко, автор радіоп’єси “Отака музика”, випускниця Інституту журналістики, вихованка Іллі Хоменка. Справді цінним для організаторів конкурсу стало рішення експертів про присудження першої премії відомому письменникові Володимирові Лису з Луцька за радіодраму “Полювання на брата”. Насамперед тому, що Володимир Савович — талановитий прозаїк, до того ж, має досвід написання для радіо. Варто наголосити: усі конкурсанти підписували надіслані твори псевдонімами, пан Володимир прибрав собі наймення “Віль Ряст” та “Вітас Лана”. Жоден із членів
Вкотре переконувалися в правдивості школи відомого російського актора початку ХХ століття Михайла Чехова. Він стверджував, що публіка завжди, свідомо чи підсвідомо, за образом, створеним актором, бачить людину, яка створила цей образ. І сприймає насамперед людину. І від того, сприйняла вона її чи ні, залежить контакт між глядачами і виконавцями. Таємниця професії якраз і полягає в тому, щоб розвивати себе як людину. Магія Заньковецької — це величезні очі, голос великої амплітуди, від сопрано до меццо, добра освіта, музична також. Все це справляло велике враження і поза сценою. Актриса утримувала і любов глядача, і театральних побратимів до самої смерті. Так згадувала Людмила Старицька. Марія Заньковецька грала головні ролі в п’єсах Михайла Старицького. Для неї 1891 року написали і посвятили їй “Циганку Азу”. “Коцюбинці” представили на фестивалі драму як “реаліті-шоу”. Режисер Олексій Биш, очевидно, вирішив донести вічні почуття до сучасного глядача через теперішній урбаністичний антураж. І вийшло справді шоу — з перенасиченим балетом і відсутністю почуттів. Реалістично поставила “Наймичку” І. Карпенка-Карого Лариса Семирозуменко в Київському академічному Молодому театрі. На сцені панувала любов, зрада, відчай. Дебютантка Іванна Поточняк була справді драматичною Харитиною. Вихованка львівської театральної школи, учениця Богдана Козака, вона має силу, характер і прагнення досягти висот Заньковецької в цій ролі. “Чи могли б ви відмовитися від житейських благ, як видатна актриса, заради театру?” — запитала я в неї після напруженої вистави. “Єдине, чим не зможу пожертвувати заради сцени, — вірою в Бога”, — запально відповіла дівчина. Львівську школу саме і вирізняє безперервне виховання актора і глядача. Ім’я Марії Заньковецької, патронеси, як її “заньківчани” називають, — не символ, а орієнтир, театральна традиція. Згідно з нею, не можна грати того, чого не розумієш серцем. І лише така гра підносить глядача до високого естетичного смаку. Вражає ще одна львівська традиція: приїжджаючи в Ніжин, трупа обов’язково вклоняється пам’ятним місцям, які наснажували юну Марію на великі ролі. Львівських митців, як і ніжинського глядача, дивує, чому на фестивальній програмці зображено не пам’ятник Заньковецькій у Ніжині, а скульптуру символічної жінки. Очевидно, організаторам треба врахувати це, готуючись до наступного, вже п’ятого фестивалю. Хотілося б, щоб це був “вінок сонетів”, представлений найкращими театральними колективами України, гідними імені нашої видатної землячки.
журі — голова президент Національної радіокомпанії Віктор Набруско, заступник голови письменник Михайло Слабошпицький — до остаточного рішення не знав, чиє саме ім’я приховує псевдонім — тому можна вважати, що рішення творчих експертів об’єктивне і професійне. Цікаво, що одна з володарок другої премії — Людмила Данько з Краматорська, авторка 93 (!) романів. Радіоп’єса з парадоксальною назвою “Уживана труна, або Дорожня лінгвістика” стала першим твором у її доробку, написаним українською. А ось Тарас Мельничук з Тернополя захоплюється драматургією не один рік, і його п’єси йдуть на сцені Тернопільського театру, тому п’єса “Тодось і Зонька” невипадково визнана однією з найкращих. Маємо надію, що вже сьогодні ми долучаємося до створення своєрідної суспільної та творчої інституції — школи української радіодраматургії.
Це унікальний конкурс, зініційований торік Українським радіо, організований і проведений радіоканалом “Культура”. Серед майже п’ятисот творів журі визначило 36 фіналістів — п’ятеро переможців і шестеро лауреатів. У Великій студії концертно-студійного комплексу Національної радіокомпанії України на урочистій церемонії нагородження автори кращих радіоп’єс пережили миті слави — почули слова благословення на духовну працю від Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, мали щасливу нагоду отримати дипломи з рук відомих митців — Героя України поета Івана Драча, народних артисток України Раїси Недашківської, Лариси Кадирової, Лариси Хоролець, відомих письменників і невтомних громадських діячів Миколи Жулинського і Володимира Яворівського. Призи — книги від київського видавництва “Грані-Т” вручила шеф-редактор Діана Клочко. Ведучими церемонії були народна артистка України, “обличчя” популярної телепередачі “Ключовий момент” Наталія Сумська та знаний письменник, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Михайло Слабошпицький.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
